Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗

Портсигари, щипчики до гашення свічок, годинники на ланцюжку, чорнильні приладдя з накривками, фіґурні руків'я парасольок (слонова кість, прошу я вас! — казав я покупцям дзядзьовим голосом…), — я орієнтувався в тому всьому навпомацки, вмів навіть шити на машинці «Зінґер», бо ще підлітком направляв таку бабці Ліні, і заки ще ринок склався, в тодішньому болотяному хаосі, здобув собі репутацію казна-якого безцінного хріна, — а раз здобуту репутацію так само нелегко втратити, як перед тим здобути. На той час, коли болото стяглось і забетонувалось, я був уже всередині й стояв на своїх двох, — пару років пізніше вже без стартового капіталу фіґ би втиснувся, так що й тут — повезло… І вже зовсім фантастично повезло з одним із перших партнерів, нашим факультетським екс-комсоргом Льончиком Колодубом, який широким жестом відвалив нам своє гуляще приміщення, однокімнатну кавалерку в партерчику старокиївської кам'яниці, — хваливсь, ніби купив її в 1991-му за дві штуки баксів, отже рівно в СТО разів дешевше, ніж вона коштує сьогодні, але в 1991-му для нормальної людини дві штуки баксів ще були такою самою казковою сумою, як нині мільйон, і неясно було, звідки їх узяв Льончик Колодуб — стукач, бухар, бабник (або, як сам він про себе казав — статевий гігант) і геть ніякий фізик, який ще з першого курсу націливсь був на кар'єру по комсомольській лінії — з причин повної непридатності на щось інше. Задачка розв'язалася, коли одного дня Льончик здимів у невідомому напрямку, за чутками, прихопивши з собою колишню райкомівську касу, — казали, урив аж у Латинську Америку, і я в цю версію схильний вірити: попри все, Льончик таки мав у собі романтичну жилку, мав розмах і потяг до авантюр, чим, зрештою, й був симпатичний. (Якось по-п'яному він звірився нам, що дідо його був циган і що німці його повісили за вкрадену курку, — в універі вважалося, що Льончиків дідо був партизаном трохи чи не в Ковпака і геройськи поліг у бою з фашистами, Льончик п'ять років, як саксофон, виступав із цією темою на всіх зборах…) Може, в глибині своєї стукацької душі він насправді мріяв про кар'єру циганського барона — про те, щоб його віллу, придбану на комсомольські внески, охороняли чорняві й веселі шаблезубі одчайдухи в футболках із Че Ґеварою, а не знуджені й розтовстілі вкраїнські менти, куди більше схожі на колгоспників, ніж на піратів, може, його гаряча кров прагла ритмів сальси, і образ голої шоколадної дупи, ледь прикритої пір'ячком, кликав його за моря-океани як омріяна винагорода за всі його комсючачі доноси, без яких, як виявилося, цілком можна було й обійтися, бо радянській владі вони й так нічого не помогли, — а може, він тому й утік, що, на відміну від решти наших бізнес-комсюків, які вже встигли заповнити парламент, стидався свого минулого?.. Так чи інакше, Льончик зник, — а нам лишилося його помешкання з матрасом Venetto на підлозі (таким просмердженим спермою й блювотою, що довелось його викинути): власне помешкання, своя хата, сто очок фори в цьому галімому бізнесі, спасибі Льончикові — хай йому, смердючому цапові, буде добре, де б він тепер не був, і якщо він ще живий, то хай Бог пошле йому цілі стада мулаток, і хай омине його куля колумбійських партизанів — котрі ж теж, здається, марксисти й борються за комуністичну революцію. Якщо вони візьмуть його заручником, Льончик, на крайняк, завжди зможе стати в них політруком — і душними тропічними вечорами переповідатиме їм, коли ще не забув, матеріали останнього з'їзду КПРС із програмою розвитку СРСР до 2000-го року, — хай, курви, конспектують. Або вчитиме їх співати «І Ленін такой маладой»: як і годиться циганчукові, Льончик Колодуб був офіґенно музикальний.

… Я майже чую в цій хвилині Лялюсьчин голос, який розсудливо каже мені, мов холодну ніжну долоньку кладе на розпашілу голову: ну чого ти комплексуєш?.. А таки комплексую, золота моя дівчинко (бо ти — моя золота дівчинка, була, є і будеш, що б там не чекало на нас попереду!), — комплексую, і навіть знаю, чого. І навіть чесно можу собі це сказати (тільки от тобі — не знаю, чи зможу!): щоб по-справжньому мати чим пишатися, я б, сука, мусив сім років тому розп'ястися, як Icyc Христос, на нашому почилому в Бозі термоіонному ґенераторі, — розбитись, через гланди вивернутись, сісти на хліб і воду, і кинути курити, і послати, ще тоді, подалі Тетяну з її вічним нявчанням, що не має чого вдягти (сподіваюсь, вона таки вловила собі якогось жирного хріна, коли ми розбіглися, вона була для цього ще досить гарна!), і вигризти, скажімо, для лабораторії який-небудь закордонний ґрант, і день і ніч гарувати, як бульдозер, забивши на все на світі, — а таки довести проект до кінця! Ось так. Тоді я продемонстрував би собі самому те, що своїм звільненням із каналу продемонструвала ти: опір матеріалу. Я знав би, що мене не зігнути, що я здатен відстояти свою територію. А я спорснув.

З мене міг би вийти вчений — вчений, а не просто кандидат фіз. — мат. наук. Але вік геніальних ідей — до тридцятки — я вже проскочив. Бор до двадцяти восьми розробив модель атома, Ейнштейн у двадцять шість опублікував «Електродинаміку рухомих тіл», Белл у двадцять дев'ять винайшов телефон… Хороший вік: уже щось тямиш, але ще нічого не боїшся, бо ще не віриш, що можеш програти. Такий суцільний політ по висхідній. В мене він пішов на розбудову власного бізнесу. Мої найкращі роки — ось вони, отут-о: в цьому офісі, в цих каталогах. У цьому галімому бортовому журналі: дві російські мідні монети в хорошому стані, до 25 евро за штуку можна вигадати на російських аукціонах… Це, тіпа, якщо пощастить. А чого б мало не пощастити — я ж везучий хрін, хіба ні?..

Чого я ніколи не розказував Лялюсьці — це, як на другому курсі мене примітив був сам Струтинський, Царство йому Небесне, — а це було однаково, що впасти в руці Бога живого. Коли дід зачовгував в аудиторію, вічно в обсипаному пухом і крейдою костюмі, все кругом ціпеніло, як перед василіском. Ми, юні лопухи, тоді не вдупляли, що цей ідол із презирливо (як нам здавалося) склепленими повіками просто вусмерть із нами нудиться: між ним і нами лежала відстань, яку хіба в світлових роках далось би заміряти, а Струтинський не був педагог і не вмів і не збирався тої відстані з свого боку долати. Що він, проте, дивом умів, — це розгледіти крізь свої Вієві повіки серед потоку студентів тих, хто мав потенцію коли-небудь ту відстань здолати сам, розігнатися думкою до потрібної швидкости. Нас було троє таких у нього на курсі — Гоцик, Захара і я, і він нам трьом і викладав — а з решти потоку збирав контрольні й віддавав нам на перевірку. На його семінарах я вперше звідав те сліпуче відчуття щастя, яке дає енергія вивільненої думки, — з такою силою, як тоді, це потім більше не повторювалось ніколи. Той блиск, та ясність, коли хаос, розвидняючись під прискореним натиском твоєї думки, врешті — пах! — обертається стрункими кристалами формул, — цього ні з чим не порівняти. Повне самозабуття, і водночас відчуття всемогутности — виходиш потім на перерву, як п'яний, і чуєш, як піт тече тобі між лопаток. Куди там стрибкам із парашутом.

Так що я знаю, як це в них було, — в Ейнштейна, в Бора, в усіх тих чуваків, котрі змогли. Все питання в тому, щоб не ослабляти того натиску. Щоб уміти його держати. Роками, коли треба, от у чому річ. Роками.

А я спорснув.

Мені давно вже не снилося вночі готових рішень — а колись снилися, ще й по тому, як із лабораторії пішов, якийсь час були навідували, — ніби безробітна думка, виселена зі своєї кам'яниці, перенеслася в підвал свідомости і там продовжувала заведено строчити на машинці «Зінґер»: з ночі в ніч висвітлювалися формули на екрані (досі пам'ятаю зимний металічний посвіт зісподу!), виринали, наче виписані невидимою рукою, розпускались, як водорослі, як підводні квіти, а раз ціла готова схема була склалася в просторі ніби з крижинок, як у казці про Снігову королеву, і я вві сні чомусь знав, що цей простір — чотиривимірний, але самого рішення на ранок уже не пам'ятав, тільки загальне враження — заворожливої, заморожуючої краси… А може, й пам'ятав, та не записав — ну бо нащо вже воно було здалося?.. День вдирався в голову, як брудний віхоть, і все непотрібне стирав без сліда. П'ятнадцять років тому Струтинський казав, що в мене унікальний мислительний апарат, — я його тоді був перебив посеред лекції питанням, і очі в старого упиря спалахнули, як лазери: «Ватаманюк, — сказав він, закохано втупившись у мене, аж я зашарівся, — у Вас унікальний мислительний апарат». Цієї слави мені вистачило до кінця п'ятого курсу. Довго ж мій апарат чахкав — упорожні, як мотор без палива. Згасаючі коливання, дедалі слабнучі сиґнали «SOS». А тепер уже навряд чи вдасться розігнати його до космічної швидкости…