Розколоте небо - Талан Светлана (читать книги без .TXT) 📗
— Вйо! — почулося з дороги, і підвода порипіла далі.
Варя вже намірилася йти до Марічки, коли через натовп, просто до повішеного, підійшла Одарка. Змарніла, худа, очі запали, на руках тримала закутану дитину. Не встиг Лупіков і оком кліпнути, як жінка плюнула на тіло Ступака.
— Ну що, клишоногий? — посміхнулася. — Доскакався? Собаці собача смерть! Тьху! — плюнула ще раз, задоволено засміялася й пішла собі.
Варя попрямувала до Марічки. Повинна ж вона, врешті-решт, до неї дійти!
— Чула, що трапилося? — запитала Варя, зайшовши до хати подруги.
— Чула. Хай би їх усіх перевішали! — відповіла Марічка.
— Як ви тут?
— Мати… подивися сама.
Варя підійшла до ліжка, Марічка підняла ковдру, якою була вкрита жінка. У неї були відкриті очі, але в них вже не було життя, лише повне збайдужіння до всього.
— Скоріше б уже, — хрипко сказала жінка.
Її груди підіймалися від частого важкого дихання, оголені ноги, колись такі міцні й пружні, схожі на пляшечки, стали тоненькими. Здавалося, що то самі кістки, щільно обтягнені жовтою шкірою, лише неприродно виступали колінні суглоби. Марічка вкрила матір.
— А Сонечка, здається, погладшала, — сказала Марічка.
Вона підняла сорочечку дитини.
— Дивись, у неї животик побільшав, — похвалилася подруга. — І ніжки вже не такі худенькі.
Варя завагалася, чи потрібно сказати Марічці правду. Було помітно, що дитинка зовсім охляла і почала пухнути від голоду.
— А я кажу, що дитина погладшала так, як мої ноги, — втрутилася у розмову тітка Фенька, свекруха Марічки, — а вона мені не вірить. — Жінка підняла спідницю, показавши неприродно повні ноги. — Швидше б уже відмучитися. Нема вже сили жити.
— Ні! Неправда! — Марічка взяла на руки дитину. — Скажи, Сонечко, що наша бабця все наговорює.
Лише тепер Варя помітила в очах Марічки якийсь нездоровий блиск. І розмовляла Марічка якось дивно, швидко і надто збуджено.
— Незабаром повернеться наш татко, — говорила Марічка до дитини. — Він привезе нам багато-багато хліба! Татко нас любить, він нас забере до себе в місто. А там є їдальні, є магазини, а в них і хліб, і цукерки, і олія! Все-все! Моя донечка буде їсти солоденькі цукерочки. Так, Соню?
— І таке завжди, — пожалілася тітка Фенька. — Невже не зрозуміло, що Павла вже не треба чекати?
Марічка зиркнула недобре на свекруху і знову до дитини:
— Погана у нас бабця! Так, донечко?
— Марічко, ти не захворіла? — обережно запитала Варя.
— Ні! З чого ти взяла таке?
— Мені здалося…
— А нам нічого не здається! Так, моя лялечка? — поцілувала дитинку у лоба.
— Я принесла трохи харчів, — сказала Варя, поставивши глечик на стіл. — Тут ще трохи круп.
— Ось і добре! — весело сказала Марічка. — Зараз будемо їстоньки.
— То я піду?
— Іди, Варю, йди! — відповіла Марічка, не поглянувши у її бік.
Розділ 71
— Слухайте, що я вам зараз розкажу! Не повірите! — почала Ольга радісно, ледь встигла переступити поріг. Вона швидко роздяглася, всілася на лавку.
— Що ж таке незвичайне трапилося? — поцікавився Павло Серафимович.
— Як ви вже чули, — почала Ольга, покривши плечі хусткою з голови, — замість повішеного голови колгоспу призначили Щербака. Кажуть, що тимчасово, поки скличуть колгоспні збори і виберуть нового.
— Це ми вже чули, — сказав батько.
— Уранці усе керівництво поїхало у район чи то на нараду, чи хтозна, куди їх чорти понесли, — продовжила Ольга. — Я відпросилася і сьогодні була вдома. Аж бачу — люди кудись поспішають. Я на вулицю — біжать у колгосп із торбинками, з мішечками, з вузликами — хто з чим. Дізнаюся, що роздають зерно колгоспникам. Хто, що і скільки — ніхто не знає. Я за Івана і теж туди! У коморі стоять ваги, і сам Кузьма Петрович роздає кожному члену колгоспу по кілограму пшениці і по півкіло гречки. Якби ви бачили, що там коїлося! Жінки руки намагалися йому цілувати! Воно ж, звичайно, дав потроху, але ж те зерно може врятувати чиєсь життя. Може, для когось та гречка як порятунок від вірної погибелі. Чи не так?
— І ви своє отримали? — запитав батько.
— Так! І на Івана дав, і на свекрів, хоча ті вже не в силах були дійти. Я і вам принесла жменьку гречки.
— Навіщо? — сказала Варя. — Ми ж більше, ніж ти, виміняли борошна.
— Не вам, так дітям кашка або супчик буде! — Ольга урочисто поклала на стіл вузлик.
…Варя подоїла корову, зупинилася біля корівника. На землю опускався зимовий морозний вечір. Раніше вона з цього місця любила спостерігати за мінливими вогниками на узгір’ї. Там був хутір Надгорівка, де хатинки вишикувалися в один ряд. Десять хатинок, в яких вечорами люди запалювали світло. Наставала темінь, і хатинки зникали з виду, а в пітьмі блимали лише вогники вікон. Останнім часом Варя помітила, що вогників стає все менше й менше. Ще вчора тьмяно поблискувало лише в одному віконці, а сьогодні була суцільна темрява. Варя ще трішки почекала — вогник так і не засвітився. Вона вже намірилася йти до хати і цідити молоко, коли почула, як рипнула хвіртка.
— Хто там? — спитала вона, побачивши людську постать.
— Варю, це я, Кузьма Петрович, — озвався чоловік.
Варя поставила відро, підійшла ближче.
— Ви до батька? — запитала. — Проходьте, він вдома.
— Ні, я до тебе.
— До мене? — здивувалася Варя.
— Так. Що ти там видивлялася? — запитав чоловік. — Підійшов, побачив тебе, а ти так пильно кудись дивилася.
— Люблю спостерігати за вогниками у хатах Надгорівки, — пояснила Варя. — А сьогодні не дочекалася жодного.
— Їх уже не буде, — задумливо сказав Кузьма Петрович. — Ніколи не буде. Згасло світло у хатах, бо нема кому світити. Сьогодні помер останній житель хутора.
— Невже нікого не залишилося?
— Жодної живої душі. Сам перевірив усі помешкання. Їздовий вивіз останнього померлого, а я позачиняв усі двері й віконниці, вивісив чорний прапор на крайньому будинку.
— Чорний? Навіщо?
— Чорний прапор… Сум, траур. Це означає, що в поселенні вже нікого не залишилося. Разом із людьми помруть їхні помешкання, двори і садки заростуть бур’янами, хати вростуть у землю, розваляться і незабаром стануть врівні із землею. Про колишнє життя будуть ще якийсь час нагадувати яблуні та вишні, але й ті недовго проживуть без людей, здичавіють, вимерзнуть, згинуть, як і їхні господарі.
Вони помовчали — сум обійняв душі, не залишивши потрібних слів.
— Може, зайдете до хати? — Варя першою порушила мовчання.
— Ні, я не надовго, — сказав Кузьма Петрович. — Сьогодні роздав людям трохи зерна та гречки.
— Чула. Але ж ми не колгоспники.
— Я приніс вам трохи зерна, — подав торбинки. — Там гречка і пшениця.
— Але… — Варя розгубилася.
— Бери, згодиться. Я колись дружив із твоїм батьком.
— Я знаю.
— Якщо запитає про мене, скажи, що я не забув добро, яке він зробив для мене, — попрохав Щербак.
— То зайдіть і самі скажете.
— Візьми ще оце, — чоловік взяв руку Варі, поклав на долоню щось металеве і тепле.
— Що це? — запитала вона.
— Моя нагорода, — відповів Щербак, — срібний Георгіївський хрест.
— Навіщо ви мені його даєте? — запитала вкрай розгублена Варя.
— Про Торгсін чула?
— Трішки, — зізналася.
— Там можна виміняти за срібло щось із харчів.
— Ні, я не візьму! Це ж ваша нагорода!
— Так. Я був на фронті фельдшером, рятував поранених.
— Тим паче! — Варя простягнула руку з нагородою. — Заберіть назад!
— Залиш. Усе одно назад не заберу.
— Чому? — спитала вона. — Чому ви нам допомагаєте?
— Ти дуже схожа на свою матір, на Надю, — якось лагідно сказав чоловік.
— І батькове щось є.
— Надя… Вона була такою гарною!
— Ви її знали замолоду?
— Так. Нам з дружиною не пощастило — нема дітей. Коли дивлюся на тебе, то уявляю, що ти могла би бути моєю донькою.
