Франкенштайн. Ґотичні повісті - Стивенсон Роберт Льюис (книги бесплатно читать без TXT) 📗
Швиденько змайстрували ноші, на них поклали Обрі, а поруч — ту, котра ще зовсім недавно була предметом стількох чарівних мрій і квітка чийого життя сьогодні зів’яла. Голова Обрі була порожньою від думок, наче в цьому онімінні був порятунок. А в руці він, не усвідомлюючи цього, тримав дивної форми кинджал, який знайшов у халупі. Незабаром попереду з’явилися інші групи рятівників, яких вислала на пошуки мати дівчини. З голосіння людей, які прямували до міста, батьки одразу здогадалися, що сталося непоправне. Горю їхньому не було краю, та коли вони збагнули, що саме стало причиною загибелі їхньої дитини, то тільки глянули на Обрі — і знову припали до тіла доньки. Вже нічого не могло їх потішити, й незабаром вони померли з горя.
Обрі ж довго залишався в ліжку, бо його палила гарячка, він часто марив. У цих мареннях він раз у раз кликав на ім’я лорда Рутвена й Іанту — дивна річ, але він, схоже, благав колишнього свого товариша не позбавляти життя його кохану. Іншим разом він посилав прокляття на голову свого приятеля та звинувачував у загибелі дівчини. Якраз на ту пору лорд Рутвен прибув до Афін і, не знати з якої причини, миттю оселився в тому ж будинку, що й Обрі, та взявся його доглядати. Коли той почав приходити до тями, то найбільше його налякала присутність людини, чий образ у його уяві чомусь асоціювався з вурдалаком, проте лорд Рутвен своїми лагідними словами, в яких читалося каяття за те, що він так невчасно полишив приятеля, а ще більше — своєю турботою, хвилюванням, дбайливістю нарешті знову завоював прихильність Обрі.
Здавалося, лорд перемінився: він більше не здавався людиною апатичною, яка так вразила Обрі; та що швидше одужував Обрі, то швидше лорд Рутвен повертався до своєї звичної байдужості, й незабаром нічим не відрізнявся від людини, яку колись знав Обрі. Тільки іноді його допитливий погляд раптом застигав на Обрі, а на вустах грала недобра, торжествуюча посмішка. Юнак не знав причини, але ця посмішка переслідувала його. На останній стадії одужання лорд Рутвен здебільшого віддавався спостереженням за невтомними хвилями прибою, що їх гнав на берег прохолодний бриз, або ж за нерухомим сонцем, оточеним райдужними колами яскравого сяєва. Здавалося, він ні з ким не хотів зустрічатися поглядом.
Після пережитого шоку свідомість Обрі була дуже вразливою, а життєрадісність, яка раніше вирізняла його з-поміж інших, схоже, полишила його назавжди. Тепер він полюбив самотність і тишу не менше за лорда Рутвена. Та як не прагнув він самоти, проте не міг знайти її в околицях Афін. Якщо він шукав її серед руїн, де колись так часто прогулювався, образ Іанти незмінно поставав перед ним; якщо ж він шукав самотини в лісі, йому ввижався звук її кроків десь поміж чагарників, де вона шукала скромні фіалки; а часом він несвідомо озирався — і тоді в його запаленій уяві зринало її бліде обличчя, а на вустах грала м’яка усмішка…
Обрі вирішив залишити це місце, кожен куточок якого викликав у нього гіркі спогади. Він запропонував лорду Рутвену, до якого почувався тепер прив’язаним через його лагідне піклування під час хвороби, відвідати інші райони Греції, де вони ще не бували. Вони подорожували з місця на місце, побували всюди, де варто було побувати, проте в якому б напрямку вони не вирушали, здавалося, не помічали нічого з того, що бачили. Часто до них долинали звістки про пограбування, проте з часом вони перестали брати їх до уваги, вважаючи виплодом уяви тубільців, які прагнули підзаробити, захищаючи подорожніх від вигаданих небезпек.
І одного разу, знехтувавши попередженнями місцевих мешканців, вони вирушили в подорож у супроводі кількох охоронців, що правили їм більше за провідників, аніж за варту. Однак коли вони забралися у вузьку ущелину, в якій струмував потік, із двох боків затиснений камінням, що насипалося зі схилів, їм довелося пошкодувати про своє недбальство: щойно вони опинилися на вузькій стежині, як їх зупинив свист куль біля самих облич та луна, що прокотилася від пострілів кількох рушниць. Охорона їхня миттю заховалася за каміння й почала відстрілюватися, орієнтуючись на звук пострілів. Лорд Рутвен та Обрі, наслідуючи приклад провідників, теж на мить заховалися за виступ скелі, але присоромлені тим, що їх так легко загнав у кут ворог, який образливими вигуками припрошував їх показатися, та ще й усвідомлюючи, що вони стануть легкою жертвою, коли ворог зайде їм за спину, вирішили самі кинутися на нього. Та щойно вони полишили свій прихисток за скелею, як лорд Рутвен отримав кулю в плече й упав на землю. Обрі поквапився йому на допомогу й, більше не дбаючи про сутичку чи небезпеку, невдовзі збагнув, що його зусібіч оточили грабіжники: виявляється, коли лорда Рутвена поранили, їхні провідники миттю піднесли руки вгору та здалися.
Пообіцявши велику винагороду, Обрі швидко переконав ворога віднести пораненого приятеля до хатини, що була неподалік; коли ж справу з викупом залагодили, грабіжники миттю полишили його в спокої, тільки зосталися стерегти вихід, поки один із їхніх товаришів не повернеться з обіцяною сумою, яку мав отримати за запискою. Сили швидко полишали лорда Рутвена. За два дні почалася гангрена, і смерть була вже близько. Його поведінка та вигляд не змінилися: здавалося, він не почуває болю так само, як і не усвідомлює того, що відбувається навколо, проте ближче до вечора останньої доби його життя він зненацька схвилювався, часто шукав поглядом очей Обрі, а той, своєю чергою, щиро прагнув хоч чимось зарадити.
— Допоможіть мені!.. Ви можете мене врятувати… більше ніж врятувати… я не маю на увазі свого життя, мені байдуже до власної смерті так само, як до згасаючого дня… Та ви можете врятувати мою честь, честь вашого друга…
— Як? Скажіть мені як! Я зроблю все! — відповів Обрі.
— Все, що мені треба… коли життя моє спливає… Я всього не можу пояснити… Та якщо ви приховаєте те, що знаєте про мене, моя честь лишиться незаплямованою язиками світу… Якби про мою смерть не зразу дізналися в Англії… я… я… та життя…
— Ніхто не дізнається.
— Присягніться! — вигукнув чоловік, рвучко підводячись на смертному ложі. — Присягніться всім, що миле вашій душі, всім, чого боїться ваше єство, що протягом року й одного дня ви не відкриєте ні моїх злочинів, ні факту моєї смерті жодній живій душі, щоб не сталося, чого б ви не побачили.
Здавалося, очі його зараз вискочать з орбіт.
— Присягаюся! — мовив Обрі.
Лорд Рутвен засміявся, важко опустився на подушку — й більше не дихав.
Обрі ліг у ліжко відпочити, проте не міг заснути; в голові його крутилися спогади про події, що супроводжували його знайомство з цим чоловіком, — він і сам не знав чому. Коли він пригадав власну клятву, то здригнувся, мов від холоду, наче попереду на нього очікувало щось страхітливе. Прокинувся він рано-вранці й саме збирався завітати до халупи, де полишив мертве тіло, коли дорогу йому заступив один із грабіжників і повідомив, що тіла немає, — вони, після відходу Обрі, разом із товаришами перенесли мертвого на верхівку поблизької скелі, бо саме таку обіцянку вони дали лордові: нехай тіло освітить перший холодний промінь місяця, який зійде по його смерті. Обрі був уражений; він узяв із собою кілька людей, бо вирішив конче поховати мертвого просто там, на горі. Та коли вони видерлися на верхівку скелі, то не знайшли слідів ані тіла, ні одягу, хоча грабіжники присягалися, що перенесли тіло саме на цю скелю й покинули тут. Деякий час свідомість Обрі роздирали різні гадки, проте невдовзі він заспокоївся, переконаний, що грабіжники навмисно поховали тіло, щоб забрати собі одяг.
Обрі стомився від країни, в якій зазнав стількох жахливих лихоліть і в якій усе наче змовилося побільшити його забобонність і меланхолійність, що вкорінилися в його свідомості, тож він вирішив поїхати геть і незабаром опинився в Смирні. Чекаючи на корабель до Отранто або Неаполя, він узявся перебирати які-не-які речі, що лишилися йому по смерті лорда Рутвена. Серед іншого тут була скринька, повна різноманітної зброї, причому зброї, смертельної для жертви. Було тут кілька кинджалів і ятаганів. Обрі перебирав їх, роздивлявся їхню дивну форму — й несподівано наткнувся на піхви, оздоблені таким самим візерунком, що й кинджал, який Обрі знайшов у тій злощасній халупі… Він аж здригнувся та квапливо дістав кинджал, щоб упевнитися в своїй здогадці, й можна уявити його жах, коли виявилося, що піхви, які він тримав у руці, точно пасують до кинджала, хоча він був зовсім незвичної форми! Очам його наче й не було потрібно інших доказів — вони прикипіли до кинджала, тільки свідомість відмовлялася вірити. Проте особлива форма кинджала та пишний кольоровий орнамент на рукояті й на піхвах пасували якнайкраще, отож сумнівів не лишалося. До того ж і на лезі, й на піхвах засохли краплини крові.
