Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать книги бесплатно полностью без регистрации txt) 📗
Хоча мені й стало зле, коли я побачила купу паперової роботи, яка чекала Метью, вираз його обличчя був абсолютно безтурботним.
— Усе це може почекати. На Різдво відпочивають навіть шпигуни, — сказав він мені.
За вечерею ми іще поговорили про останні подвиги Волтера та жахливу ситуацію з вуличним рухом у Лондоні, тримаючись подалі від серйозніших тем, таких як останній запій Кіта та винахідлива хитрість із боку Вільяма Шекспіра. Коли прибрали тарілки, Метью відтягнув від стіни невеличкий гральний стіл. Діставши з шухлядки під стільницею колоду карт, він почав учити мене грати так, як грали в Єлизаветинську добу. Генрі щойно переконав Метью та Гелоугласа побавитися в «драконову пащеку» — небезпечну гру, під час якої підпалюють родзинки у тарілці з бренді й закладаються на те, хто зможе з’їсти їх найбільше, — як під вікнами почулися різдвяні пісні. Колядники тягнули хто куди, а ті, хто слів не знав, вставляли в рядки непристойні подробиці інтимного життя Марії та Йосипа.
— Ось, тримайте, мілорде, — сказав П’єр, даючи Метью торбинку з монетами.
— А тістечка у нас є? — спитав Метью у Франсуази.
Вона поглянула на нього так, наче він з’їхав з глузду.
— Звісно, у нас є тістечка. Вони — в новому харчовому серванті біля сходового майданчика, щоб їхній аромат нікого не турбував, — відповіла Франсуаза, показуючи рукою в бік сходів. — Минулого року ви почастували їх вином, але зараз, бачу, спиртне їм уже не потрібне.
— Піду з тобою, Метью, — визвався Генрі. — Люблю послухати гарну пісню напередодні Різдва.
Поява Метью та Генрі унизу позначилася відчутним сплеском голосової активності співців — вони загорлали іще гучніше. Коли ж колядники так-сяк дотягнули пісню до кінця, Метью подякував їм і роздав монети. Генрі ж роздав тістечка, що супроводжувалося численними поклонами та тихими «Дякую, ясновельможний пане!», бо вже встигла поширитися чутка про те, що перед ними — сам граф Нортумберлендський. Колядники рушили далі, пересуваючись одним їм відомим маршрутом, котрий, як вони сподівалися, і цього року принесе їм щедрий врожай монет, напоїв та наїдків.
Пройшло ще трохи часу, і я була вже не в змозі тамувати свої позіхи, а Генрі та Гелоуглас почали збиратися, вдягаючи рукавички та накидки. Коли вони рушили до дверей, то на їхніх обличчях сяяли посмішки задоволених звідників. Метью прийшов до мене у ліжко, обійняв і, мугикаючи різдвяні пісні та лічачи удари численних міських дзвонів, тримав доти, поки я не заснула.
— Це дзвони Сент-Мері-ле-Боу, — сказав він, прислухаючись до звуків. — А це — Сент-Кетрін-Крі.
— А це дзвони собору Святого Павла? — спитала я, почувши чистий дзвінкий звук.
— Ні. Блискавка, що знищила шпиль, зруйнувала і дзвіницю, — відповів Метью. — Це — церква Христа-Спасителя. Ми повз неї пропливали. — Решта дзвонів лондонських церков приєдналася до дзвонів собору в Саутварку. Нарешті якась дзвіниця, що запізнилася, скінчила цю симфонію, бемкнувши у дисонанс, і це був останній звук, який я почула перед тим, як заснути.
Посеред ночі мене розбудила розмова, яка чулася з кабінету Метью. Я помацала ліжко, але поруч зі мною його вже не було. Шкіряні мотузки, що тримали матраци докупи, скрипнули, розтягуючись, коли я зістрибнула з ліжка на холодну підлогу. Здригнувшись від холоду, я накинула на плечі шаль і вийшла з кімнати.
Судячи з калюжок воску в порожніх підсвічниках, Метью працював уже кілька годин. Із ним був П’єр. Він стояв біля полиць, вбудованих у нішу побіля каміна. Він мав такий вигляд, наче його волочили за ноги через багнюку Темзи під час відпливу.
— Я обійшов усе місто з Гелоугласом та його ірландськими друзями, — стиха сказав П’єр. — Може, шотландці й знають щось іще про наставника, але вони все одно цього не скажуть, мілорде.
— Про якого наставника? — спитала я, входячи до кімнати. Лише зараз я помітила потайні двері, сховані в дерев’яних панелях.
— Вибачте, мадам. Я не хотів будити вас, — перелякано промимрив П’єр, і сморід від багнюки, в яку він був геть увесь вимазаний, вдарив мені у ніздрі так, що аж очі засльозилися.
— Гаразд, П’єре. Іди собі. Я покличу тебе пізніше. — Метью почекав, поки його слуга не вийшов похапцем геть, скриплячи намоклими черевиками. А потім повільно перевів погляд на темний закуток біля каміна.
— Кімнату, що знаходиться за тими дверима, ти не включив до свого ознайомчого турне, — зауважила я, підходячи до Метью. — Що тут сталося?
— Нова звістка з Шотландії. Суд присяжних засудив до страти чаклуна на ім’я Джон Фіан, наставника з Престонпенз. Поки нас не було, Гелоуглас намагався дізнатися про істинні мотиви, якщо такі були, диких звинувачень, висунутих проти Джона Фіана: поклоніння сатані, розчленування трупів на цвинтарі, перетворення кротячих лапок на срібні монети («бо звідки ж у нього завжди були гроші?») та вихід у море на кораблі разом із дияволом та Агнесою Семпсон із метою завдати шкоди політиці короля. — Метью кинув перед собою на стіл аркуш паперу. — Наскільки мені відомо, Фіан один із тих, кого ми звемо tempestarii, і не більше.
— Вітрочаклун, або ж водочаклун, сказала я, переклавши незнайомий термін.
— Так, — підтвердив Метью кивком голови. — Фіан добився збільшення своєї вчительської платні, спричинивши грози під час засухи та передчасні відлиги, коли здавалося, що довга шотландська зима ніколи не скінчиться. Судячи з усього, земляки з його села обожнювали й любили Фіана. Наставника хвалили навіть його учні. Можливо, Фіан був трохи провидцем, бо, кажуть, він міг віщувати смерть людей, але це запросто міг вигадати Кіт, щоб полоскотати нерви своїй англійській публіці. Як ти, напевне, пам’ятаєш, здатність відьом до ясновидіння не дає йому спокою ані вдень, ані вночі.
— Відьми вразливі до швидкоплинних змін настрою своїх сусідів, Метью. Зараз ти друг, а наступного дня нас уже виганяють із міста або іще гірше.
— І оце гірше й трапилося з Фіаном, — похмуро мовив Метью.
— Можу собі уявити, — сказала я і здригнулася. Якщо Джона Фіана піддавали так само нещадним тортурам, як і Агнесу Семпсон, то він, без сумніву, був радий померти. — А що в тій кімнаті? — поцікавилася я.
Метью явно хотів було сказати, що то таємниця, але вчинив мудро і не став цього робити. Він підвівся.
— Буде краще, якщо я тобі покажу її. Не відходь від мене, бо перечепишся. На вулиці ще поночі, а свічку туди брати не можна, бо хтось може помітити її світло. — Я мовчки кивнула і взяла його за руку.
Переступивши через поріг, ми опинилися в довгій кімнаті з низкою вузеньких, як бійниці, вікон, схованих під карнизом. Через кільканадцять секунд мої очі призвичаїлися до передсвітанкового мороку, і я почала розрізняти в кімнаті сірі обриси. Напроти один одного стояли два садових крісла, сплетених із верболозу. Їхні спинки вигиналися вперед. Посеред кімнати розташовувалися двома рядами старі низькі ослони. На кожному виднівся дивний набір предметів: книги, папери, листи, капелюхи та одіж. Праворуч щось металево блищало: то були мечі, складені вістрями униз, а ефесами догори. Неподалік на підлозі купою лежали кинджали. Чулося шкряботіння і тупіт лапок.
— Пацюки, — невимушеним тоном пояснив Метью, але я все одно інстинктивно прикрила ноги краєм своєї нічної сорочки. — Ми з П’єром робимо все, що можемо, але повністю спекатися їх не вдається. До всіх цих паперів їх як магнітом тягне. — Він показав рукою угору, і я вперше побачила на стінах якісь химерні гірлянди. Потроху наблизившись, я почала до них придивлятися. Кожна з них звисала на тоненькій крученій мотузці, прив’язаній до вбитого в штукатурку гвіздка з квадратною шапкою. Ця мотузка пронизувала верхній лівий кут цілої низки документів. Вузол на кінці мотузки був закинутий на той самий гвіздок і прив’язаний до нього. Таким чином утворювалася паперова гірлянда.
— Одна з перших у світі картотек. Ти кажеш, що я зберігаю багато таємниць, — сказав Метью, простягаючи руку і торкаючись однієї з гірлянд. — Можеш занести до їхнього списку й оці папери.
