Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк (первая книга .txt) 📗
— Тікай, тікай! Рятуйся! Це ж смерть!
Та я й пальцем не ворухнув, поки між мною й цим страшилом не зосталося кроків п’ятнадцяти, а тоді вихопив із сідельної кобури револьвер. Спалах, грім — і револьвер зник у кобурі, перше ніж будь-хто з присутніх зрозумів, у чому річ.
Кінь без вершника промчав повз мене, а сер Саграмор лежав на землі мертвий як колода.
Люди, що збіглися до нього, приголомшено перезирались, побачивши, що він помер, до того ж без будь-якої причини, бо на тілі його не було видно рани. Щоправда, на грудях у кольчузі була маленька дірочка, але на таку дрібницю ніхто не звернув уваги. Вогнестрільна рана кровоточить мало, а що під кольчугою було і спіднє, і одяг, то кров не просочилася назовні. Труп потягли до трибуни, й король із своїми придворними оглянули його. Ясна річ, здивуванню їхньому не було меж. Мене попросили під’їхати й пояснити чудо. Але я залишився на місці, мов статуя, а посланця попросив переказати:
— Якщо це наказ, я під’їду, але мій повелитель король знає, що я перебуваю там, де це передбачено правилами турнірів, готовий зустріти кожного, хто ще схоче зі мною зітнутися.
Я чекав. Охочих не було. Тоді я гукнув:
— Від тих, хто сумнівається, що я здобув свою перемогу чесно, я не чекаю виклику, — я викликаю їх сам!
— Це доблесний і гідний тебе виклик, — мовив король. — Кого ти назвеш першим?
— Я не називатиму нікого, я викликаю геть усіх! Ось я стою тут перед вами й викликаю на герць усе лицарство Англії — не поодинці, а всіх разом!
— Що? — вигукнули хором зо два десятки лицарів.
— Ви чули виклик. Тож приймайте його, або я оголошу вас нікчемними боягузами.
Ясна річ, це був блеф. У такі хвилини варто йти на ризик і завищувати ставки в сто разів: у сорока дев’яти випадках із п’ятдесяти ніхто змагатися з вами не наважиться, всі спа-^ сують, і ви зірвете куш.
Але цього разу я прорахувався, та ще й як! Не встиг я оком змигнути, як з півтисячі лицарів скочили на коней і, розсипаючись широким віялом по полю, з гуркотом помчали до мене. Я вихопив з кобур обидва револьвери й швиденько прикину в, на яку відстань підпустити їх, щоб мати найкращі шанси.
Бабах! — і одне сідло порожнє. Бабах! — друге теж. Бабах! Бабах! — ще два вершники на землі. Я зрозумів, що справи мої кепські: якщо мені не пощастить-зупинити цю навалу одинадцятьма кулями, то дванадцятий порішить мене як стій. Тож я зроду ще не почував себе таким щасливим, як у ту мить, коли, поваливши дев’ятою кулею дев’ятого вершника, помітив у лицарських лавах вагання — першу ознаку паніки. Ось вона, найвідповідальніша мить, зараз на карту поставлено все! Я не проґавив шансу, підніс обидва револьвери й прицілився. Воїнство, що було зупинилося, рвучко завернуло назад і кинулось навтіки.
Я переміг. Цей день став початком кінця мандрівного лицарства. Шлях цивілізації було розчищено. Що я відчував? Ні висловити, ні уявити цього не можливо.
А братик Мерлін? Він знову спіймав облизня. Якось так воно повелося: щоразу, коли чудеса чортовиння змагалися з чудесами науки, чортовиння зазнавало поразки.
Розділ XL
МИНУЛО ТРИ РОКИ
Скрутивши в’язи мандрівному лицарству, я більше не вважав за потрібне працювати потаємно. Вже наступного дня я показав приголомшеному світові свої доти приховані школи, свої копальні, свою розгалужену мережу підпільних фабрик, заводів та майстерень. Інакше кажучи, я дозволив шостому століттю зазирнути в дев’ятнадцяте.
Не можна довго тупцювати на місці. Лицарство було тимчасово поставлене на коліна, але для того, щоб воно вже не звелося на ноги, треба було паралізувати його, бо півзаходи нічого не дали б. На полі бою я переміг лицарів тільки за допомогою блефу, й вони могли здогадатися про це. Тому я мав робити все, щоб вони не здогадались.
Я поновив свій виклик, вигравірував його на міді й розвішав скрізь, де були священики, які могли прочитати його лицарям; крім того, я регулярно вміщував його в газеті, в розділі оголошень.
Я не тільки поновив свій виклик, але й розширив його. Я привселюдно заявив: назвіть день, і я з п’ятдесятьма помічниками дам бій лицарству всього світу й розгромлю його!
Цього разу йшлося вже не про блеф. Я міг виконати свою погрозу. Я подбав про те, щоб зміст мого виклику був зрозумілий кожному. Щоб усі, в тому числі й найтупіші лицарі зрозуміли, що їм лишається тільки скоритись. І всі скорилися. Протягом подальших трьох років вони не завдавали мені ніякого клопоту.
Зважте, що збігло три роки. І подивіться, якою стала Англія! Це була тепер зовсім нова, щаслива й квітуча країна. Скрізь школи, подекуди й коледжі, кілька цілком пристойних газет. З’явилася навіть література; започаткував її сер Теревень-Жартівник, видавши том сивобородих анекдотів, які не зникли з обігу й через тринадцять століть. Якби він не втелющив туди анекдота про лектора, я б не сказав нічого, але цього я подарувати йому не міг. Книжку я заборонив, а автора звелів повісити.
Рабство було скасоване; всі люди стали рівні перед законом; впроваджено справедливу систему оподаткування. Телеграф, телефон, грамофон, друкарська машинка, швацька машина, безліч розумних механізмів, що їх приводила в дію пара чи електрика, поволі ставали предметами щоденного вжитку. Темзою курсували два пароплави, ми мали вже кілька військових кораблів з паровими двигунами й закладали основи торговельного пароплавства; я готувався відправити експедицію для відкриття Америки.
Ми будували кілька залізничних колій, а лінія Камелот — Лондон уже діяла. Я пішов на хитрість: оголосив усі посади, пов’язані із службою руху, високими й почесними. Розрахунок був простий: привабити цим лицарство та дворянство й залучити їх до суспільно корисної праці, щоб не казилися з жиру. Успіх перевищив усі мої сподівання, за вакантні посади змагалася сила-силенна кандидатів. Кондуктором вечірнього експреса став герцог; не було жодного кондуктора з титулом нижче графського. Це були непогані хлопці, але вони мали дві вади, проти яких я виявився безсилим: по-перше, на роботу виходили в бойовому спорядженні, а по-друге, беручи повну плату за проїзд, квитки відривали на меншу суму, тобто обкрадали компанію.
В усій Англії, мабуть, не лишилося лицаря, що не виконував би якоїсь корисної праці. Вони й далі мандрували з одного кінця країни в другий, але тепер уже як слуги суспільства; їхня схильність до мандрів і неабияка витривалість робили з них чудових сіячів цивілізації. Вони роз’їжджали в панцирах, з мечами, списами та бойовими сокирами, і якщо їм не щастило вмовити когось узяти швацьку машину на виплат чи механічне фортепіано, чи огорожу з колючого дроту, чи журнал товариства непитущих, чи якийсь інший з незліченних товарів мандрівної торгівлі, вони просто вбивали незговірливого й їхали собі далі.
Я був щасливий. Все йшло дуже добре, наближаючи здійснення моїх найзаповітніших мрій. А їх у мене було дві. Перша — розвалити католицьку церкву й на руїнах її збудувати церкву протестантську, але не як державну релігію, а тільки для охочих. І друга — видати декрет, що запроваджував би після смерті Артура загальне виборче право для всіх чоловіків і жінок — принаймні для всіх чоловіків, розумних і дурних, і для всіх матерів середнього віку, котрі, слід гадати, знають не менше, ніж знають їхні сини в двадцять один рік. В Артура попереду було ще років тридцять життя, — ми з ним були однолітки, обом по сорок, — і я сподівався, що за цей час зумію підготовити наступне покоління до події, якої ще не знала історія людства — всеосяжної і рішучої, але безкровної революції. Внаслідок чого мала виникнути республіка. Мушу, хоч мені й соромно, признатися: в глибині душі в мене зріло честолюбне бажання стати її першим президентом. Як бачите, людське мені не чуже — і від цього нікуди не дінешся.
Кларенс теж стояв за революцію, однак трохи іншого характеру. Він мріяв про республіку без привілейованих класів, але не з виборним головою уряду, а з королівською династією на чолі. Він вважав, що народ, який звідав радість вірнопідданства за монархії, без такої радості вже не зможе жити і захиріє, а то й пропаде від туги. Я доводив йому, що королі небезпечні. А він відповідав: “Гаразд, тоді заведіть котів”. На його думку, котяча королівська династія цілком відповідатиме всім вимогам. Користь від них буде не менша, ніж від будь-якої іншої королівської родини, вони знатимуть стільки ж, відзначатимуться тими самими достоїнствами й вадами, тією самою схильністю до бійок з іншими королівськими котами, тією самою сміховинною пихатістю та безглуздим марнославством, — і при цьому коштуватимуть країні зовсім небагато. А “милістю божою Воркіт VII, чи Воркіт XI, чи Воркіт XIV” звучатиме незгірше за ім’я якогось іншого двоногого кота в королівських штанях.
