Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
Уранці Варя з неприхованою радістю нагодувала родину справжнім супом. Чи то їй здалося, чи й насправді у маленького Сашка одразу зарожевілися щічки. Варя поїла останньою. Вона начисто вимила миски, витерла їх і одразу ж сховала. Мала намір піти до подруги, але раптом відчула неймовірну втому. Здавалося, ноги і руки налилися свинцем, стали непідйомні, важкі. Дуже хотілося спати. Повіки самі собою стулялися, ніби вона не спала цілу вічність.
— Я хочу спати, — сказала вона батькові, який бавився з повеселілими дітьми, — дуже хочу.
— Та на тобі лиця немає! — стривожився Павло Серафимович. — Ти, бува, не захворіла?
— Ні, — ледь ворушачи губами, сказала Варя. — Я більше не можу… Спати…
— Йди лягай!
Варя торкнулася головою подушки й одразу ж потрапила в міцні обійми сну. Їй снилися щасливі дні. Вона йшла березовим гаєм. Щебетали пташки всіма голосами, тьохкав соловейко, легкий пустун-вітерець грався косами березок, лопотів їхніми зеленими-зеленими листочками. Пахли зелені трави, з яких виглядали ясноокі польові ромашки, віддавали синню дзвіночки, рожевіла конюшина. По траві бігали Маргаритка і Сашко, граючись у квача. У донечки на голівці — віночок з ромашок і конюшини, у руках Сашка — букетик волошок. І на душі такий спокій і відчуття повноти щастя, що хотілося злетіти на крилах під саме небо! Варя не бачила, але відчувала, що поруч та людина, без якої не було б цього неземного відчуття блаженства. Вона знала — поруч був Андрій…
— Прокинься, доню, — почула вона голос батька.
Відкрила очі й миттю повернулася в жорстоку реальність. По хаті вже снували активісти. Варя так швидко підхопилася з ліжка, що в голові запаморочилося, вона поточилася і ледь не впала.
— Іди сюди, дівчинко! — присіла навпочіпки Ганна біля Маргаритки. Дівчинка з недовірою спідлоба поглянула на незнайому тітку. — Не бійся! Ось дивися, що у мене є! — Ганна дістала з кишені цукерку, показала Маргаритці.
— Дай мені! — загорілися оченята дитини.
— У мене ще є одна, — активістка дістала ще одну цукерку, дражнячи малу. — Хочеш?
— Хочу!
— Давай домовимося, — підлащувалася комсомолка, — я тобі дам цукерки, а ти мені дещо розкажеш. Добре?
— Тоді даси?
— Обіцяю! — посміхнулася Ганна. — Скажи мені, ти сьогодні їла?
— Їла.
— Що ти їла?
— Супчик.
— А ще? Хлібчик їла? — тримаючи цукерки на витягнутій руці, допитувалася Ганна.
— І хлібчик їла, — зізналася дитина.
— А ти можеш мені вказати, де схований хлібчик?
— Ні, не можу!
— Чому?
— Прийде Бабай і забере, — пояснила Маргаритка.
— Відчепися від дитини, — втрутилася Варя.
— Не заважай! — відмахнулася від неї колишня подруга і продовжила: — Ти боїшся Бабая?
— Еге ж!
— Давай домовимося: я прожену Бабая, і він більше ніколи не прийде. За це ти мені покажеш, де захований хлібчик.
Варя затаїла дихання. Маргаритка замислилася. Вона дивилася то на тітку, то на цукерки, які та тримала перед самим носом.
— Там! — пошепки сказала дівчинка, вказавши ручкою під дитяче ліжко.
Ганна стала навколішки, відкинула вбік вузол, дістала буханку хліба.
— Є! — продемонструвала вона, розмотавши ганчірку. — Не збрехали, що вночі готували жерти!
— Де мої цукерки? — сіпнула її за спідницю Маргаритка.
— Тримай! — віддала одну. — З тебе вистачить. Мені ще треба бабаїв з усього села вигнати! — неприємно розреготалася. — Ходімо пошукаємо надворі, — звернулася до хлопців. — Впевнена, це не всі знахідки на сьогодні.
— Дай ще! — наполягала Маргаритка.
Ганна на очах у дівчинки розгорнула цукерку, вкинула її собі у рота, а дитині віддала обгортку.
— Бери, будеш гратися!
— А цукерка де? Дай мені!
— Іди у свого тата попроси, якщо він твій татко! — Ганна розсміялася.
Почали нишпорити усюди, тикати списами. Мерзла земля погано піддавалася, тож Семен Пєтухов невдоволено скривився:
— Може, підемо звідси?
— Йдіть, — сказав Павло Серафимович, — що було — забрали, вже нема нічого.
— Зачекайте! — зупинила їх Ганна. — Погляньте туди! — вказала пальцем на ґанок старої хатинки, де Павло Серафимович тільки що замінив підгнилий стовпчик. — Бачите, там порушена земля?
— То я ремонтував ґанок, — пояснив чоловік.
— Знахабніли далі нікуди! — обурено промовила Ганна. — Щось закопали і навіть снігом не притрусили. Хлопці, поштрикайте тут!
— Ні! — кинулася до них Варя. — Там не можна! Під ґанком поховані нехрещені діти! Ганно, ти ж знаєш, що у мами померло четверо дівчаток? Я ж тобі розповідала! Пам’ятаєш, як ти боялася увечері проходити повз це місце?
— Боялася? — Ганна розсміялася. — Дурна була, тому й боялася. Тепер я нічого не боюся! Прийшов час боятися тобі!
Варя до останнього не вірила, що почнуть там копати. Активісти поштрикали шпичаками, принесли лопату, почали довбати мерзлу землю.
— Облиште, — попрохав Павло Серафимович, — там нічого немає. Не беріть гріх на душу, не тривожте сон янголят.
— А ми — комсомольці, — розгрібаючи землю, відповів Йосип. — Для нас гріха немає.
— Іроди ви, а не комсомольці, — глухим голосом сказав батько.
Варя побачила серед розритої землі білі кістки, скрикнула, прикрила долонями обличчя і розплакалася. Павло Серафимович пригорнув до себе доньку.
— Фу! Яка гидота! — почула вона голос Ганни. — Пішли звідси!
Варя відкрила обличчя, коли почула батьків голос.
— Усе! — сказав він. — Нехай спочивають собі з Богом.
Батько розрівняв лопатою землю, сипнув зверху снігу.
Розділ 70
Варя, здоївши корівку, сховала у кишеню невеличкий вузлик крупи, яку приховала для Марічки, відлила у глечик молока, обережно засунула його за пазуху. Поки добре прогорять дрова у печі, вирішила сходити до подруги.
Туман жалібно заскавчав, побачивши Варю.
— Потерпи, — сказала йому. — Зараз повернуся і чимось тебе нагодую.
Варя мимоволі поглянула у бік сільради. На вулиці ще не розсіялася нічна темінь, але навіть у присмерку вона помітила на ґанку людську постать.
— Кого це там принесло ні світ ні зоря? — подумала Варя. — Напевно, хтось уже видивляється, що коїться у нас на подвір’ї.
Вона відімкнула хвіртку, вийшла на вулицю. Проходячи повз колишній батьківський будинок, знову не втрималася, подивилася в той бік. Постать була непорушною.
— Хто там? — спитала Варя. Відповіді не було. Цікавість взяла гору, і Варя зробила кілька кроків до вхідних дверей сільради. Волосся від жаху заворушилося на голові, і Варя дико закричала — там висів на мотузці чоловік. На її крик звідкись підбігла жінка, підійшов сусід, а Варя не могла відірвати очей від повішеного.
— То ж голова колгоспу, — донісся до неї голос, як з-під води. — То ж Ступа!
Опанувавши себе, Варя побігла додому. З глечика розплескалося молоко, заливши їй груди.
— Тату! — сказала вона, важко дихаючи, — там висить Ступак!
— Де? — підхопився з ліжка Павло Серафимович.
— Там! — вказала рукою.
Уже розвиднилося, коли Варя знову вийшла на вулицю. Тіло голови колгоспу все ще висіло, тихо погойдуючись від вітру. Що він не сам поліз у зашморг, а йому допомогли, було зрозуміло зі зв’язаних мотузкою рук, заведених назад. Зібралося все керівництво, стояли купкою, про щось перемовлялися. Зібрався натовп цікавих. Люди обговорювали подію, але ніхто не висловив жалю. Варя поглянула на повішеного й одразу відвела очі. У чоловіка було велике, налите кров’ю посиніле обличчя, з рота вивалився фіолетовий язик.
Заскрипіла підвода їздового.
— Тр-р-р! — зупинив коня Пантьоха. Він пройшов крізь людський натовп, зупинився, побачив повішеного і попрямував до нього.
— Стій! — закричав до нього Лупіков. — Ти куди?
— Туди! — Пантьоха показав пальцем. — Треба відвезти.
— Їдь далі, — наказав чекіст.
— А він?
— Його зніме міліція, — сказав Лупіков і виштовхав у спину розгубленого Пантьоху.
