Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
– Я живу ві Львовє.
– То ви поляк, так я чую?
– О нє, я украінєц. Інтересно, што там у вас у селі було, шо газети писали? Шо опять война? – вийшло так, що він заговорив непоганим пітерсько-львівським суржиком.
– Та яка війна, пане. Слава Богу, давно все скінчилося. А тепер воюють із Богом. То ще страшніша війна. Бо скінчиться вона Страшним судом. Хто підняв руку на хрест, попаде в геєну вогненну. Як то було позавчора вночі під нашою церквою. Пекло впало на землю, і згоріли всі чорти.
Ленінградський гість напружився так, що мало не зламав поручень на автобусному сидінні.
– І як горіли ті черті?
– Прийшли вночі ламати хрест на церкві. І послав на них Господь Бог кару. Погоріли всі до одного. Там навіть один наш був. Із села. Мама навіть кісточки не знайшла. Боже-Боже, що то діється на тім світі… А нині приїхали знову чорти до села, – бабуся стала говорити пошепки. – Тоді було кілька вояків, а тепер зігнали тисячі безбожників. Що то буде, що то буде? – стара кедрівчанка почала хреститися і плакати. – Та на своїм віку я виділа в селі й австріяків, і поляків, і німців. Але щоби по хрест на церкву лізти? Свят-свят. Світ такого ще не видів. Кінець буде скоро. Бог того уже довго терпіти не буде. Чи я гадала, що дожию до кінця світу? Були б мої очі того не виділи. Легше життя скінчити, ніж таке терпіти, що принесли сюда ті москалі.
Автобус допер поволі до села, став на зупинці коло сільради. Звідти комсомольці виносили плакати. Шумілов почав читати:
«Долой пережитки темного прошлого! С богом нам не по пути в коммунизм».
«Настоящий комсомолец – это воинствующий атеист!»
«Смерть украинскому буржуазному национализму и униатской церкви!»
«Да здравствует нерушимая дружба братских русского и украинского народов!»
«Долой крест! Нас к коммунизму ведет пятиконечная звезда».
«Трудящиеся Западной Украины поддерживают атеистический курс товарища Никиты Сергеевича Хрущева!»
Шумілов після каторги працював у ленінградському відділенні Академії наук СРСР. Пліч-о-пліч з академіком Лихачовим. Коли йому прямо на робоче місце до кабінету принесли чорну карту – повідомлення про загибель сина, – він не вірив. Це було безглуздо. Позаду – війна. Розруха, повстанський рух у Галичині та Прибалтиці – усе це позаду. Врешті, Карибська криза. Попросту штиль усередині й ззовні країни. Омріяний мир. Чисте небо. Спокій. Аж тут – смерть сина. У невимовному розпачі ноги самі привели його у кабінет Дмитра Сергійовича. Академік переглянув чорну поштівку й так само здригнувся від прочитаного:
– Вот и гибнут русские парни. Неизвестно где и неизвестно зачем. Вы знаете, что в Западной Украине они потеряли больше, чем при взятии Берлина?
Академік Лихачов сам недавно вийшов з ув’язнення. Його моральний авторитет у науці й світове ім’я Хрущов хотів використати в антисталінській пропаганді. Але коли академік Лихачов на одній з лекцій засудив народовбивство в Україні в середині століття, знову потрапив у списки неблагонадійних. Його слова, що Львів – єдине європейське місто у Радянському Союзі, – кваліфіковано як антирадянську пропаганду.
– Поймите же вы, – пояснював він на допиті та в роз’яснювальній бесіді на Луб’янці, куди його викликали у зв’язку із тими заявами. – Они никогда не были в составе Русского государства. Они воспитаны Габсбургами, а не Романовыми, и это цивилизационная разница, которую через колено не сломаешь. Там цивилизация держится на христианстве, как в Европе, а не на самодержавии, как у нас.
– Вы, товарищ Лихачев, не умничайте, – повчав його пихатий туполобий слідчий. – Нам что газбурги, что бандеры. Все равно буржуазные националисты. Будете защищать этих клятых врагов советской вла сти – окажетесь там, где и они.
І от тепер західноукраїнська трагедія ввірвалася й у життя його найближчого учня. Вона скрапувала кров’ю. Уже не зі сторінок наукових трактатів, а з серця цього молодого батька, який ще минулого року запрошував академіка у школу, у якій вчився його синок, на випускний вечір.
– Что-то здесь не так, Николай Ефимович. Я бы на вашем месте поехал туда. Это, если хотите, долг перед памятью сына. Знать правду о последних днях его жизни. Жаль, что после Сталина ничего не изменилось. Русским народом еще больше овладел дьявол. Очень жаль. Прискорбно, что сатана бросает в огонь ненавистничества молодые невинные жизни.
Шумілов бачив цього диявола, про якого казав академік. У центрі прикарпатського села. Багатоликий молох повз по вузьких вуличках, оточуючи вершину посеред села, на якій височіла церква. Цей зматеріалізований монстр, позбавлений духовного підґрунтя, скрипів скелетами, у яких уже не було нічого від небес. Ці амеби зливалися вкупу, витворюючи пекельне суцвіття кінця роду людського.
У Росії розгул безбожництва, що припав на 20-ті й 30-ті роки, вже й призабули. Народилося нехрещене покоління. Виросло без Бога. Окрім Москви й ще кількох міст «золотого кільця», росіяни просто в очі не бачили таких нефункціональних споруд, як-от церква. Коли вони приїжджали з дітьми на курорт в Західну Україну – у Трускавець чи Моршин – і електричкою добиралися зі Львова в санаторій, то, уздрівши за вікном сільську церкву, діти вигукували: «Мама, смотри! Какой интересный дом!» Безбожний режим таки повернув соціум на дві тисячі літ до Христа. Одначе навіть не до язичництва. Бо й ті релігії, які були на Русі до Ольги та Володимира, мали потребу в абсолютному началі, в началі всіх начал.
А тут богами оголосили себе прості смертні, портрети яких несли на Красній площі і на всіх головних майданах усіх населених пунктів – на марксистсько-ленінських хоругвах. У Кремлі сиділи живі апостоли, а їхнім іконам мусили кланятися мільйони тілес, із яких було вичавлено душу. А головне божество лежало в саркофазі – поруч із храмом Василія Блаженного. Гаркавий, коротконогий, забальзамований блаженний ерзац-бог. Десятиліттями до цієї темниці йшли безперервним потоком вірні ленінці, аби побачити вічно живого бога. І хіба важливо, що у того Бога – Ісуса Христа – вірять, бо він воскрес. Наш також ніколи не вмирав, не пішов на той світ, не зогнив у землі. Він тут – під склом, у колбі. Можна й помацати. Живе й перемагає!
…І він перемагав. Ілюзія тілесної нетлінності та особистої присутності витворювала в пригніченій страхом масовій свідомості ілюзію безсмертя, а це і є відчуття божественності. Сюди, до цієї пародійної копії піраміди, марксистські жерці прагнули загнати кожну одиницю з масиву гарматного м’яса, необхідного в достатній кількості для торжества бога по всьому світу. Зі склепу вони, ці двоногі, позбавлені бога, мали вийти іншими. Примітивна копія вірного християнина мала побачити, що Ленін як живий, і мусила після цього побачення увірувати в нього, як увірували колись в Ісуса. Біда лише, що не живий, а – «як живий». І жодного тут промислу Божого, а лиш технологія бальзамування харківського професора. Бальзамування – ремесло давнє. Мумії живуть тисячоліттями. Навіть у келіях Києво-Печерської лаври.
А ця мумія калмика, що вверг Росію в лапи диявола, мала жити тут вічно. По ній двічі у рік топталися живі боги, що здійснювали ритуал з’явлення до народу. Вони живі – як і він там, унизу, під їхніми кирзаками, і на доказ вони лиш махали руцями. Подавали ознаки життя. І трудящі у запамороченій свідомості вже не знали, чи боги це, чи фараони, повсталі з пірамід.
Цей маразм дотепер, аж до шістдесятих, Галичини – за Лихачовим, наймолодшої території СРСР – практично не торкнувся. Із західних українців не змогли, а точніше, не встигли ще вичавити Бога і вселити кремлівську ерзац-мумію. У свідомості тисяч галичан Ленін був чортом, що пішов проти Бога. У Росії таких, з усе ще неприспаною совістю, були одиниці, а тут – тисячі. Тому російському академіку Лихачову ці українці були ближчими, ніж свої браття-«великороси». Цивілізаційно ближчими. Бо вони разом були ближче до Бога – в той час як російський соціум уже народжувався й жив без Нього.
Пітерський інтелігент стояв посеред галицького села і бачив на свої очі, що справа, за яку режим відібрав у нього сина, жила й перемагала. Перемагала Бога. Ватага войовничих атеїстів ґвалтувала християнське село з патологічним ідеологічним садизмом.
