Інферно - Браун Дэн (серия книг .TXT) 📗
Зворотний бік маски мав значно «молодший» вигляд порівняно з лицевим — був чистим і білим, а не жовтим і тьмяним.
Сієнна здивовано схилила голову набік.
— А тобі не здається, що цей бік не такий старий, як лицевий?
І справді, різниця у забарвленні була навіть помітнішою, аніж Ленґдону здалося спочатку, хоча обидва боки мали, безперечно, один вік.
— Нерівномірне старіння, — пояснив він. — Зворотний бік маски захищений експонатною шафкою, тому не зазнав ефекту старіння, спричиненого сонячним світлом. — Ленґдон подумки відзначив, що треба подвоїти коефіцієнт захисту скла від дії сонячного опромінення.
— Стривай, — сказала Сієнна, нахиляючись нижче над маскою. — Дивись! Там, на лобі! Мабуть, саме оце ви з Іґна- ціо й помітили!
Ленґдон швидко ковзнув поглядом гладенькою білою поверхнею до точки трохи іншого кольору, яку він помітив раніше крізь пластиковий пакет, — то був рядок якихось позначок, що тягнувся горизонтально з внутрішнього боку по лобу Данте. Однак тепер, у яскравому світлі лампи, Ленґдон побачив, що то була не природна вада кольору... то були позначки, зроблені людською рукою.
— То... напис, — прошепотіла Сієнна, і.слова її застрягли в горлі. — Але ж...
Ленґдон придивився до напису на гіпсі. То був одинарний рядок літер, написаних від руки вигадливим письмом світло-жовтими чорнилами.
— Оце і все, що тут написано? — спитала Сієнна майже сердитим голосом.
Та Ленґдон її майже не чув. «Хто це написав? Хтось у Дан- тову добу? Навряд чи». Якби це було так, то якийсь історик уже давно виявив би цей напис під час регулярного очищення чи реставрації, і цей напис став би частиною легенди, що оповивала маску. Та Ленґдон ніколи й нічого про цей напис не чув.
У його уяві швидко постала більш імовірна відповідь. •
Бертран Цобріст.
Цобріст був власником маски, тому мав змогу легко затребувати приватний доступ до неї в будь-який час. Він міг написати той текст порівняно недавно, а потім повернути маску до антикварної експонатної шафки так, що цього ніхто й не помітив. «Власник маски, — сказала їм Марта, — ніколи не дозволяв персоналу відчиняти шафу без його присутності».
І Ленґдон швидко пояснив свою гіпотезу.
Сієнна, здавалося, погодилася з його логікою, але її турбувала подальша перспектива.
Це не має сенсу, — знервовано сказала вона. — Якщо припустити, що Цобріст щось потайки написав на зворотному боці посмертної маски Данте, а потім не полінився створити отой міні-проектор, щоби вказати на цю маску... то чому ж він не написав на ній що-небудь змістовніше?
Я хочу сказати, що це безглуздя! Ми з тобою шукали цю маску цілісінький день — і оце все, що спромоглися знайти?
Ленґдон зосередив увагу на тексті, що виднівся на зворотному боці маски. Написане від руки послання було дуже стислим — лише кілька літер — і справді видавалося геть безглуздим.
Невдоволення Сієнни цілковито зрозуміле.
Однак Ленґдон відчув уже знайоме збудження, яке зазвичай передувало якомусь важливому відкриттю, бо майже відразу збагнув, що ці сім літер скажуть йому все про наступний крок, який вони із Сієнною мають зробити.
Більше того, він відчув, що маска має якийсь слабкий, знайомий запах, який пояснював, чому гіпс на зворотному боці був значно білішим, аніж на лицевому... і ця розбіжність не мала жодного стосунку до ефекту старіння, спричиненого сонцем.
— Не розумію, — сказала Сієнна. — Усі ці літери однакові.
Ленґдон спокійно кивнув, придивляючись до рядка тексту — сім однакових літер, ретельно виписаних каліграфічним письмом на зворотному боці Дантового лоба.
— Сім літер Р, — мовила Сієнна. — І що ж ми тепер із ними робитимемо?
Ленґдон спокійно подивився на неї.
— Я пропоную робити те, що наказує нам це послання.
Сієнна аж сіпнулася від несподіванки.
— Сім літер Р — це послання?!
— Так, — усміхнувся Ленґдон. — І якщо ти читала Даніє, то це абсолютно чітке послання.
* * *
А біля баптистерію Сан-Джованні чоловік у краватці витер хусткою скривавлені пальці та прищі на шиї. Дивлячись на місце, куди збирався зайти, він намагався не зважати на пекучий біль в очах.
То був вхід для туристів.
Біля дверей сидів лінькуватий гід у короткій куртці і палив цигарку, час від часу відганяючи туристів, які вочевидь не могли розшифрувати напис, де універсально зрозумілою мовою йшлося про години роботи цього туристичного об’єкта: «APERTURA 13.00—17.00».
Чоловік із висипом на шкірі поглянув на годинника. Той показував 10:02 ранку. З учорашнього дня баптистерій був зачинений для відвідувачів. Незнайомець трохи постояв, придивляючись до гіда, а потім, певно, прийняв якесь рішення. Зазирнувши до гаманця, він порахував його вміст. На додачу до стосу кредитних карток і жмуту євро він мав три тисячі доларів готівкою.
На щастя, пожадливість була інтернаціональним гріхом.
розділ 57
Fccatum... Peccatum... Peccatum...
Сім літер P, написаних на зворотному боці маски, враз наштовхнули Ленґдона на думку про «Божественну комедію». На мить він уявно повернувся на віденську сцену, де читав лекцію під назвою «Божественний Данте: символи пекла».
— І ось ми з вами спустилися, — сказав він голосом, посиленим через гучномовці, — крізь дев’ять кіл пекла до центру Землі й зіштовхнулися сам на сам із сатаною.
Із цими словами Ленґдон продемонстрував декілька слайдів із зображенням сатани в різних мистецьких творах: на «Мапі пекла» Боттічеллі, мозаїці флорентійського баптистерію та лячного чорного демона, чиє хутро замастилося темно-червоною кров’ю його жертв, — таким зобразив його художник Андреа ді Чоне.
Ми з вами, — продовжив Ленґдон, — спустилися кудлатими грудьми сатани, пішли у зворотному напрямку, коли сила тяжіння змінилася, і виринули з похмурого підземного світу... щоби знов узріти зорі.
Ленґдон демонстрував слайди, аж поки не дійшов до зображення, яке показував раніше: то було відоме полотно Доменіко ді Мікеліно з флорентійського собору, на якому Данте в червоній мантії стояв під стінами Флоренції.
— Якщо уважно придивитися, то ці зорі можна побачити.
І Ленґдон показав на зоряне небо, що вигнулося дутою
над головою Данте.
— Як бачите, небеса утворює низка з дев’яти концентрич- них сфер довкола Землі. Ця дев’ятишарова конструкція раю покликана врівноважувати дев’ять кіл підземного царства. Як ви, мабуть, уже помітили, число дев’ять часто повторю- ється в Данте.
Ленґдон зробив паузу й відсьорбнув води, даючи публіці можливість перевести дух після моторошного спуску до пекла й запаморочливого сходження до світла.
— Отже, зазнавши жахів пекла, ви, напевне, відчуваєте бажання якомога швидше вирушити до раю. На жаль, у світі Данте не все так просто. — Він театрально зітхнув. — Для тою щоби піднятися до раю, ми всі маємо — як у переносному розумінні, так і в буквальному — видертися на гору. — І Ленґдон показав на полотно Мікеліно. На обрії, за фігурою Данте, здіймалася до небес самотня конічна гора. Її оповивала спіраллю стежина, що щільними уступами піднімалася вгору. Цихуступів-витків спіралі було дев’ять. Ті- сю стежиною важко видряпувалися жалюгідні голі фігурки, зазнаючи на своєму шляху всіляких покарань.
Це гора Чистилище, — оголосив Ленґдон. — І, як це не сумно, важке й виснажливе сходження дев’ятьма колами є єдиним шляхом із глибин пекла до пишноти раю. І ви ма- єте змогу бачити, як цей шлях долають розкаяні душі... і кожна з них платить сумірну ціну за конкретний гріх. Заздрісники мають іти із зашитими очима, щоби не мати змоги заздрити; пихаті мають нести на спинах важкі камені, щоб ті притискали їх низько до землі в смиренні; ненажерливі мусять іти до раю без питва й харчів, щоб зазнавати болісних мук голоду; а хтиві мають видряпуватися до раю крізь пекуче полум’я, щоб очиститися від полум’я пристрасті, яке спалює їх зсередини. — Ленґдон зробив паузу. — Але перш ніж вам гарантують великий привілей іти цією горою й очищатися від власних гріхів, ви мусите поговорити ось із цим індивідом.
