Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Гоцик зараз постдоком десь у Міннесоті, Захара топ-менеджером у якійсь німецькій торговельній фірмі, розробляє їм стратегію… Або данській, не пригадую точно. Факт, що фізика з нього теж не вийшло. Нікому ще не вийшло чимось у науці стати, займаючись нею у вільний від роботи час. Це вам, йошка-фішер, не народне малярство…
Може, мені виступати з цим номером: плач старої курви за втраченою цнотою? У підземному переході, в «трубі», в супроводі отої окарини?
Чесно сказати собі те, чого ніколи не зважишся сказати їй: Адріяне Ватаманюк, ти невдаха. Так, тобі лише тридцять чотири, і ти дечого від життя домігся, їси свій хліб з маслом і ікоркою, маєш своє діло й любиш його (авжеж, люблю!), маєш квартиру в Києві — одному з найдорожчих, між іншим, міст Європи, — і невеличкий капіталик, і друзів, і нарешті, найголовніше — жінку свого життя. Твоя поразка виглядає цілком успішною. Настільки успішною, що, крім тебе, її ніхто не бачить.
Вона сидить у мені так глибоко, що давно перестала бути чужорідним тілом. Стала частиною мене.
Я не зламався, ні, ніхто мене не ламав. Було інше: я злякався. Точкою екстремуму для мене став той день, коли я піймав себе на видивлянні під ногами бичка, якого можна підняти й сховати в кишеню. Раніше я вже помічав наших інженерів за докурюванням чужих бичків — хлопці «дезинфікували» їх, обсмалюючи фільтри сірником. Половина нашого курсу натоді вже звалила в бізнес, казали, що й із викладачів дехто подався в «човники», доцента Рибачука бачили на базарі з запчастинами й перегорілими лампочками (їх купували, щоб вкручувати на роботі замість справних, а справні забирали додому), — щоправда, не в Києві, а в Ірпені: там був «професорський» базарчик, для тих, хто ще стидався здибатися через прилавок із знайомими, надто зі своїми студентами, — то вже пізніше наша професура вкурила, що заліки-іспити-дипломи теж є товаром, за який можна брати зі студентів гроші, не стоячи при тому на морозі й навіть не виходячи з навчального корпусу, а в дев'яностих по країні ще клекотіла бурхлива хімічна реакція, наслідком якої одних виносило нагору, а інших опускало вниз, у дедалі помітніший осад… Там, унизу, скупчувалися жебраки, бомжі з «кравчучками» й картатими цератяними торбами, люди без віку, з погаслими очима й обличчями, наче зшитими із залежаного відвологлим, та так і не розгладженого полотна, — кілька років тому на мене при виході з «Пантаґрюеля» накинувся з божевільним ревом і розкритими обіймами один такий вилізлий із гробу напівзотлілий Лазар, і я з жахом упізнав у ньому Сашка Краснокутського з паралельної групи, — колись ми з ним були врочисто назвалися молочними братами, відкривши, що обоє спали з лаборанткою з радіофізу, Ілонкою-Барбі, яка страх це діло любила: «За одну цицьку держалися!» — радісно ревів Сашко, — і рев його від студентських літ не змінився, звучав так само, як мотоцикл без глушника, тільки розпізнати, що саме він реве, було вже нелегко: Сашкові бракувало передніх зубів, і він сильно присьорбував слиною. Щось карикатурне було в цьому нашому зіткненні під рестораном, звідки я викотився ситий і лиснючий, мов той бронзовий кіт перед входом, — напакований добрим обідом і півпляшкою французького Beaujolais-Villages, а тут беззуба, наче з сміттєвих баків виколупана почвара ляскала мене по плечах і захлинаючись ревла, мов щойно з дурки: «Ждоров, штарий!». Це могло б виглядати як розіграш, як сценка з відомого анекдоту про зустріч однокашників: «А ти ж як? — А я три дні не їв! — Е, старий, це недобре, ти себе все-таки заставляй!», — тільки сценка, зляпана нарочито по-аматорському, грубо й ґротесково, як завжди виглядає реальність, коли починає наслідувати фольклор і всяку іншу літературу — проте було й одне «але», неув'язочка з текстом: Сашко Краснокутський зовсім не збирався мені плакатися, що він три дні не їв, — навпаки, він мовби увіч не помічав отого кричущого межи нами контрасту й белькотів так непритомно-веселенько, наче це він, а не я щойно вдув молодого божоле, і то десь пляшок зо три зразу… З його шекеряння я сяк-так допер, що бідака грав на біржі й догрався до того, що збувся хати, — історія, в принципі, стара як світ: пішов по шерсть, а вернувся стрижений, одначе найстрашніше було, що Сашко не втирав і не прикидався, коли лепетав про те недбалим, типу з-ким-не-буває, тоном, ба й підхихикував як над чимось незначним і потішним, — і тут-таки ентузіастично жвякав беззубим ротом про якісь свої «прекрашні першпективи», хоча єдиною його реальною перспективою могла бути хіба що богадільня: він і справді вже не бачив себе збоку. Видно, в якійсь точці спадаючої кривої свого життя він од жаху заплющив очі й відрубався, раз і назавжди відмовившись дивитися цей фільм далі, і навіть у дзеркалі вже, певно, бачив зовсім іншого себе — того, що колись носив повні кишені презервативів і грав Ілонку-Барбі (яка зрештою вийшла заміж за свого завкафедрою й виїхала з ним у Сорбонну)…
Я дав йому двадцять доларів під якимось благим приводом, хоч він і не просив, — і він зрадів, немов на хвилинку пробудившись. Я подумав, що тепер він учепиться в мене кліщем, канючитиме телефончик і так далі, але він хутенько розпрощався з виглядом людини, що поспішає на ділову зустріч, і затрюхикав через парк, — а коли я спускався машиною по Золотоворітській, то побачив, як він заходить у бар на розі, побачив напружений вираз його спини (саме так — вираз спини!), і до мене аж тоді дійшло, куди він так шпарко погріб: там стояли гральні автомати.
Це було так, ніби мені показали ймовірнісний варіант мого власного життя. Те, що могло б бути й зі мною, якби одного дня, видивляючи під ногами годящий бичок, я не побачив себе збоку й не вжахнувся: о чорт, то це, виходить, так легко?.. Отак-о, не встиг озирнутись — а ти вже на смітнику, і досвід виживання кількох поколінь — зеків, розкуркулених, переселенців, героїв дзядзьових розповідей про Карлаґ, усі їхні давнозабуті навички, «я замєтіл окурочєк с красной помадой і рванулса із строя к нему», — вони, виходить, уже тут, напоготові, вийняті з тебе, мов із морозилки?.. Я пам'ятаю навіть те місце, де мене вдарило: на бульварі Шевченка, неподалік од метро «Університет». Ніби виштовхало з летаргійного сну, і я ошаліло заозирався, впізнаючи місцевість. В такі моменти вона чомусь назавжди фіксується в голові, як на поштівці: пізня осінь, їдь, хляга, підсліпуваті ліхтарні, ятки вздовж огорожі Ботсаду, його темна присутність унизу і не менш темна, тільки вгорі, купами бань у бурому небі, — Володимирського собору по другий бік вулиці: я ніби одночасно бачив це все зверху — велетенський, крутий київський схил, по якому мене зносило вділ, як парашутиста, я відчув тілом цей напрямок руху, як буває вві сні, — вділ, обдираючись об штахетини огорожі, на безбач, на голе віття Ботсаду… Весь із себе молодий-талановитий, переможець усіх олімпіад і любимчик Струтинського, — я йшов на дно, опускався без жодного спротиву, втягнений в інерційне дочахкування вже в дійсності спиненої машини: моя лабораторія конала, конала вся система наших дослідних інститутів, уся прикладна й фундаментальна фізика, хімія, астрономія, біологія, що перед тим півстоліття їли й пили за рахунок нагромадження дедалі досконаліших знарядь убивства, — тепер із усіх спадкоємців се-ре-се-ру вбивати дозволено було тільки росіянам, а наші шакали влаштували собі бенкет із недоїдків — і наввипередки сплавляли смертоносний брухт по всіх латино-афро-азіатських усюдах, скуповуючи один з-перед другого живих жирафів собі на дачу й забивши болт на всяку науку на десятки років наперед… Які сонячні батереї, ідіот! — я мало не застогнав тоді вголос серед вулиці, ясно, як на графіку, вгледівши дальшу траєкторію свого руху — все нижче й нижче, в глибоководну тьму, пускаючи бульбашки: в безвихідь, у розпродажі-пере-продажі чого трапиться під руку (два дзядзьові портсигари я на той час уже продав і проїв), — і все в мені збунтувалося, кожна клітинка заверещала: ні! — і весь мій, курва, унікальний мислительний апарат, доти прив'язаний до термоіонного ґенератора, гарячково застукав, долаючи інерцію, пхаючи мене в протилежному напрямку — нагору, чіпляючись за всі можливості, що їх я раніше не розглядав усерйоз: того ж вечора я подзвонив своїм портсигарникам.
