Собор - Гончар Олександр Терентійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
- Дай сигарету.
- Бой, - обернувся Таратута до одного з компанії, майже підлітка. - Ти чув? Дама бажає сигарету.
Хлоп'як миттю висмикнув з кишені пачку «Шипки» і з готовністю подав:
- Пліз, Жанно…
- Мій перший чоловік, - сказала іржавоволоса, мляво несучи сигарету до губів, - Лобода Володимир Ізотович, називав мене тільки «Жаннуся»… Він бував часом вельші галантний… Першому, власне, таким і належить бути.
- Лобода перший, а хто ж останній? - запитав мордатий лобур з засуканими рукавами. Постать виразиста: кругла голова низько всаджена в плечі. На лобі язичок чуба прилип. На волохатій руці фіолетове серце, пронизане стрілою.
- Жаль, що в нашому місті нема академіків, - зауважив він. - Бути б тобі, Жанно, ще й вдовою академіка.
- Куди ж підемо? - сказала друга, така ж висока й довгонога, але не рудо-іржава, а до блиску чорна, з чорними віями, із східним, штучно наведеним, як у гейші, розрізом очей.
- На проспект, дружинників лякати, - запропонував Таратута.
- Я не люблю проспекту, - вередливо сказала іржавоволоса. - Неон псує колір обличчя. Хочу до Дніпра. Я буду купатись!
- Нічні купання - в цьому щось є, - сказав мордань. Поправивши транзистор, повішений через плече, він взяв гейшу під руку.
Всі повагом побрели проспектом униз. Неони кидали на них своє синє примарне світло. З «Вікна сатири» хтось сварився піднятою пляшкою.
- Ні, тільки не це, - вигукнула гейша, коли всі зупинились перед «Вікном сатири». Серед розмальованих тушшю пянюг та хуліганів наклеєно фотографійку якоїсь розкудланої дівчини, що її, видно, було клацнуто апаратом у витверезнику. - Нещасна! Наклеять ще й підпишуть: тунеядка, без певних занять. Всьому місту на глум.
- Написали б, чого я від свого номенклатурного Лободи втекла, - нахмурилась Жанна. - Хай би знали, хто все життя мені зіпсував. Хто весняну мою душу спустошив!
- Ходімте звідси, - стривожено заговорила гейша, інстинктивно затуляючи рукою обличчя: їй, видно, здалося, що її теж можуть отут зараз сфотографувати прихованим об’єктивом, щоб, увічнену, завтра виставити на проспекті серед спекулянтів, п’янюг.
- Не бійся. Еро, - заспокоїв гейшу мордатий. - Сеньйор з тобою.
Далі побрели. Ішли ходою розмлявлених і знудьгованих. Позаду них пленталась ще якась компанія запізнілих блукачів. Компанія, що йшла по п’ятах, голосно відзначала струнконогість Таратутиних супутниць, аж поки він обернувся:
- Ви жадаєте конфлікту, громадяни? Будьте обережні: я контужений.
А пикатий його приятель дав додаткові пояснення:
- У нас сьогодні свято. Відзначаємо двомісячний ювілей повернення одного з нас звідти, де дюдя. Де під носом у таких шмаркачів, як ви, замерзає. Отже, не псуйте нам цієї шикарної неонової ночі. Радимо зберігати дистанцію.
Компанія після цього без опору відстала, можливо, дехто з них навіть упізнав у низьков’язому знаменитого Обруча. Обруч цей справді недавно тільки повернувся з «рідних» йому, як він казав, «багатих копалинами колимських країв». З шлакоблокового взято його було - на шлакоблоковий і повернувся.
- А чого ж Вітя мовчить? - сказала Ера. - Це ж на його честь був банкет!
- Бой у нас скромняга, - Таратута обійняв важкою рукою свого боя. - Першу получку обмити - це з твого боку було шикарно. Вважай, що сьогодні ми тебе висвятили в доросле й досить вишукане товариство.
- Вітю, ти вже дорослий? - зареготала, глянувши на юного арматурника, Жанна. - Ти більше не «фабзаєць»? І вже, мабуть, шукаєш жіночої ласки?
- Але передовсім ти мусиш прослухали лекцію мого чоловіка, - усміхнулась чорнява гейша. - Лекції про любов - це його козирний туз. Читає - закачаєшся! Старушки-пенсіонерки у хусточки плачуть.
- Оригінальне, - сказав Обруч. - Доки шановний лектор десь навчає трудящих, як треба кохати, юна пані лекторова, наша чудова Ера, коротає вечір у приємному й цілком трудовлаштованому товаристві… Кожному своє, як сказав філософ.
- Нікого він там не навчає, - зауважив Таратута. - Цитатам про любов більше не вірять. Відтарабанив своє, зірвав монету і зараз спить у районнім готелі міцним сном командировочного.
- Бідний мій лекторе, - впала в сантимент гейша. - Десь ти в ошарпанім тому готелі… районні блощиці тебе кусають… Дорогесенький мій! Всім читаєш лекції про кохання, а чому ж сам кохати не навчився? Так і помреш, не знаючи, що це таке - любов!… - І, розхитуючи стегнами на ходу, вона вже декламувала: - «Осінь була. Сіявся нудний атомний дощ. Двоє сиділо на березі, згадуючи далекі доатомні весни…» Так починатимуться колись атомні романи. - І, зупинившись, вигукнула: - Невже оці прекрасні ночі уже останні? Невже для майбутніх здегенерованих поколінь ми тільки… античність?
Електричний годинник на розі показував їм пізній час.
Іржавоволоса в нападі цікавості стала допитуватись у Таратути, за що його з Індії достроково відправили в Союз.
- Заздрість, - пояснив Обруч за приятеля. - Всього й гріха, що чорношкірих дівчат у готель приводив…
- А чорношкірі кращі за нас? Скажи, кращі?
Увагу їхню привернула вітрина ательє для молодожонів. Накрохмалена шлюбна сукня серпанковою піною пухириться на манекені…
- В білосніжному такому платті - під вінець! - вигукнула колишня Лободина. - Мрія моя була… І щоб уночі, при свічках… з музикою органа… В Ризі встановлено орган у соборі. Мені вдалось побувати. Це таке… Таке… Нічого в житті кращого не чула. Нічого кращого не почую. Фуги Баха! Вкрадь мене, Таратуто! Повези кудись, повінчаймося у соборі!
- Горобці там вінчаються, - прогув Таратута, маючи на увазі зачіплянський собор. - До того ж ти розвідна. А розвідних не вінчають.
Обруч зауважив, що взагалі не розуміє, чому той козацький собор досі не розвалено. Проти козаччини ж борються. І небагато й треба тротилу - скількись там ящиків…
- Або танками, - висловив ідею Таратута.
- Було ж, мовляв, одразу після війни: хлопці танкісти вміли ночами промишляти. Поїдуть з міста ніби на нічні маневри, крамничку сільську при дорозі танк ненароком зачепить плечем і - вгощайся, братва, є що випити й закусити.
- Сам вигадав? Чи приснилось? - поцікавилась Жанна.
Таратута тільки гримасу скорчив: розумій як хочеш. І, розглядаючи вітрину, по-дружньому допитував боя:
- Вітю, скажи, кортить тобі коли-небудь отак… підійти й по вітрині трахнути?
- Навіщо? - здивувався підліток.
- А так, для інтересу. Чим-небудь важкеньким щоб - раз! - і на друзки!… Невже не кортить?
- Ні.
- Тоді нема ще в тобі отого… ферменту свободи, - сказав Обруч татуйований. - Абсолютної свободи нема в організмі. Теля ти поки що.
- Не лайся, - ображено наїжився хлопець.
- Це по-дружньому. Людину, яку не поважаю, матом ніколи не обкладу. І затям собі: на лідера не ображаються.
- Лідере, в тебе важкий характер, - зауважила Ера.
- Не заперечую. Як писав один у заяві до свого заводського колективу: «Оскільки в мене дуже поганий характер, який не дозволяє зжитися з сусідами по камері, то прошу взяти мене на поруки…»
Біля кінотеатру їхню компанію відтиснув убік потік людей, що саме висипали з останнього сеансу. Збуджений натовп схвильовано плив мимо них. «Фабзаєць», помітивши серед люду кількох своїх заводських, мимоволі відступив під дерево в тінь, не хотів, щоб його впізнали в п'яній компанії. Якісь дівчата, можливо, студентки, проходячи, ділилися враженнями від фільму, в їхніх очах ще блищали сльози; а з театру валом валили інші, розсипались навсібіч по малолюдному вже проспекту. Обруч, поклавши дамам своїм руки на плечі, стояв між красунями в недбалій позі й, пропускаючи натовп, гомонів майже розчулено про те, як багато на світі людей, що не сиділи в камерах, не почували вартового за плечем, не слухали вироків собі…
Сплив натовп. Вітя знову висунувся з тіні, блідий від випитого, синявий від неону. Висунувся і за мить знову сполохано позадкував, бо неподалік саме проходили дружинники, серед них двоє заводських арматурниць, - він їх упізнав. Ступають розмірене, поважно, трохи навіть хизуючись своїми червоними пов'язками. Обдавши Обручеву компанію враз посуворілими поглядами, дружинниці пройшли з рівним перестуком каблучків, за ними, ще суворіші, продефілювали хлопці-дружинники у напрасованих штанях, і Обруч знову заговорив про те, що існує на світі для декого просто ж ідилія: ці заводські хранительки порядку навіть уявлення не мають, скільки похмурих пропеклих зеків-криміналістів зараз, після відбою, вкублюються десь на нарах по режимних своїх таборах.
