Собор - Гончар Олександр Терентійович (бесплатная библиотека электронных книг txt) 📗
Вітя запитав, чи правда, що блатняк свого кореша нізащо не зрадить і що багато серед них трапляється безстрашних.
- А перед ким страх? - скривився мордань. - Нема Бога, крім кодексу!
Коло вітрини гастронома до них ув'язався ще якийсь миршавий тип, нестрижений; неголений, у пом'ятому береті. Він хоч і не був Обручевим знайомим, проте одразу назвав його другом, показував жмуток грошей, затиснутих у кулаці, і все доскіпувався, де ще можна випити, дарма що й так уже ледве тримався на ногах.
- Ти хто? - з підозрою бликнув на нього Обруч. - Може, лягавий? Чи хто?
- Міг би великим бути, - мимрив той. - А так ніхто. Такий, як і ви.
Лекторова запитала нервово:
- А хто ж ми, по-вашому?
- Дикі коні доби, - мовби тверезіючи, казав незнайомець. - Худоба, що починає ревіти перед затемненням сонця або перед землетрусом… Адже в нас розвинена інтуїція долі… Інтуїція неминучого і незабарного кінця…
- О! Та ти мудрецьі - вигукнув Обруч. - А мені здалося, що ти просто рядовий примітивний калимник, який не встигає пропивати свої хабарі. Спец по телевізорах абощо.
- Вмію і телевізори… І приймачі всіх систем… Все на світі ремонтую.
- А чи не брався ти земну вісь поправити?
- Земну вісь - це складніше… Зате реставрую навіть собори. Це мій коронний номер: реставратор-верхолаз.
- Це вже цікаво! - вигукнула Ера. - Це ви аж там, на шпилях? На найвищих куполах? Звідти, мабуть, чудові краєвиди?
- На сто миль видно навкруги… Все бачу… Де начальство бенкетує на дачах… Де прокурори хабарі беруть та юшку з браконьєрами варять… Все відкрито мені… За горизонти буднів кидаю з верхотури орлиний погляд…
- А в душу? В глибінь душі можете зазирнути? - ущипливе запитала Жанна.
- Туди - ні. Туди не дано нікому. В ядро атома зазирнули, в космос вирвались, нафту тягнем з десятих горизонтів… А в надра душі - ніхто. Морок! Тьма бездонна! Тільки щось мерехтить у глибині загадками вічними…
- Та ти що - псих? - уважно став приглядатись до верхолаза Обруч. - Може, ти з Ігрені, з психдиспансера втік?
- Я вас боюсь! - відсахнулась Ера.
- Не бійсь, - заспокоїв Обруч. - Коли що, я одразу погамую. Сам збираюся з кийком на Ігрень буйних приборкувати. За це там добре платять.
- Я такий, як і ви, - вів своєї верхолаз. - Хоча декому здаюся дивним.
Таратута зміряв його неприязним, поглядом:
- А ти часом з собору не падав? Може, ти контужений?
- На війні не був, але життя завдало контузій… Та й ви, по-моєму, контужені, братці? Одначе де ж усе-таки випити нам?
І знову помахав жмутком грошей у кулаці. Той жмуток, видно, справив враження на Таратуту, і він згадав, що на вокзалі ресторан працює цілодобово.
- Запрошую, - сказав верхолаз, і всі разом похилили на вокзал.
Проте до ресторану не дійшли. На привокзальнім майдані увагу Жанни привернула нова-новісінька «Волга» вишневого кольору, антена стирчала нікельована, - Жанна, ради розваги, бренькнула по ній. В машині нікого. Таратура товстим пальцем з каблучкою натиснув кнопку дверцят, і вони легко, мовби самі собою, відчинились. Ключик стирчав на місці, радіо тихенько гомоніло, господар, схоже, лиш на хвилину залишив свій лімузин, побіг на перон, либонь, когось зустрічати.
- Роззява, забув і ключі, - взявся за ключик Таратута. - Що йому за це зробити?
Жаннуся першою шурхнула в машину:
- За кермо, Таратуто! На пляж! Купатись!
Похапцем, із здавленим реготом всі стали втискуватись у машину, верхолаз теж поліз, зоп’яну плюхнувся котрійсь із жінок на коліна, його обурено затовкли в куток. Не сідав тільки Вітя-бой. Він стояв зовсім блідий, наляканий їхньою витівкою.
- Вітю, давай мерщій! Я на коліна тебе візьму.
Хлоп'як не зрушував з місця. Вирячені, виразисті очі його повнились жахом.
- Ну? - визирнув з водійського місця Таратута.
- Оглух, чи що? - грізно кинув Обруч через Таратутине плече.
- Не сяду! - позадкував хлопець і, ніби відборонюючись, замахав руками: - Не сяду! Не сяду!
І кинувся щодуху від машини навтьоки.
Бачили тієї ночі вишневу «Волгу» в заводському районі, де вона гасала по темних завулках, перескакувала через трамвайні колії, потім на скаженій швидкості помчала через міст на лівобережжя, шурхнула під віадук, де ледве не збила припізнілого велосипедиста. Промчала по набережній до водної станції, зробила там безтямне п'яне коло і, не зупиняючись, повернула кудись на селища. Буде ще потім їй на путі готика тополь, коли минуть територію заводів, верби плакучі виникнуть десь на греблі озера Качиного, і хлопці та дівчата промайнуть під вербами, - парочки в летючому світлі фар промелькують тут і там, пообіймавшись, як у вісімнадцятому сторіччі… При наближенні машини закохані сахались, затулялись долонями від світла фар, а дике авто, вдаривши по них гострим світлом, чадом і ревом мотора, летіло скажено далі, через заводські переїзди рвалось кудись у темряву, у бік шлакових звалищ.
- ЖениІ Жени! - чулося в машині жіноче, майже істеричне.
- Куди?
- У степ! Де коні іржуть!
- Бери від життя все, що можеш! Так мене вчив мій Лобода! Пробоємі Живохватом!
Жанна зірвала фіранку, висунула руку з машини - залопотіло біле на вітрі.
- Ні, це не прапор капітуляції,.- вигукувала вона, шаленіючи від лету. - Це прапор війни з нудьгою!
- Мчи! Газуй! - підхопила в нестямі Ера. - В безвість! В абсолютну свободу!
Верхолаз торсав Таратуту за плече:
- Дай поведу. Я витисну вам сто миль.
Таратута рухом плеча скидав із себе його руку:
- Відчепись, бо викину.
- Сто двадцять дам…
Занесло їх у якийсь глухий кут: шлакові звалища, заводські відстійники, кислотами смердить. Довелось зупинитись. Таратута з Обручем вийшли, стали роззиратись, про щось радилися стишено.
Першою отямилась гейша, заскімлила в машині.
- Куди ви мене завезли?… Де ми опинились? - Вона злякано щось шукала очима в темряві, в химерних накопиченнях ночі, до чогось прислухалася. Потім знову заскиглила: - Що мені свекруха скаже? Чому я з вами? Чому така безвольна? Від життя вже нічого не жду… Там - пустеля. Невже на місці квітучих міст тільки й зостанеться такий ось чорний хаос, холод, мертві каньйони шлакових звалищ?…
- Годі тобі, розвела за упокій душі! - перебила Жанна, розпатлавшись зовсім. - Я вірю в світовий порятунок. Знайдуться лицарі, що нас порятують… Може ж, прийдуть такі?
- Ніхто не прийде; - заперечив верхолаз. - Ми замикаємо цикл. З пітекантропа вийшли, пройшли свій шлях і зникаєм у вічності. Набули таку швидкість, що навряд чи спрацюють гальма… Ні, краще було б народитись в палеозої, на мамонтів полювати.
Обруч тим часом, обнишпоривши багажник, постав перед ними із здобиччю:
- Маємо пляшку гальмівної рідини… Три зірочки.
Пляшка пішла до колу.
Тепер вони вже й мамонтів бачать на шлакових звалищах. Тіні велетнів прадавніх в химерностях ночі пасуться, вершечки якихось кущів - кусь! кусь! - і нема. А з-за шлакових пагорбів, з глибини ночі пізній місяць натужно вилазить. Виліз, застряв над обрієм - червоний, великий, злий. Не місяць закоханих. Чогось тривожного знак.
- Веселощіві Я прагну веселощів! - відчайдушне заверещала Жанна, перемагаючи моторошність і ляк, що з’явились у цім запустінні. - Таратуто, Обруч! - гукнула двом тіням. - Чого ми застряли? Тут страшно! Женімо далі кудись!
Кавалери знову сіли в машину, дали задній хід, вибираючись із тупика.
- До собору! - подав ідею верхолаз. - Я вам, земноводним, покажу висоту!
Пропозиція всім сподобалась. Машину рвонуло з місця. Хотілося нових розваг, лементу, гвалту, хотілось ще якоюсь дикою витівкою розбуркати селища…
- До собору! До собору! - верещала Жанна. - Замолимо гріхи!
Незабаром машина вже мчала по Широкій. Дерева тут порозростались, сходились гіллям. «Волга» летіла крізь зелений тунель, місяць тільки прогулькував збоку серед гілля червоним клубком і був на чорному небі якийсь зовсім зловісний.
