Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович (читаем книги онлайн .TXT) 📗
Запитуємо, що від Гришуні чувати, бо додому він багато літ не навідувавсь, щоправда, збирався, як піде у відставку, повернутися, може, й назавжди в рідні краї… тож чи не передумав?
- Та вже він тут, під боком у Тернівщини, - веселішає Мина. - В озерянськім радгоспі прилаштувався з усією своєю капелою. І знаєте, яке собі діло знайшов?
- На радіовузлі?
- От і ні. Бджолами захопився! Хто подумав би… І зараз оце на бджолярські курси поїхав у Гадяч, а бджілки його тим часом у нашім садку пасуться. Ось прислухайтесь: то вони гудуть.
Ми вслухаємось, і нам справді здається, що ми чуєм золоте гудіння з-поміж віття розквітлих яблунь, наскрізь прогрітих, розморених сонцем… А десь із села долинає гупотнява барабана, чуємо музику, співи розлогі - видно, весілля вже вибурхнуло на толоку.
- Таки співають, - звертаю увагу Мини Омельковича. - А ви ж казали колись…
- Що казав? - І він раптом осікся.
Змайнуло, може, і йому в пам'яті, які сварки виникали в нього на толоці з Климом-дзвонарем, котрий, стоячи на чатах духовності, завжди першим нападав на Мину безстрашно:
- Дзвони поскидаєш, хори потрощиш, а співати де?
- Не співатимем! - лютивсь тоді Мина. - Ніхто не співатиме! Плакатимуть усі, хто елемент!… І ось спливли літа…
- Співають, та ще як, - каже Мина, дослухаючись в Тернівщину до весілля. - Може, в чому і я помилявся, - хто без гріха? Кобила на чотирьох і та спотикається. Кому під силу передбачити все, як воно буде? Ось і він, - Мина скидає оком на Заболотного, - коли падав із-за хмар на Вузловій, думав, певне, амба вже йому, кришка «серед столу широкого», а бач, він там ще й долю свою знайшов. - Це Мина Омелькович, ясно ж, має на увазі Софійку. - Чи й зі мною: Романові ті бджоли мені в печінках сиділи, терпіти їх не міг, а рідний сип тепер, будь ласка вам: бджолярує! Хіба ж не насмішка долі? Запевняє, що на диво розумно та справедливо вони живуть, навесні, як ослабнуть, то одна одну годують - ви вірите, що може бути таке?
- Між бджолами може, - усміхається Заболотний.
- Ні, я вас серйозно питаю… Як це вдається вгадати їй, з якої квітки брати, а з якої - ні? Або чому, хоч най-далі летить, а не заблудиться?
Ми вже помітили, що Мина нинішній більше тепер запитує, раз у раз вдається до питальної форми, хоч раніше сам без вагань давав Тернівщині категоричні й остаточні відповіді на всі питання буття.
- Таке ж мале, ніхто його не вчив… А щоб отак триматися між собою, в біді одне одного виручати - ну звідки в ньому таке поняття?
- Вчені кажуть: інстинкт, - весело пояснює Заболотний.
- Ти все жартуєш, - недовірливо позиркує на нього Мина Омелькович. - Правда, в тебе робота така… Вашому братові так і треба, щоб не розгадали, де всурйоз, а де в жарт… А моя робота проста, хоча теж не без культури. Маемо ось у цій хаті червоний куток… львівський телевізор, газети, радіо… І шашки - тільки грати з ким? Хоч сам із собою грай, якщо на весілля тебе забудуть покликати. Ноль уваги на тебе. Бо для них ти вчорашній, живе скопаемоє… Ти їм смішний. А якби Мина хутори не позносив, межі не розорав, - де б вони теперішньою технікою розмахнулись? Не з нічого ж це все виникло: гонам краю нема - від неба й до неба… Найкраще «аврора» тут родить, - в жнива бурти як наллють - подивитися любо. Коли стою перед таким буртом уночі з оцією берданкою, не раз, буває, пригадається, як лободу їли та зелені колоски стригли… Згадаєш - і аж душу тобі стисне. О, скільки, хлопці, за ночі сторожування всього тут передумаєш… - Мина Омелькович раптом нахиляє до Заболотного голову:- Ось ти, Кириле, зніми з мене картуза. Знімай, знімай, не бійся!
Зняв Заболотний той картуз, вигорілий, пропотілий, що служить Мині, здається, ще з тридцятих років.
- Ну що там? -запитує Мина.
- Лисина.
- А від чого? Від задумливості, хлопці. Бо й хмарина десь у небі пливе, а ти думаєш: де вона була? Що бачила? Як там люди за морями живуть?
Потім він показує нам своє таборище. Постануть перед нами й телевізор величезний у червонім кутку, і вишикувані в шафі томи енциклопедії, що їх Мина нібито підряд усі читає, і чепурно застелені ліжка, де в негоду ночують зморені працею люди, ті, що зараз на весіллі витанцьовують, забувши про одного довгожителя, котрий стереже тут польове їхнє стійбище.
Оглядаєм усе: і садок, що розбуявся на тому місці, де щось інше колись родило, де смаглява краса чиясь зустрічала в росі світанкову зорю; побудем унизу біля відродженого ставка, схожого на той, де щозими Надька, розчервонівшись, полотняні «ризи прала»; мовчки постоїмо біля колодязя, що хоч і без журавля, з коловоротом та ланцюгом, але вода в ньому з дубового цебра така ж солодка, свіжа, як і тоді.
Бджолу послухаєм.
Пахощі цвіту вдихнем.
Вечір спадає над степом, ластівки змигують у призахіднім сонці, а від Тернівщини ще чутніше долинав гомін весілля… Ой у полі криниченька, там холодна водиченька!…
Серед саду зупиняємось, серед біло-рожевих, наповнених сонцем та бджолами суцвіть. Не хочеться звідси йти, з усім цим розлучатись. В ім'я чого природа так щедро творить красу? Що за музика всюди бринить? Що за сила тут пробивається крізь саму вічність життя, крізь розмаїття його видозмін?
Бджолята гудуть, гудуть…
Все тут заспокоює душу, пробуджує в ній жагу жити і жити, бути на цьому прекрасному світі завжди.
Аж до шляху проводжає нас Мина Омелькович. Ще пристоїмо й тут перед тим, як іти догулювати весілля. Звечоріло вже. Повітря тепле, запашне. Визорилось небо. Зірка покотилась десь на Тернівщину, в балку… І ще впала одна…
- А ця десь за Латишевою горою…
Котилася ясна зоря з пеба Та й упала додолу…
Мині Омельковичу, видно, ніяк не хочеться відпускати нас. Признається, що часом сумно йому буває тут без людей, надто ж восени, як вітри зашумлять, а ночі такі довгі… І ще відкриється нам, як у роки окупації все з острахом ждав, що повернеться з безвісті Винник Роман і стане зводити з ним порахунки, спитає за того сича руїни, зловісного птаха ночі, що колись тут на його хату сів…
Іноді верзлося в уяві, як темної ночі поведе Роман нещасного Мину до невикорчуваних пеньків на місце колишнього садка, тикатиме носом у ті пеньки, а потім у занехаяний колодязь штурхне… Нічого подібного не трапилось, а натомість прилучилась Мині пригода, що й досі мучить його: просто загадка, він ніяк не може її розгадати! Було це, як уже визволення в Тернівщину прийшло і котроїсь там осінньої ночі польовий госпіталь, рухаючись за фронтом, прибув з Вигурівщини й зупинився в нашій слободі ночувати. Дощ, бездоріжжя, з житлами тіснота, пішли під госпіталь і хати, й повітки, що їх не встиг при відступі ворог підпалити, - довелось навіть на толоці розкинути армійські брезентові шатра. Мина Омелькович, який ще не викашляв табору й хорував на очі, вирішив звернутись до фронтових лікарів, може, чимось зарадять. Пішов до них на толоку в найбільше їхнє шатро, освітлене гільзами з ґнотом, і сталося так, що лікарка, якій випало очі Мині закапувати, під час процедури запитала раптом:
- А де тут у вас Винники жили?
Запевняє Мина, що, єй-же-єй, так і запитала, він трохи із стільця не впав з несподіванки, чи перестраху, чи не знає й від чого, коли вона ось так запитала.
- А чого це вас інтересує? - здолавши страх і розгубленість, запитав і він у лікарки.
- Просто так, - відповіла вона. - Хотілось би глянути на те місце… У вас його тепер нібито звуть Романівщи-ною?
Закляк, аж мову йому тоді відібрало, ждав чогось страшного, так принаймні запевняє Мина тепер.
Що то була за особа? У погонах і в ґудзиках уся, струнка така молодиця, чи пак військова жінка, в чобітках і в пілотці, і коса на потилиці тугим вузлом закручена, ну чистісінько, як у тієї… Косу чомусь він найперше помітив, хоча й очі сльозились. Не посікло, видать, горе, не об'їли оті самі…
Минають роки, а він досі терзав себе думкою, хто ж вона була, та лікарка фронтова? Бо дарма що ніч стояла, хоч око виколи, і грязюка - ноги по витягнеш, однак лікарці забаглося раптом, щоб Мина повів та показав їй теперішню Романівщипу… До смерті чомусь вжахнувся Мина тоді, уявивши, як веде він у темряву ночі осінньої жінку з револьвером, щоб показати їй те пустище, де лиш кілька пеньків стирчать після всіх бур, що тут пронеслись, після того, як сич руїни сів уночі на Романову хату! Уявив, як ходить ця жінка у своїх чобітках серед неіснуючого садка, як дослухається до чогось у глухім опівніччі, в сліпій темряві, а потім раптом до свого проводжатого:
