Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

Крістофер безугавно торочив, трусячи шприц. Перев’я­завши плече джгутом, націлився голкою у вену, яка проступила крізь шкіру синьою змією. Загострений кінець встромився у судину, поршень виштовхнув героїн у кров. Хлопцеві повіки опустилися, а рот ледь роззявився. Голова відхилилася назад, а погляд уп’явся у собачий труп, що звисав зі стелі.

Певний час він не зводив очей з Крістофера. Потім жбур­нув спалений сірник і розстебнув застібку-блискавку на своїй синій куртці.

Коли Беата Льонн дочекалася відповіді, вона майже не мала змоги розчути Харрі через те, що дисковерсія «Jingle Bells» фоном лунала у слухавці. Утім збагнула, що він не тверезий. Не тому, що він затинався, а саме навпаки. Вона розповіла про Халворсена.

— Тампонада серця! — гукнув Харрі.

— Через внутрішні кровотечі простір навколо серця наповнюється кров’ю, заважаючи серцю скорочуватись так, як годиться. Довелося відкачати чимало крові. Зараз стан стабілізувався, але він досі перебуває у комі. Треба чекати. Я зателефоную, якщо щось трапиться.

— Дякую. Як щодо решти новин?

— Хаген послав Юна Карлсена та Теа Нільсен назад у Ест­гор із двома охоронцями. Я розмовляла із матір’ю Софії Михолеч. Вона пообіцяла повести дочку до лікаря.

— А стосовно звіту з Ветінституту щодо м’яса у блювотинні?

— Вони припустили, що йдеться про китайський ресторан, бо більше ніде такого не вживають.

— Що не вживають?

— Собачатини.

— Собачатини? Стривай!

Музика стихла, але почувся шум вуличного руху. Потому Харрі знов озвався:

— Але ж, хай йому грець, у Норвегії не подають собачатини.

— Ні, маємо незвичний випадок. В інституті визначили породу, й завтра я зателефоную у Норвезький клуб собачників. Вони мають перепис всіх чистокровних псів та їхніх власників.

— Не второпаю, як це нам стане у пригоді. У Норвегії ж псів, певно, сотні тисяч.

— Чотири сотні тисяч. Щонайменше одна у кожній четвертій родині. Річ у тому, що то рідкісна порода. Чи ти чув про чорного метцнера?

— Будь ласка, повтори.

Вона послухалась. Кілька секунд у слухавці галасував за­г­ребський вуличний рух, потому Харрі вигукнув:

— Певна річ, цілком логічно! Людина без даху над головою. Як же я раніше не здогадався?

— Про що не здогадався?

— Я знаю, де переховується Станкич.

— Що?

— Зателефонуй Хагенові, нехай викличе загін «Дельта» для збройного захоплення.

— Де? Ти про що?

— Контейнерний склад. Станкич переховується в одному із контейнерів.

— Звідки ти знаєш?

— В Осло небагацько місцин, де можна підвечеряти чорним метцнером. Я прилечу завтра ранком, подбай, щоб до мого приїзду «Дельта» вже намертво оточила склад, але без мене ні до чого не вдаватися! Зрозуміло?

Добалакавши, Харрі постояв на вулиці, подивився у вікно на бар у готелі. Там щосили гриміла музика, а на стійці бару стояла недопита ним склянка трунку.

Вирахував він його, Маленького Спасителя. Треба тепер лише схопити хлопчину, а для цього потрібна ясна голова й тверда рука. Він згадав Халворсена. Серце, яке задихається від крові. Можна зійти просто у номер, де вже не лишилось ані краплини спиртного, замкнутися й викинути ключа у вікно. Або піти у бар і допити склянку. Харрі, глибоко зі­тхнувши, вимкнув мобільник. І посунув у бар.

Працівники штаб-квартири Армії спасіння вже давно розійшлися по домівках, лише у Мартіни ще світилося. Вона набрала номер Харрі Холе, питаючи себе про те саме знов і знов. Чим він так її зацікавив? Тим, що старший? Чи тим, що в ньому ніби ховається безмір невитрачених почуттів? Чи безпорадною розгубленістю? Випадок із знехтуваною жінкою мав би відлякати її, але чомусь подіяв просто-таки протилежним чином; він привабив її набагато сильніше, ніж коли-небудь за... а власне, чого вона хоче? Мартіна розчаровано зітхнула, почувши повідомлення оператора, що абонент чи то вимкнув телефон, чи то знаходиться поза межею досяжності. У довідковій вона дізналася його домашній номер, зателефонувала на Софієсгате. У серці шпигонуло, коли пролунав його голос, але виявилось, що то лише автовідповідач. Отже, безперечно, з’явився чудовий привід зазирнути на гостину дорогою з офісу, а його, як на гріх, немає вдома! Вона лишила повідомлення: мовляв, вона має заздалегідь віддати йому квиток на різдвяний концерт, бо зрання допомагатиме у Концертній залі.

Поклавши слухавку, Мартіна враз зауважила, що хтось спостерігає за нею, стоячи в дверях.

— Рікарде! Не роби більше так, ти мене налякав!

— Даруй, я збираюся додому, вирішив навідатись і по­глянути, чи я останній. Підкинути тебе?

— Дякую, але я...

— Адже ж ти вже вдягнула куртку. Ходімо разом, тоді не доведеться вовтузитися із сигналізацією. — Рікард уривчасто засміявся. Минулого тижня Мартіна, йдучи останньою, умудрилася двічі здійняти тривогу, довелося сплачувати охоронній фірмі за виїзд.

— Гаразд, — відповіла вона. — Не відмовлятимусь. Дякую.

— Пусте. — Рікард шморгнув носом.

Серце калатало шалено. Він уже чув дух Харрі Холе. Обережно відчинивши двері, навпомацки пошукав на стіні вимикач. Іншою рукою він тримав пістолет, цілячись у ліжко, яке насилу розгледів у темряві. Зітхнувши, увімкнув вимикач — спальню залляло світлом. Майже гола кімната, просте ліжко, застелене, порожнє. Як і решта квартири. Він уже огледів решту кімнат. І тепер стояв у спальні, відчуваючи, як починає дихати рівніше. Харрі Холе немає вдома.

Він засунув пістолет у кишеню брудної джинсової куртки, відчувши, як той розчавив кульки з туалету, котрі він узяв на вокзалі, у нужнику, неподалік від телефону, з якого телефонував у довідкову, щоб дізнатись адресу Харрі Холе.

Увійти виявилось легше, ніж він сподівався. Двічі по­дзвонивши по домофону й не почувши відповіді, він уже на­мірився йти геть, але потім штовхнув двері. Виявилося, вони лише прикриті, але не замкнені. Мабуть, через мороз. На тре­тьому поверсі — ім’я Холе, надряпане на захисній плівці. Приклавши шапку до скла, дулом пістолета вибив скло, яке лише тихо задзеленькотіло.

Вікна вітальні виходили у двір, тому він наважився уві­мкнути світло. Роззирнувся. Проста, умебльована по-спартанському кімната. Чисто.

Одначе троянського коня, людини, яка б вивела його на слід Юна Карлсена, виходить, вдома немає. Сподіваймося, у нього тут зберігається зброя чи хоч би набої. Шукати почав звідти, де ховати зброю природно: у шухлядках, шафках і під подушкою. Нічого не знайшовши, взявся нишпорити у кімнатах, намагаючись підійти до справи систематично, але знов намарне. Потім обшукав усе без плану, просто з відчаю, ні на що вже не сподіваючись. Під листом, що лежав на телефонному столику у передпокої, знайшов поліцейське посвідчення із світлиною Холе. Поклав у кишеню. Зазирнув під книги та диски, котрі, як він зауважив, розставлено в абетковому порядку. На журнальному столикові лежала купа паперів. Перебравши їх, зупинив погляд на світлині, сюжет котрої знав у численних варіаціях: небіжчик у формі. Роберт Карлсен. Побачив прізвище Станкич. Бланк, де вгорі надруковано ім’я Холе. Погляд упав донизу, зупинившись на хрестику поруч із знайомими словами «Сміт-Вессон 38». Унизу чийсь мудрований підпис. Дозвіл на володіння зброєю? За­мовлення?

Він кинув шукати. Певно, Холе прихопив зброю з собою.

Він пройшов до тісної, але чистої ванної, відкрив воду. Від гарячої води побіг мороз поза шкірою. У раковині лишився чорний наліт від кіптяви. Потім відкрив кран холодної води, й засохла кров, розчиняючись, забарвила воду червоним. Витерся. Відчинив шафку над умивальником. Побачивши марлевий бинт, перев’язав руку, яку зранив об скельце.

Чогось бракує.

Біля крана зауважив коротку жорстку волосину. Як після гоління. Але ані приладдя для гоління, ані піни не знайшов. Ані зубної щітки, ані пасти, ані несесера. Холе кудись поїхав посеред розслідування убивства? Чи мешкає у подружки?

У холодильнику на кухні знайшов пакунок з молоком, слоїк з варенням, білий сир, три жерстянки м’ясного рагу і заморожений зерновий хліб у пластиковому пакунку. Він до­був молоко, хліб, дві жерстянки з рагу, увімкнув конфорку. Біля тостера лежала сьогоднішня газета. Свіже молоко й сві­жа газета. Навряд, щоб Холе поїхав.