Знахар - Доленга-Мостович Тадеуш (мир бесплатных книг TXT) 📗
Та позаяк нагороди такої, на жаль, не існує, нехай нагородою йому буде те, що кожна шляхетна людина матиме за честь потиснути цю спрацьовану й брудну руку, цю найчистішу руку на світі.
Корчинський уклонився й сів.
Професор Добранецький не без подиву помітив на його обличчі й заплющених очах вираз зворушення. Зрештою, він і сам був зворушений, як і всі присутні. Один із суддів раз по раз непомітно витирав зігнутим пальцем кутики вуст. Інший сидів, утупившись у папери.
Виправдувальний вирок здавався неминучим, тим більше, що прокурор відмовився від слова.
– Обвинуваченому надається слово, – оголосив голова.
Антоній Косиба не ворухнувся.
– Ви маєте право на останнє слово, – адвокат Корчинський штурхнув його під лікоть.
– Я … мені нічого сказати. Мені однаково…
І сів.
Якби хтось у цю мить глянув на професора Добранецького, то здивувався б. Професор раптово зблід, зробив рух, неначе хотів схопитися зі стільця й відкрив рота…
Але цього ніхто не помітив. Усі саме підводилися, бо судді подалися радитися. Щойно вони вийшли, голосні розмови наповнили залу, Корчинського оточили численні колеги, вітаючи його із блискучим захистом. Дехто вийшов у коридор, щоб викурити цигарку.
Професор Добранецький пішов з ними. Коли виймав портсигар, йому тремтіли руки. Знайшов вільну лавочку в кутку й важко впав на неї.
Так. Він його впізнав, тепер він знав напевне: знахар Антоній Косиба колись був професором Рафалом Вільчуром.
«Цей голос!»
О, він ніколи не міг забути цей голос. Адже роками вслухався в його звучання. Спершу як молодий студент медицини, пізніше як асистент, і нарешті – як лікар-початківець, під крилом великого вченого… Як же він міг не впізнати ці риси відразу! Як міг не помітити їх під цією сивуватою щетиною!
Ба! Яким же дурнем він був раніше, коли ще не бачив Антонія Косиби, коли здивовано оглядав поопераційні шрами в його пацієнтів! Не міг зрозуміти, як сільський знахар так геніально виконував такі складні маніпуляції, перед якими завагався б навіть він сам, професор Добранецький!
Він мав одразу впізнати в цьому його руку! «Який же я ідіот!»
А були й інші докази. Між пацієнтами була ця панночка, що їй оперували перелом основи черепа. Добранецького,
щоправда, здивувало її прізвище: Вільчурівна, але в поспіху він і не подумав, щоб розпитати дівчину. Зрештою, прізвище було доволі поширене, у нього самого було кілька пацієнтів Вільчурів. Вік цієї Вільчурівни збігався з віком доньки професора Вільчура… Коли вона зникла разом з матір’ю з варшавського горизонту, їй було… років сім. Так, усе зрозуміло…
«Де не може бути випадковістю! Знахар Косиба… і вона…»
Професор викинув цигарку, яку він так і не закурив, і витер вологе чоло.
«Отже, він не помер, отже, не вбили!»
Він заховався тут, на кресах, у селянському вбранні й під чужим іменем, сховався разом з донькою, але чому не змінив їй прізвища? Чому батько й донька вдавали, наче вони чужі одне для одного люди?
Тепер він пригадав слова цієї панночки під час огляду:
– Стриєчко Антоній зробив для мене більше, ніж можна було сподіватися від справжнього стрийка.
Навіщо ця комедія? Ну, а її батько? Адже досить було підвестися й сказати:
– Я мав право оперувати й лікувати. Я не знахар Косиба, я професор Рафал Вільчур.
І його б негайно звільнили.
«Тоді чому він так судомно тримається цієї машкари? Він міг назвати своє справжнє ім’я ще в першій інстанції, проте волів погодитися із трирічним позбавленням волі».
Якби професор Добранецький не знав так добре свого колишнього шефа й учителя, то міг би подумати, що до приховування імені його примусив якийсь скоєний злочин. Але він і тепер би лише плечима знизав, якби хтось підказав йому таку думку.
Ні, тут криється якась глибока таємниця.
У пам’яті зринули ті дні, перші дні після зникнення професора. Невже втеча пані Беати з донькою й пошуки потому
Рафала Вільчура були заздалегідь спланованою комедією? Тоді якими ж були її мотиви? Вони покинули своє багатство, становище, його славу – усе. І втекли, але з якою метою?
Логічний розум Добранецького не терпів жодного пояснення, якого не можна було би обґрунтувати якимись логічними доказами, якого не тлумачили звичайні людські наміри.
Але тепер він не мав часу розв’язувати загадки. Будь- якої миті оголосять вирок. Звичайно, це буде виправдувальний вирок, але ж може бути й засудження.
«Мій обов’язок – негайно повідомити адвоката й зажадати відновлення процесу, щоб я міг заявити, кого впізнав у знахарі Косибі».
Добранецький прикусив губу, а тоді повторив:
– Так, це мій обов’язок.
Проте він не ворухнувся. Занадто швидко набігали думки, а за ними в уяві негайно поставали наслідки.
Перш ніж прийняти рішення, слід було тверезо й ґрунтовно все впорядкувати, просіяти, укласти… Ну, і передбачити наслідки. Він не любив, не вмів діяти під впливом імпульсу.
Вийняв цигарку, зосереджено закурив. Помітив, що тютюн пересушений, що нині він викурив більше цигарок, ніж зазвичай, і що слід було би обмежитися двадцятьма штуками на день. Ці прості дії й сторонні роздуми повернули йому рівновагу, а результат був блискавичним: він пригадав собі одну деталь, надзвичайно важливу, деталь, яку досі не брав до уваги, проте яка докорінно змінювала ситуацію. Адже знахар Косиба під час розгляду справи усміхався до нього, явно усміхався!
«Він роздивлявся мене, як когось добре знайомого, кого не може пригадати. І аж ніяк не приховував того, що намагається мене впізнати! Що ж це може означати?»
А це могло свідчити лише про одне: професор Вільчур не боявся, що його викриють у личині знахаря. Професор Вільчур цього не боявся! Чому ж він тоді не припинив процес простою заявою, що він Вільчур? На це могла бути лише одна відповідь:
«Він сам не знає, хто він такий…»
Під впливом цього відкриття Добранецький схопився на ноги.
«Амнезія. Втрата пам’яті. Боже! Адже він стільки років поневірявся… Опустився до звичайного наймита… Утрата пам’яті…»
Професор Добранецький чудово знав, що слід зробити, щоб вилікувати нещасного. Досить було просто сказати йому, хто він такий, нагадати про кілька деталей, показати якусь знайому річ.
Звичайно, унаслідок цього може настати серйозний психічний шок. Та яким сильним би він не виявився, він не може бути небезпечним.
За кілька годин чи за пару днів Вільчур усе пригадає.
«І що тоді?»
І тут перед очима Добранецького чітко вималювалася черговість неминучих наслідків. Отож, передусім звістка про цю трагедію і її щасливий фінал пошириться по всій країні. Професор Вільчур повернеться до столиці. Повернеться до своєї вілли, до своїх обов’язків, до своєї позиції лідера в медичному світі. Повернеться ще більш славетним, шанованим, ще більш знаменитим, оточений німбом несправедливої кривди й приниження, німбом знахаря-чудотворця, який був геніальним хірургом без операційних зал, без почту асистентів, без інструментів…
«Він повернеться, а що тоді станеться зі мною?»
І професор Добранецький відчув у роті гіркоту. Що станеться з ним? З ним, який тяжкою працею протягом кільканадцяти років видерся на вершину, здобув першість, досяг найвищих щаблів?..
Безсумнівно, усі аплодуватимуть його відкриттю. На нього чекає ще один день тріумфу. А пізніше? Пізніше його, звичайно, усунуть на другий план, і він опиниться в затінку славетного Вільчура… Щоправда, кафедри його не позбавлять, та під тиском громадської думки доведеться відмовитися від неї добровільно. Завідування клінікою… директорський кабінет… Усі його роками напрацьовані інновації… Головування в різних товариствах і спілках…
Так, піти до зали й оголосити, що цей знахар – професор Вільчур, означає відмовитися від власних здобутків, власного становища. Це перекреслити найкращий період своєї кар’єри й добровільно зректися всього, що він так любив…
І ще одне: у біографії професора Вільчура був невеличкий епізод, про який Добранецький за стільки років не забув, бо не міг пробачити собі ганебного марнославства. Отож, він збрехав, пишучи про один випадок в університетській клініці, вказавши сміливий і влучний діагноз і приписавши цю заслугу собі. І от тепер, пригадуючи цю брехню, він почервонів.
