Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
«Вірусний маркетинг», — подумав Ленґдон, усвідомлюючи, що має лише одну секунду у своєму розпорядженні. Він враз ухопився за кований парканчик і рвучко розчинив його, а Сієнна тим часом швидко повернулася до нього й теж прослизнула до вузького проміжку між захисною огорожею та Брамою раю. Зачинивши за собою парканчик, вони обернулися й постали перед бронзовими дверима п’ятнадцять футів заввишки. Сподіваючись, що він зрозумів Іґнаціо як слід, Ленґдон наліг плечем на одну половинку масивних подвійних дверей і сильно уперся ногами.
Спочатку не сталося нічого. Але потім із болісною повільністю громіздка секція зарухалася. Двері таки відчиненії Піддавшись, Брама раю прочинилася на один фут, і Сієнна, не барячись, боком прослизнула всередину. Ленґдон кинувся за нею, продершись боком крізь вузький отвір у темряву баптистерію.
Обернувшись, вони обоє попхнули двері назад і з глухим завершальним стукотом швидко зачинили масивний портал. Шум і гам, що долітали знадвору, умить поступилися місцем тиші.
Сієнна показала на довгий дерев’яний брус, що лежав на долівці під ногами. Він мав вставлятися в бокові скоби обабіч дверей, слугуючи таким собі велетенським засувом.
— Напевне, Іґнаціо навмисне зняв його для тебе, — пояснила вона.
Вони разом підняли той брус і вставили назад у скоби, фактично замкнувши Браму раю... й убезпечивши себе всередині.
Ленґдон із Сієнною довго стояли, спершись на двері й переводячи дух. Після гамору майдану всередині баптистерію виникало відчуття миру та спокою — наче в самому раю.
* * *
А біля баптистерію Сан-Джованні чоловік у дизайнерських окулярах і пістрявій краватці йшов крізь натовп, ігноруючи занепокоєні погляди тих, хто помічав кривавий висип на його шкірі.
Він щойно підійшов до бронзових дверей, крізь які Ро- берт Ленґдон і його супутниця так хитромудро проникли всередину. Навіть тут, надворі, він почув, як важко гепнув дерев’яний брус, блокуючи двері зсередини.
«Отже, звідси туди вже не потрапити».
На майдані все повільно поверталося до норми. Туристи, котрі очікувально витріщалися на вершечок дзвіниці, уже втрачали інтерес. Ніякого стрибуна там не виявилося.
1 шкіра в чоловіка знову зачесалася, його стан дедалі погіршувався. Уже й пальці набрякли й порепалися. Він засунув руки до кишені, щоби не чухатися. Відчуваючи гупання в грудях, чоловік пішов по периметру восьмикутника, шукаючи інший вхід.
Щойно він звернув за ріг будівлі, як відчув різкий біль у кадику — і спіймав себе на тому, що знову чухається.
розділ 55
Легенда каже, що, потрапивши всередину баптистерію Сан-Джованні, людина просто фізично не може не поглянути вгору. І Ленґдон, попри те, що вже бував тут багато разів, знову відчув містичний потяг до цього приміщення й дозволив погляду піднятися до стелі.
Високо-високо вгорі дах баптистерію сходився аркою з бо- ків на вісімдесят футів. Стеля блищала й мерехтіла, наче складена з жаристого вугілля. Її відполірована янтарно-золота поверхня нерівно віддзеркалювала довколишнє світло смальтовими кахлями, яких налічувалося понад мільйон, — то були малесенькі шматочки мозаїки, вирізані вручну зі склоподібного кварцу й розташовані шістьма концентричними колами, у яких зображені біблійні сцени.
Підкреслюючи красу пишної верхньої частини приміщення, природне світло пронизувало темний простір крізь центральне округле вікно — приблизно так, як у римському Пантеоні. Ефект природного світла посилювався за допомогою низки високих і вузьких вікон у глибоких впадинах, що кидали потоки світла, такого сконцентрованого й густого, наче воно було твердим, схожим на бруси, що підпирали конструкцію під кутом, який безперервно змінювався.
Заглиблюючись із Сієнною в приміщення, Ленґдон милувався легендарною мозаїкою на стелі — то було багатошарове зображення раю та пекла, дуже схоже на описане в «Божественній комедії».
«Данте Аліґ’єрі бачив усе це ще дитиною, — подумав Ленґдон. — То було натхнення, яке прийшло згори».
Тепер Ленґдон зосередив увагу на центральному елементі мозаїки. Витаючи над головним вівтарем, здіймався вгору Ісус Христос заввишки двадцять сім футів. Він судив спасенних та проклятих.
Праворуч від Ісуса праведники здобували у винагороду вічне життя.
Однак ліворуч від Нього грішників каменували, підсмажували на гострих палях, а ще їх пожирали всілякі потворні істоти.
Цими тортурами керував велетенський сатана, зображений на мозаїці у вигляді пекельного звіра-людожера. Ленґдон завжди внутрішньо зіщулювався, дивлячись на цю фігуру, яка понад сімсот років тому витріщалася вниз на малого Данте Аліґ’єрі, налякавши його і врешті надихнувши зобразити диявола як істоту, що зачаїлася в завершальному колі пекла.
На моторошній мозаїці вгорі рогатий диявол поглинав людину, починаючи з її голови. Ноги жертви, звисаючи з рота сатани, метлялися приблизно так само, як і ноги грішників, закопаних по пояс головою донизу в восьмому колі Дан- тового пекла.
«Lo ‘mperador del doloroso regno (Імператор похмурого царства)», — подумав Ленґдон.
Із вух сатани виповзали, звиваючись, два здоровенні змії, які також пожирали грішників, створюючи враження, наче сатана має три голови — точнісінько так, як зобразив його Данте у завершальній пісні свого «Пекла». Понишпоривши в пам’яті, Ленґдон пригадав уривки образів, створених Данте.
На голові він мав аж три обличчя...
Три підборіддя вкрились пінистою кров’ю...
Три його роти працювали, наче жорна...
Що перемелювали грішників по три за один раз.
Ленґдон знав, що троїстість сатани мала символічне значення: це цілковито урівнювало його з потрійною міццю Святої Трійці.
Ленґдон, споглядаючи це жахливе зображення, намагався уявити враження, яке воно справляло на молодого Дайте, коли той роками ходив на службу до цієї церкви й бачив, я к сатана витріщається на нього щоразу, коли він молився. ()днак цього ранку Ленґдон мав бентежне відчуття, що ди- явол витріщається саме на нього.
Він швидко опустив погляд на балкон другого поверху баптистерію та на галерею — єдине місце, звідки жінкам дозволялося спостерігати за обрядом хрещення, а потім глянув ще нижче, на підвішену гробницю антипапи Іоанна XXIII, чиє тіло спочиває на стіні, наче печерний відлюдник або помічник фокусника, на якому останній демонструє трюк левітації.
Нарешті погляд Ленґдона опустився до прикрашеної декоративними кахлями долівки, яка, на думку багатьох, містить посилання на середньовічну астрономію. Він пройшовся поглядом по вишуканих чорно-білих мереживах долівки і спрямував його в самісінький центр залу.
«Онде вона», — подумав він, знаючи, що дивиться тепер на ту саму точку, де в другій половині тринадцятого сторіччя хрестився Данте Аліґ’єрі.
—Я повернусь додому як поет... біля купелі, де мене хрестили, — сказав Ленґдон, і його голос відлунив у порожньому приміщенні. «Ось де вона».
Сієнна стривожено поглянула на центр підлоги, туди, куди показував Ленґдон.
— Але ж... там нічого немає.
— Немає, але було, — відповів професор.
Усе, що лишилося, — це велика восьмикутна панель червонувато-коричневого кольору. Цей навдивовижу простий восьмикутний майданчик чітко переривав мереживо більш вишукано спроектованої долівки й нагадував не що інше, як велику залатану дірку, якою він, власне, і був.
Ленґдон швидко пояснив, що початкова купіль баптистерію — то велика восьмикутна чаша, розташована в самісінькому центрі приміщення. Сучасні купелі є зазвичай чашами, піднятими над рівнем підлоги, а тодішні купелі більше відповідали буквальному значенню слова font — «криниця» чи «фонтан», — тож це був глибокий басейн із водою, у який учасників обряду хрещення можна було занурювати. Ленґдон уявив собі, як голосно верещали малюки у цьому кам’яному приміщенні, коли їх опускали у великий басейн із крижаною водою, що стояв колись посеред цього залу.
