Твоя зоря - Гончар Олександр Терентійович (читаем книги онлайн .TXT) 📗
«Так це вам треба дякувати, Мино Омельковичу?» На щастя, виручила тієї ночі Мину тривога, не випало йому зробити лікарці тяжку ту послугу: дано було команду по госпіталю негайно збиратись, надійшов наказ до ранку бути вже біля Дніпра, бо звідти гуло, гуло…
А краплі, що їх лікарка тоді для нього не пошкодувала, виявились просто цілющими, прояснився Мипі зір, і навіть зараз він за версту годен розпізнати, хто там їде або йде по шляху.
- Так хто ж, по-вашому, вона могла бути, нічна ота лікарка? - допитується в нас Мина Омелькович неспокійно. - Що коси клубком з-під пілотки, як ви, хлопці, гадаєте, хто?
Мовчать хлопці. Слухають літак, що десь високо між сузір'їв іде, рівно проорює небо.
- Чи ви ще ж зайдете перед від'їздом? - запитує Ми-па, коли ми встаємо, щоб іти, і в голосі його вловлюєм нотки улесливі, зовсім для нього не звичні.
- Постараємось, - каже Заболотний.
- У вас тут гарно, - додаю я. - Здається б, і пе покидав цього райського куточка…
- Вдень жарко, а ось уночі! - жвавішає Мина. - Одна, живучи там, де білі ночі, і навіть добре живучи, якось сказала: скучаю за чорними ночами України… Може бути таке?
- А чому ж ні…
Напередодні від'їзду ми таки ще раз побуваємо з Кирилом у нашім степу, не перестаючи тут усьому дивуватись. Ця Романівщина, невмируща земля, чи хтось її заворожив, чарами наповнив, щоб вічно вона так приваблювала до себе? Чи справді на цьому місці, як Мина каже, кимось «каша закопана»? Бо ж пустирищем була скількись літ, з купою саману та з тернинням, де лиш худоба клапті шерсті лишала, а зараз знову життя тут воскресло, відродилося, знов чиясь сила та любов піднялися в небо гінкими тополями!… Просто, мабуть, місце таке вдатне, чимось і серед інших чорноземів примітне, недарма ж на ньому й Роман свого часу око зупинив, і післявоєнні наші трактористи теж, уподобавши цю місципу, саме її вибрали під польовий табір. Спершу вагопчик стояв тут, давав під час осінньої негоди нічліг трактористам, 6 зараз така добряча садиба устаткувалась.
З теперішніх механізаторів нікому, здається, не довелось бачити під цими зорями Романа-степового, для нових поколінь він існує скорше як особа напівміфічна, як той, хто ходив колись тут у бджолиній кольчузі, хто, оселившись серед степу, жив тут ніби за інших формацій та за інакшого клімату, розводив сад, пасічникував, мав нібито охоронну грамоту від усеукраїнського старости Петровського, а потім під ту всеохопну бурю, коли інших зносило, його теж підхопило й понесло, мов із дерева осінній листок… Могла бути й «промашка», як дехто з старших визнає, та хіба, мовляв, великі події відбуваються без промашок?
Переболіло цій землі, перегуляла вона пустирищем, одначе життя бере своє, польовий табір, виникши тут ніби з чиєїсь випадкової волі, пустив уже міцне коріння; майстерні і житло механізаторів мають вигляд не тимчасових, а збудованих надовго, ластівки гніздяться охоче, виводять ластів'ят навіть у майстернях серед грюкотняви, серед заліза. І садок розростається, дарує людям плоди, захищений, як і колись, тополиною стіною від шмагких польових вітрів. Склався новий осередок людського життя, де все стало інакшим, де, може, незмінними тільки й лишились оця злива сонця, змиги ластівок удень та нічне лопотіння тополь від найменшого повіву… Серед механізаторів багато таких, що повиростали вже після війни, і найстарішою для них людиною в польовому таборі якраз і в Мина Омелькович, сторож із стажем, доглядач тутешнього правопорядку. Ніби непіддатпий часові, задавнений, анахронічний, існує він якось мовби напівзабуте, і ті смаглії крутоплечі, що сідають після роботи за столи, вдаються до нього здебільшого, щоб пожартувати:
- Ну як, дядьку Мино, вночі ніхто не душив? Крадії не приходили?
- А тієї, з косами довгими часом не було? І випливе з тернівщанського епосу давня переповідка про ту красуню ворожбитку, що колись тут хлопців чарувана, - вдень ховається від людських очей, а ночами готує зоряну воду, з косами до п'ят блукав по садку, і місяць лоскоче пругкаве тіло молоде та перса, налиті сонцем, як дві соковиті груші бергамоти…
Саме й мають на увазі хлопці її, коли питають:
- Так не було тієї, не навідувалась при місяці?
Мовчить Мина Омелькович. А ці пожартували, і вже його ніби й нема, ніби він зовсім відсутній, про наладку комбайнів хлопці мову поведуть, і лише згодом котрийсь знову скине оком на табірного вартувальника і скаже, проймаючись мовби співчуттям:
- Темної ночі лячно, мабуть, стерегти наше таборище, дядьку Мино? Коли ні зірки в небі, ні живої душі в степу, еге ж, страх бере?
Оскільки людина з берданкою мовчить, то котрийсь із механізаторів, ніби прийшовши на виручку, відповідає за сторожа:
- Страшно, доки не заснеш, а як заснеш, то нічого… У жартах механізаторів відчувається певний приціл, в такий спосіб вони мовби відплачують Мнні Омельковичу за ту постійну хмуру зверхність, з якою він ставиться до всіх, хто його оточує, бо для колишнього комнезамівця навіть серед тих, хто красується на Дошці пошани, авторитетів нема, як небагато їх і з-поміж решти людства. Чомусь більше конфліктами запам'ятались Мині всі ті, з ким він зустрічався на своєму віку.
Винятком е хіба що бригадир механізаторів Іван Заболотний, брат Кирилів, кремезний, хоч: уже й зовсім облисілий кадровий хлібороб, котрий одним з перших тернів-щап сів на трактора ще до війни і зараз тут вожакує. Знатний чоловік і в районі, і вдома, трудяга, хоч і з осколками в обох ногах. Мина Омелькович, здається, тільки бригадира механізаторів тут і визнає, бо ж саме Іван час від часу з властивим йому спокоєм стримує хлопців, коли вони аж надто далеко заходять у своїх пересміхах щодо Мини. Та варто бригадирові десь відлучитись, як одразу вступає в роль котрийсь із жартунів, найчастіше це буде син Ялосоветчин, Олекса, той самий, що без Мини весілля грав, женячись на вигурівській красуні. Чубань отряхуватий, охочий до всяких витівок, почуваючи веселу підтримку товариства, він таки зачепить Мину Омельковича, вічного свого опонента:
- Товаришу Куцолап, а це правда, що колись люди тут і вашого духу боялись? Бо - рознесу! Бо - розтрощу! Амбарний замок на рота повішу! Невже таким бойовим ви й справді були колись?
Отут уже Мина вибухає:
- Шмаркач! Вершколиз! Що ти знаєш про те «колись»? А ви, підсміхачі: чи кому з вас по спині істик ходяв? Вже й не знаєте, що воно таке істик… А кого з вас куркудьська лють з обрізом підстерігала край дороги? Орете сидьма, сієте сидьма, культурно - куди ж… Тільки хто вам дороги відкрив? Десять років штани протирали в школі, а так і не втямкали, що то означає: або - або!…
Притихнуть хлопці, наче й присоромлені трохи, а втім, навряд щоб надовго.
Досі не в миру Мина з оточенням! За висловом однієї з кухарок, до душі йому тут тільки їжаки, що вночі вилазять на подвір'я таборища погратися, - бігають, похрюку-ють, шелестять під майстернею у бур'янах. Іноді Миііа Омелькович, як ось і зараз, впіймавши їжаченя, приносить його до столу під яблунею, де бригада обідає, тикає писком у блюдечко з молоком: пий!
- Бо ми як були малі, то молока й не пробували. Не те що теперішні… - Камінець в город механізаторів. - Ці, знатні, тільки вершки й п'ють… Смаленого вовка не бачили… Зуби скалити навчились, а спробували б, як то воно голодних корів учити ходити в ярмі… Як то з пухлими ногами цілий день за плугом… А ці, вельможні, бач, і обсіються, і обжнивуються, мотора не випрягаючи, з крісла не встаючи…
- На те й ен-те-ер, товаришу Куцолап.
- Авжеж. Залізний вік. А про золотий поки що самі балачки лекторські…
- А коли ж, по-вашому, золотий настане, дядьку Мино? Що там коран з цього приводу каже?
- Вік золотий вибороти треба.
- Вибороти - в кого?
- В самих себе найперше.
- О, це вже інтересно!…
Мина Омелькович все тикає їжачка в блюдечко:
- Ну пий же, пий…
Однак їжаченя лише тремтить, не п'є, писочок під голки сховало. І тільки сторож поклав його на землю, на хвильку Погляд одвів, як уже й нема їжаченяти - зникло, наче його й не було.
