Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗

— Метью не може не знати цієї історії, — зауважила Емілі. — Ти б розповіла йому про це, щоб допомогти в його дослідницькій роботі або хоча б заради Діани.

Ізабо похитала головою.

— Я не маю права розповідати йому такі історії.

— Ще б пак! Ти ж мусиш зберігати свої таємниці, Ізабо, — роздратовано кинула Сара.

— А ти свої, Саро! — скрикнула Ізабо. — Невже ти й справді гадаєш, що оті відьми — створіння на кшталт Сату і Пітера Нокса — анічогісінько не знають про цього хлопчика-маньясанга та його матір?!

— Ану припиніть! Обидві! — різко обірвала їх Емілі. — Якщо ця історія є правдивою, то про неї знають й інші створіння, і в такому разі Діані загрожуватиме велика небезпека. І Софії також.

— Її батьки належали до відьомського племені, але вона — демон, — зауважила Сара, згадавши про двійко молодят, що з’явилися у неї на порозі в Нью-Йорку напередодні Гелловіну. Ніхто не зрозумів, який стосунок мало це подружжя до обговорюваної таємниці.

— Демоном є й чоловік Софі, але донька їхня буде відьмою. Вони з Натаніелем — це ще одне свідчення того, що ми не знаємо, яким чином відьми, демони та вампіри репродукуються й передають свої здібності дітям, — занепокоєно сказала Емілі.

— Софі з Натаніелем — не єдині створіння, яким слід триматися подалі від Конгрегації. Добре, що Метью з Діаною зараз перебувають не тут, а в 1590 році, і їм не загрожує небезпека з боку Конгрегації, — похмуро мовила Сара.

— Але чим довше ці двоє залишатимуться в минулому, тим вищою буде імовірність того, що вони змінять сьогодення, — зауважила Емілі. — Рано чи пізно Метью з Діаною видадуть себе.

— Що ти маєш на увазі, Емілі? — поцікавилася Ізабо.

— Час змушений буде підлаштуватися під них, але не мелодраматично, як дехто вважає — відвернення війн, зміна результатів президентських виборів… Це проявиться у дрібничках, таких, наприклад, як ця звістка, що вигулькнула сьогодні з книги.

— Аномалії… — стиха мовила Ізабо. — Філіп завжди шукав у цьому світі аномалії. Саме тому я й досі читаю газети. Ми виробили звичку продивлятися їх кожного ранку. — Вона заплющила очі, поринувши у спогади. — Звісно, Філіп віддавав перевагу спортивній хроніці, а також новинам освіти. Філіп дуже переймався тим, що діти вивчатимуть у майбутньому. Він започаткував стипендії для вивчення грецької та філософії, а також фінансував вищі навчальні заклади для жінок. Мені це завжди видавалося дивним.

— Він шукав Діану, — раптом сказала Емілі з упевненістю людини, обдарованої здатністю ясновидства.

— Можливо. Одного разу я спитала його, чому він так цікавиться поточними подіями і що сподівається знайти в газетах. А Філіп відповів, що дізнається про це тоді, коли побачить те, що шукає, — відповіла Ізабо. Вона сумно посміхнулася. — Він любив свої таємниці й часто казав, що якби була можливість, то став би детективом, як Шерлок Холмс.

— Нам слід потурбуватися про те, щоб знайти всі ці маленькі часові відхилення, перш ніж про них пронюхає Конгрегація, — сказала Сара.

— Я скажу про це Маркусу, — погодилася Ізабо, кивнувши головою.

— Тобі таки треба було розповісти Метью про отого хлопчика зі змішаного шлюбу, — ніяк не могла вгамуватися Сара.

— Мій син кохає Діану, і якби Метью дізнався про того малюка раніше, він би відмовився від неї, щоб не наражати на небезпеку її та дитину.

— Бішопи не такі прості, як ти гадаєш, Ізабо. Якби Діана бажала твого сина, вона все одно знайшла б, як зробити його своїм.

— Діана дійсно бажала його, і тепер вони належать один одному, — підкреслила Емілі. — Але нам не слід ділитися цією звісткою тільки з Маркусом. Треба й Софі з Натаніелем повідомити.

Сара та Емілі пішли з бібліотеки. Вони зупинилися в колишній кімнаті Луїзи де Клермон, розташованій по сусідству з апартаментами Ізабо на тому ж поверсі. Сарі здавалося, що часом у цій кімнаті відчувався Діанин запах.

Вони пішли, а Ізабо залишилася й почала збирати книги і ставити їх назад на полиці. Коли в кімнаті знову запанував порядок, вона повернулася до софи і взяла в руки листа від свого чоловіка. Там було більше, ніж вона відкрила двом відьмам. Ізабо перечитала завершальні рядки.

В останні дні свого життя Філіп часом не міг пригадати свого імені, вже не кажучи про її ім’я.

— Дякую тобі, Діано, — прошепотіла вона в нічну темряву, — за те, що повернула його мені.

Кілька годин по тому Сара почула нагорі якийсь дивовижний звук, схожий на музику, але то була більш ніж музика. Спотикаючись, вона вискочила з кімнати і застала у коридорі Марту в старому ворсистому халаті з жабкою, вишитою на кишені. На її обличчі світилася радість, змішана з печаллю.

— Що це? — спитала Сара, дивлячись угору.

Жодна людина була неспроможна видати такий прекрасний та тужливий звук. Мабуть, на дах усівся янгол, не інакше.

— То Ізабо знову співає, — пояснила Марта. — Після смерті Філіпа вона робила це лише один раз: коли ваша племінниця була в небезпеці і її треба було повернути у цей світ.

— Із нею все гаразд? — У кожній ноті було стільки горя й відчуття втрати, що у Сари аж серце стиснулося. Жодні слова були неспроможні описати той спів.

Марта кивнула.

— Спів — то є добра ознака того, що її жалоба, можливо, добігає кінця. Нарешті. Тільки після цього Ізабо зможе знову жити.

І двоє жінок, вампірка та відьма, слухали, доки завершальні ноти пісні Ізабо не розтанули в тиші.

Розділ III Лондон: Блекфраєрс

15

— Схоже на якогось скаженого їжака, — зауважила я. Лондонський обрій повнився голкоподібними шпилями, що стирчали з безладної купи навколишніх будинків. — А це що таке? — охнула я, показуючи на широченну кам’яну брилу, проштрикнуту високими вікнами. Високо над дерев’яним дахом стирчав якийсь закіптюжений пеньок, який враз спотворював геть усі пропорції споруди.

— Це — собор Святого Павла, — пояснив Метью. То не був шедевр Крістофера Рена з білим куполом, чию масивну будівлю зазвичай ховали з виду офісні споруди. А старий собор Святого Павла, що примостився на вершечку найвищого лондонського пагорба, було видно увесь і відразу. — У шпиль вдарила блискавка, і дах будівлі зайнявся. Англійці вважають чудом, що увесь собор не згорів геть дотла.

— А французи — і це не дивно — вважають, що то була караюча Божа десниця, — зауважив Гелоуглас. Він зустрів нас у Дуврі, заволодів чиїмось човном у Саутварку і заповзято веслував, піднімаючи човен разом із нами проти течії. — Не дивно також, що Бог, проявивши таким чином, кого Він підтримує, а кого — ні, не потрудився виділити кошти на ремонт пошкодженої споруди.

— І королева не виділила. — Метью, увесь час тримаючи руку на ефесі свого меча, не зводив очей із причалів по обидва боки берега.

Я собі навіть уявити не могла, що попередня будівля собору Святого Павла була такою великою. Я ущипнула себе. Цю процедуру я проробляла постійно відтоді, як помітила Тауер (котрий без хмарочосів, що оточували його в наші дні, також здавався гігантським) і Лондон Бридж (який виконував функцію підвісного торгового ряду). Багато сцен, ландшафтів та звуків вразили мою уяву з тих пір, як ми прибули до минулого, але коли я вперше побачила старовинний Лондон, то у мене просто перехопило подих.

— А ти впевнений, що не хочеш причалити десь у місті? — Відтоді як ми залізли в човен, Гелоуглас увесь час кидав натяки про те, що запропонований ним план дій є найкращим.

— Ми прямуємо до Блекфраєрса, — твердо відказав йому Метью. — Решта може почекати.