Переспівниця - Коллінз Сюзанна (книги полностью txt) 📗
— Я завинив у тому, — мовив Снігоу, — що не здогадався одразу, не розкусив плану Коїн. Розпалити війну Капітолія з округами, а наприкінці гри, майже не зазнавши шкоди, з’явитися на сцені й узяти владу в свої руки. Без сумніву, вона з самого початку планувала посісти моє місце. Чому я дивуюся? Зрештою, саме Округ 13 розпочав повстання, яке призвело до Чорних часів, а тоді покинув усі інші округи напризволяще. Однак я не стежив за Коїн. Я стежив за тобою, Переспівнице. А ти за мною. Боюся, нас обох пошили в дурні.
Мені не хотілося вірити йому. Є речі, які навіть я не в силі витримати. І вперше після смерті сестри я заговорила:
— Я вам не вірю.
Снігоу вдавано-розчаровано похитав головою.
— Люба моя міс Евердін! Здається, ми домовилися, що більше не брехатимемо одне одному.
РОЗДІЛ 8
У коридорі я наскочила на Пейлор. Вона стояла на тому ж місці, що й кілька хвилин тому.
— Ти знайшла те, що шукала? — запитала вона.
У відповідь я показала білий бутон і мовчки пішла геть. Мабуть, до своєї кімнати, бо далі я пам’ятаю, як набрала в склянку води з крана й поставила в неї троянду. А тоді впала навколішки на холодну плитку й схилилася над квіткою, адже було так важко роздивитися білу плямку в яскравому флуоресцентному світлі. Запхнувши палець під браслет, я скрутила його як джгут, і зап’ястя аж запалало. Я сподівалася, що біль допоможе мені зосередитися, як завжди допомагав Піті. А я мушу зосередитися. Мушу дізнатися правду.
Варіантів було два, але пояснень могло бути безліч. Наприклад, як я й думала, вертоліт міг прислати Капітолій, миротворці скинули парашути, пожертвувавши життями капітолійських дітей, знаючи, що повстанці, які вже увійшли в місто, кинуться їх рятувати. На підтримку цієї теорії були навіть деякі докази: на вертольоті був капітолійський герб, миротворці навіть не зробили спроби обстріляти вертоліт із землі, та й Капітолій завжди використовував дітей як пішаків у війні проти округів. Іншу теорію запропонував Снігоу. Капітолійський вертоліт, керований повстанцями, бомбардував дітей із метою швидкого завершення війни. Але якщо все було саме так, чому Капітолій не спробував збити ворожий вертоліт? Може, повстанці заскочили їх зненацька? Чи в них не залишилося засобів для захисту? Округ 13 цінує дітей, принаймні мені завжди так здавалося. Ну, мене вони ніколи не цінували. Тільки-но я впоралася зі своїм завданням, мене вирішили позбутися. Однак у цій війні мене уже давно перестали вважати дитиною. Та й навіщо повстанцям було скидати парашути, якщо вони знали, що їхні медики кинуться на допомогу й постраждають від другої хвилі вибухів? Вони б так не вчинили. Просто не могли. Снігоу бреше. Маніпулює мною, як завжди. Сподівається налаштувати мене проти повстанців і зруйнувати їхні плани. Так. Звісно.
Тоді що не дає мені спокою? По-перше, дві хвилі вибухів. У Капітолія теж могла бути така зброя, я лише знала, що вона стовідсотково є у повстанців. Розробка Гейла й Біпера. Крім того, Снігоу навіть не спробував утекти, а я знала, що виживати він уміє. Було важко повірити, що у нього не було сховку — якогось віддаленого бункера, напхом напханого припасами, щоб дожити решту свого нікчемного зміїного життя. І зрештою, його думка про Коїн. Неспростовним є той факт, що Коїн і справді вчинила так, як казав Снігоу. Дочекалася, поки Капітолій та округи знищать одні одних, а тоді просто перебрала на себе всю владу. Однак навіть якщо таким був її план, це не означає, що це за її наказом скинули парашути. Перемога уже й так була в її руках. Усе було в її руках.
За винятком мене.
І мені пригадалося, що відповів мені Богз, коли я зізналася, що ніколи раніше не замислювалася над тим, хто повинен зайняти місце Снігоу: «От бачиш, ти не відповіла беззастережно, що підтримаєш Коїн, а значить, ти становиш загрозу. Ти — обличчя революції. У тебе більше впливу, ніж у будь-кого. І мені здається, що досі ти просто терпіла Коїн».
Раптом я подумала про Прим: їй іще не виповнилося чотирнадцятьох років, вона була замала, щоб стати солдатом, але чомусь опинилася на передовій. Як таке могло статися? Я ні хвилини не сумнівалася в тому, що моя сестра сама схотіла на передову. І що вміла більше за інших, старших за неї. Однак, щоб відіслати тринадцятирічну дівчинку в епіцентр війни, треба було отримати дозвіл з самої гори. Може, вказівку дала сама Коїн, сподіваючись, що смерть Прим остаточно мене знищить? Чи змусить без сумнівів стати на бік Коїн? Навіть якби я сама не стала свідком вибуху, численні камери на Столичному кільці зафільмували б усе для мене. Зберегли б цю мить назавжди.
Я мало не з’їжджала з глузду, у мене починалася параноя. Про завдання мало знати багато людей. Хтось би обмовився. Чи ні? Про завдання достатньо було знати Коїн, Плутарху й невеликому гурту відданих людей, яких легко ліквідувати.
Зараз я дуже потребувала допомоги, от тільки всі, кому я довіряла, загинули. Цинна. Богз. Фіней. Прим. Є ще Піта, однак він може лише висловлювати припущення, та й хто знає, в якому він стані зараз. Залишився тільки Гейл. Він далеко, але якби він був поруч, чи змогла б я довіритись йому? Хай що б я сказала, хай як би сформулювала фразу, все одно непрямо звинуватила б Гейла в тому, що це саме його бомба вбила Прим. А цей факт більше за всі інші переконує мене в тому, що Снігоу бреше.
Залишається тільки одна людина, яка може знати правду і яка досі, сподіваюся, на моєму боці. Звісно, навіть піднімати це питання ризиковано. Та хоча Геймітч неодноразово грався моїм життям на арені, сумніваюся, що він здасть мене Коїн. Може, ми і сварилися між собою, але завжди з’ясовували стосунки сам-на-сам, без посередників.
Звівшись на ноги, я вийшла в коридор і попленталася до Геймітчевої кімнати. Коли на мій стук ніхто не відповів, я увійшла без запрошення. Фе! Просто неймовірно, як швидко людина здатна забруднити своє помешкання. Тарілки з залишками їжі, потовчені пляшки від спиртного, уламки меблів, розкидані по всій кімнаті, — наслідки п’яних бешкетів. Сам Геймітч, неохайний і невмитий, лежав без тями на зіжмаканих простирадлах на ліжку.
— Геймітчу, — покликала я, потрусивши його за ногу. Звісно, він не чув. Я ще трохи його потермосила, а тоді не витримала й вилила на нього холодну воду. Отямившись, він оскаженіло почав розмахувати ножем. Очевидячки, кінець панування Снігоу не приніс полегшення Геймітчу.
— А, це ти, — мовив він. Судячи з голосу, він був досі п’яний.
— Геймітчу, — почала я.
— Послухайте тільки! Переспівниця знову заговорила, — він розреготався. — Що ж, Плутарх буде на сьомому небі від щастя, — він ковтнув просто з пляшки. — А чому я до нитки мокрий?
Я жбурнула глечик на купу брудного одягу.
— Допоможіть мені, — попросила я.
Геймітч нахилився до мене, і в повітрі завис важкий дух алкоголю.
— Що сталося, люба? Проблеми з вибором коханого?
Не знаю чому, але його слова вразили мене в саме серце. Так умів тільки Геймітч. Мабуть, на моєму обличчі ясно читався біль, бо сп’яну Геймітч спробував загладити провину:
— Гаразд, жарт був зовсім не смішний... — (Я уже була на порозі). — Кажу ж, не смішний! Повернись!
Почувся гуркіт: судячи з усього, Геймітч намагався мене втримати, але перечепився і впав.
Трохи потинявшись особняком, я зрештою сховалася в шафі, повній шовкового краму. Поздиравши з вішаків речі, я вимостила собі гніздечко, в яке зарилася з головою. У кишені за підкладку завалилася пігулка морфлію, і я ковтнула її без води, сподіваючись угамувати близьку істерику. Проте однієї пігулки було недостатньо, щоб цілком відключитися. Я чула вдалині голос Геймітча: він шукав мене, але в такому стані він би сам себе не знайшов. До того ж це була новенька схованка. У шовковому коконі я почувалася мов лялечка, яка очікує на перетворення. Мені завжди ввижалося, що це момент цілковитого спокою... Спочатку так і було. Та ближче до ночі я відчула себе в пастці, в шовкових тенетах, не здатна звільнитися, поки не перетворюся на щось нове та прекрасне. Я корчилася, силкуючись скинути з себе понівечену шкаралущу й виростити бездоганні крила. Та, незважаючи на неймовірні зусилля, я залишилася огидним створінням, замкненим в обгорілому тілі.
