Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк (первая книга .txt) 📗
Перше публічне змагання, на мою думку, мало привабити щонайменше п’ятдесят тисяч глядачів; заради такої розваги варто було й круг світу об’їхати. Все нам сприяло: стояла чудова весняна погода, повітря було насичене ароматом квітів, природа вже вбиралась у нові шати.
Розділ XLI
ВІДЛУЧЕННЯ
Проте мені довелося на час забути про заплановане змагання: наша донечка раптом знову заслабла, стан її викликав занепокоєння, і ми днювали й ночували коло неї. Нам не хотілося, щоб хтось сторонній доглядав нашу дитину, і ми з Сенді не відходили від її ліжка. Ах, Сенді, яке золоте серце вона мала, яку щиру, просту вдачу! Вона була бездоганна жінка й мати; я ж одружився з нею лише тому, що за лицарськими правилами вона вважалася моєю власністю, поки якийсь інший лицар не відіб’є її у мене в бою. Вона розшукувала мене по всій Британії; знайшла в Лондоні на ешафоті й відразу ж зайняла своє місце поряд зі мною, ніби мала на це незаперечне право. Я виховувався в Новій Англії, і, за моїми уявленнями, наші взаємини рано чи пізно могли скомпрометувати її. Сенді, щоправда, не піддавалася ні на які вмовляння, але я поклав край суперечкам, одружившись із нею.
Йдучи з нею під вінець, я ще не знав, який скарб дарує мені доля. Через рік я вже обожнював Сенді, вона стала моїм найбільшим, найдорожчим другом. Багато сказано про переваги дружби між людьми однієї статі, але чого варта така дружба в порівнянні з дружбою між чоловіком і дружиною, які живуть душа в душу й поділяють найвищі ідеали! Ні, їх не можна порівнювати: одна дружба — земна, а друга — небесна.
Спершу вві сні я ще часто линув через тринадцять століть, і мій сумний самотній дух даремно гукав понад мовчазну прірву часу до видінь зниклого світу. Не раз Сенді чула, як з уст моїх вночі зривався той благальний крик. І з властивою їй великодушністю, вважаючи, що я вигукую ім’я втраченої коханої, вона назвала ним нашу дитину. Мене це розчулило до сліз, а проте я мало не впав, коли вона з радісною усмішкою зазирнула мені в очі і, певна, що робить мені приємність, піднесла такий сюрприз:
— Я вирішила зберегти ім’я тієї, що була колись дорога тобі, — нехай воно буде для нас священне й бринить музикою в наших вухах. А тепер поцілуй мене, бо ти знаєш, як я назвала нашу доньку.
Для мене це була загадка, але признатись у цьому й розчарувати її було б жорстоко, а тому я сказав:
— Так, знаю, серденько, і я дуже тобі вдячний. Але мені хочеться, щоб твої уста — вони ж і мої уста, правда? — перші вимовили це ім’я, бо тоді милозвучність його стане справді божественною.
Надзвичайно задоволена, Сенді прошепотіла:
— Алло-Центральна!
Я не засміявся — хвалити бога, — але стримався ціною такого неймовірного зусилля, що всі хрящі у мене всередині порвалися й протягом кількох тижнів по тому кістки мої деренчали на ходу. Сенді так і не зрозуміла своєї помилки. Вона була прикро вражена, коли вперше почула ці слова на початку телефонної розмови, та я пояснив їй, що люди виконують мій наказ, згідно з яким ім’ям моєї втраченої подруги та її малого тезка — на знак шани й любові до обох — надалі мають розпочинатись усі телефонні розмови. Я збрехав, але то була виправдана брехня.
Протягом двох з половиною тижнів ми не відходили від колиски, глухі, байдужі до всього, що відбувалося за стінами дитячої кімнати. Нарешті прийшла винагорода: криза минула, й дитина почала видужувати. Чи були ми вдячні долі? Вдячні — це не те слово. Таких слів напевне не існує. Ви й самі це знаєте, якщо вам доводилося спостерігати, як ваша дитина спускається в Долину Тіней і виходить з неї, осяваючи весь огорнутий мороком світ своєю усмішкою.
Ми знову повернулися до дійсності! І, глянувши одне одному в очі, здивовано подумали про одне й те саме: минуло понад два тижні, а нашого корабля ще й досі нема!
Я скликав свій почет. З облич слуг я зрозумів, що вони давно чимось стурбовані. Взявши з собою кілька чоловік, я проскакав з ними п’ять миль до високої скелі над морем. Куди подівся мій торговельний флот, що досі пожвавлював і прикрашав цей мінливий простір караванами білогрудих суден? Аж до небокраю — жодного вітрила, жодного пасма диму, — мертва водяна пустеля там, де недавно весело буяло життя.
Не сказавши ні слова слугам, я погнав коня назад. Із Сенді я, однак, поділився своєю тривогою. Ми не могли придумати жодного правдоподібного пояснення тому, що сталося. Вороже вторгнення? Землетрус? Пошесть? Ціла нація вимерла? Хіба вгадаєш! Ні, мені треба їхати, і негайно. Я позичив у тамтешнього короля його “флот” — кораблик завбільшки як моторний човен — і швиденько зібрався в дорогу.
Ох, як важко було розлучатись! Коли я на прощання цілував донечку, вона вперше після двох з половиною тижнів хвороби по-справжньому розвеселилась і жваво залепетала щось. Ми мало не збожеволіли з радощів. Дитяче белькотіння, перші перекручені слова, — чи ж є в світі милозвучніша музика? І як сумно стає, коли ця музика замовкає, заміняючись правильною вимовою, щоб ніколи більше не потішити твого слуху! Ні, мені пощастило: я від’їздив, забираючи з собою такі щасливі спогади…
Наступного ранку я наближався до берегів Англії, так і не зустрівши на морському шляху жодного корабля. В дуврській гавані стояло кілька суден, але всі із спущеними вітрилами й без будь-яких ознак життя. Була неділя, а в Кентербері на вулицях — жодної живої душі, навіть — уявіть собі! — не видно жодного священика, та й церковні дзвони чомусь мовчать. Тиша, гробова тиша! Я нічого не розумів. Нарешті аж на околиці міста назустріч мені трапилася похоронна процесія. За труною йшли тільки родичі й друзі небіжчика. Похорон без священика! Без подзвону, молитов, свічок! Поряд стояла церква, але вони плачучи її проминули. Я глянув на дзвіницю й побачив, що серце дзвона підв’язано й сам він загорнутий у чорну тканину. Я все зрозумів! Тепер мені ясно стало, яке лихо спіткало Англію. Вороже вторгнення? Воно було б дурницею проти цього лиха, яке звалося відлученням.
Я ні в кого нічого не питав. Навіщо? Я знав тепер і без розпитів: церква завдала удару! Треба негайно перевдягтись, щоб не бути впізнаним. Один з моїх слуг віддав мені свою одежу, і тільки-но ми виїхали за місто, я надів її й далі подався сам, бо так було безпечніше.
То була сумна подорож. Скрізь панувала гнітюча тиша. Навіть у Лондоні. На вулицях — жодного екіпажа; люди не розмовляють, не сміються, не юрмляться, не ходять навіть парами, а безцільно, самотньо никають містом, похнюплені, сповнені туги й жаху. На Тауері — сліди недавніх боїв. Так, видно, тут було гаряче.
Ясна річ, я збирався їхати до Камелота поїздом. Та де там! На станції було порожньо, мов у печері. Довелося чимчикувати далі на своїх двох. І знову та сама, вже знайома картина. Все, що я бачив у понеділок і вівторок, нічим не відрізнялося від побаченого в неділю. До Камелота я прибув пізнього вечора. Ще недавно залите електричним світлом місто, здалеку схоже на призахідне сонце, тепер обернулося на темну пляму — чорну суцільну пляму на тлі трохи світлішої нічної темряви. Я подумав, що це знаменно, темрява символізує перемогу церковників, які збираються так само загасити усі запалені мною вогнища цивілізації. Темні вулиці наче вимерли. З важким серцем я навпомацки знаходив дорогу. Громаддя замку чорніло на вершині пагорба, жоден вогник не освітлював його. Звідний міст був опущений, величезна брама стояла розчинена навстіж, ніхто не гукнув мене, коли я ввійшов, і тільки зловісна луна моїх власних кроків порушила тишу величезного безлюдного двору.
Розділ ХLII
ВІЙНА!
Я знайшов Кларенса в його квартирі — він сидів у глибокій похмурій задумі; замість електрики кімнату тьмяно освітлював старовинний каганець, і на щільно запнутих шторах стрибали химерні тіні. Побачивши мене, хлопець зірвався з місця й кинувся назустріч.
