Спаситель - Несбьо Ю (полная версия книги TXT) 📗

— Котрий так і не сів у авто?

— Ні. Він нарікав, що дверцята примерзають.

— А на Халворсена він напав з ножем, а не з пістолетом?

— Мені так здалось відтіля, де я стояв. Він накинувся на Халворсена з-за спини й кілька разів ударив ножем.

— Скільки?

— Чотири чи п’ять. Не знаю... я...

— Далі.

— Я зійшов у підвал і кнопкою екстреного виклику ви­кли­кав вас.

— Але за вами убивця не побіг?

— Не знаю. Вхідні двері було замкнуто. Але ж він міг розбити скло, адже з поліцейським уже упорався. Хіба ні?

— Саме так. Але я не знаю...

Туріль Лі читала роздруківку.

— Поруч з Халворсеном знайдено блювотиння. Вважає­мо, що злочинець виблював. Чи ви можете це засвідчити?

Юн похитав головою:

— Я сидів на сходах, що йдуть у підвал, поки ви не при­їхали. Мабуть, я мав надати допомогу, але...

— Але?

— Я злякався.

— Загалом, ви вчинили правильно. — Але її вираз обличя знов свідчив про інше.

— Що кажуть лікарі? Чи він...

— Він буде в комі, поки стан не поліпшиться. Але наразі невідомо, чи існує загроза життю. Продовжимо.

— Це наче жахіття, яке повсякчас повторюється, — прошепотів Юн. — Все трапляється знов і знов.

— Не хочу нагадувати, що говорити треба у мікрофон, — спокійно промовила Туріль Лі.

Харрі стояв у номері біля вікна, споглядаючи темне місто, у якому покручені, криві телеантени ніби подавали знаки сіро-коричневому небу. Шведську мову з телевізора приглушували темні цупкі килими та штори. Макс фон Зюдов грав Кнута Гамсуна. Дверцята міні-бару розчинено. На столі лежить рекламний проспект готелю. На першій шпальті — світлина пам’ятника Йосипу Елачичу, що на майдані Елачича, а просто на самому Елачичі стояли чотири мініатюрні пляшечки. «Джонні Вокер», «Смірнофф», «Егермайстер» та «Гордонс». І дві пляшки пива марки «Озуйско». Усі закупорені. Поки що. Годину тому телефонував Скарре й повідомив про те, що трапилось на Гетеборггата. Зателефонувати треба на тверезу голову.

Беата відповіла по четвертому дзвінку.

— Він живий, — не чекаючи питання, відповіла вона. — Його під’єднали до апарата штучного дихання, він у комі.

— Що кажуть лікарі?

— Нічого, Харрі. Він міг померти там же, бо Станкич, як видається, намагався перетяти йому сонну артерію, але він спромігся підставити руку. На тиловому боці руки є глибокий поріз, а обабіч шиї порізано дрібні судини. Станкич ще кілька разів ударив його у груди, просто над серцем. За словами лікарів, лезо проминуло серце всього за кілька міліметрів.

Якби не ледь помітне тремтіння голосу, скидалося б, що Беата говорила про якусь сторонню жертву нападу. Й Харрі збагнув, що наразі це для неї, певно, єдиний спосіб говорити про те, що трапилось: ніби про роботу говорить. Запала тиша, й лише тремтливий через образу голос Макса фон Зюдова гримів у кімнаті. Харрі добирав слова, щоб утішити.

— Я щойно розмовляв з Туріль Лі, — врешті озвався він. — Вона переповіла мені покази Юна Карлсена. Чи ще щось маєте?

— Ми знайшли кулю у стіні, правіше від вхідних дверей. Вона у балістиків, але я певна, що буде збіг із кулею з Егерторг, у квартирі Юна Карлсена й тією, що знайшли коло Притулку. Це Станкич.

— Чому ти така певна?

— Люди, що проїжджали повз і зупинились, побачивши Халворсена, казали, що просто перед машиною пробіг чоловік, що скидався на жебрака. У люстерку дівчина зауважила, як він трохи віддаля, послизнувшись, упав. Ми оглянули те місце. Мій колега Бйорн Гольм знайшов там іноземну монетку, яка глибоко застрягла у снігові, й спершу ми гадали, що вона там уже кілька днів пролежала. Він не збагнув, звідки вона, на ній напис «Republika Hrvatska» і «п’ять кунів». Тому він перевірив.

— Дякую, я зрозумів відповідь. Це Станкич.

— Для певності ми взяли проби блювотиння. Судовий медичний експерт порівнює ДНК з волосиною, яку знайшли на подушці в кімнаті у Притулку. Завтра знатимемо результат. Сподіваюся.

— Принаймні матимемо точний зразок ДНК.

— Хоч як кумедно, але калюжа блювотиння не краще місце для зразків ДНК. За такої великої кількості блювотиння клітини з поверхні слизової оболонки розпорошуються. А про­сто неба...

— ...зазнають домішків інших численних зразків ДНК. Мені це відомо, але принаймні є з чим працювати. Що ти робиш?

Беата зітхнула:

— Мені прийшло дивне повідомлення з Ветеринарного інституту. Зараз зателефоную й дізнаюсь, що вони мають на увазі.

— Ветеринарний інститут?

— Так, ми знайшли у блювотинні напівперетравлені шматки м’яса й відправили їх до інституту на аналіз ДНК. Гадали, вони спроможні порівняти його з архівом м’яса, послуговуючись яким Осський сільськогосподарський інститут зазвичай відстежує м’ясо до місця, звідки воно походить, й виробника. Якщо м’ясо наділене певними якостями, можливо, зв’яжемо його з певним рестораном чи кав’ярнею в Осло. Звісно, по­стріл наосліп, але якщо Станкич останнім часом знайшов собі притулок, то найпевніше він далеко не відходить. І якщо вже обідав десь неподалік, то знов піде туди.

— Чом би й ні? А що у есемесці?

— Пишуть, що, ймовірно, ресторан китайський. Загадка якась.

— Так, зателефонуй, коли знатимеш більше. І...

— Слухаю.

Харрі збагнув, що мало не бовкнув неймовірну дурницю: що Халворсен молодець, що у наш час медицина здатна на дива й що все напевно буде добре.

— Нічого.

Беата поклала слухавку, Харрі повернувся до столика з пляшечками. Лізла баба по драбині... Лічилка зупинилась на «Джонні Вокері». Харрі міцно схопив пляшечку однією рукою, а іншою відкрутив, чи то пак скрутив кришечку. Почуваючись Гуллівером. Полонений у чужій країні, з пігмейськи­ми пляшечками. Він вдихнув знайомі солодкуваті пахощі з вузької шийки. Всього лише один ковточок, але тіло вже застережено про отруйну атаку, воно приготувалося. Харрі остерігався першого неминучого поклику до блювання, але знав, що це не спинить його. По телевізору Кнут Гамсун оголосив, що втомився і більше не здатний писати.

Харрі вдихнув повітря, наче збираючись пірнути, надовго й глибоко.

Задзеленчав телефон.

Харрі завагався. Після першого дзвінка все стихло.

Але щойно він схопив пляшечку — знов дзвінок. І знов тиша.

Він зрозумів, що телефонують з першого поверху, від портьє.

Поставивши пляшечку на нічний столик, почав чекати. А коли задзеленчало втретє, взяв слухавку.

— Mister Hansen?

— Yes.

Трьома пальцями Харрі тримав пляшечку. Потім, задерши голову, випив усе ковток за ковтком. А за чотири секунди вже стояв над унітазом, вибльовуючи те, чим пообідав у літаку.

Портьє показав на куточок відпочинку біля фортепіано, де у кріслі, випроставшись, сиділа тендітна сива жіночка, накинувши на плечі шаль. На Харрі дивилися спокійні карі очі. Він зупинився біля столика, на якому стояв невеличкий транзисторний приймач. Жваві голоси коментували спортивну трансляцію, певно, футбольний матч. Голоси з радіо змішувалися зі звуками фортепіано, пальці піаніста ковзали по клавішах — він грав попурі з класичних кінохітів.

— «Доктор Живаго», — мовила вона, кивнувши у бік піаніста. — Гарно, чи не так, пане Хансене?

Англійська вимова й інтонація по-шкільному правильні. Вона ледь всміхнулася, ніби промовила щось кумедне, й лагідним, але рішучим жестом показала сідати.

— Ви полюбляєте музику? — спитав Харрі.

— Хіба її не всі полюбляють? Я вчителька музики. — Нахилившись до приймача, вона додала гучності.

— Остерігаєтесь, що нас підслухають?

Вона знову випросталась.

— Чого вам треба, Хансене?

Харрі переказав історію про наркодилера неподалік школи, про сина, відчуваючи, як жовч підступає у горлянку, а собача зграя у животі шалено гавкає, вимагаючи добавки. Оповідка була непереконливою.

— Як ви знайшли мене? — спитала вона.

— Людина з Вуковара підказала.

— Звідки ви?

Харрі ковтнув слину, язик висох, розпух.

— З Копенгагена.

Вона глянула на нього. Харрі чекав. Відчув, як поміж лопатками стекла краплина поту, інша виступила над верхньою губою. До дідька все, йому потрібні ліки. Просто зараз потрібні.