Мiстер Мерседес - Кінг Стівен (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

— З Марло Еверет, йо. Вона завжди зрання на роботі. Піт Гантлі, мій старий напарник, зазвичай клявся, що це тому, бо вона звідти ніколи не йде.

— Зроби-но ласку, розкажи, яку байку ти їй управив?

— Що деякі з моїх сусідів розповіли, ніби бачили якогось парубка, котрий пробував машини, перевіряючи, чи не знайдуться серед них незамкнені. Я сказав, що мені, здається, пригадується пошесть пограбувань машин у центрі міста кілька років тому, а винуватця так ніколи й не було впіймано.

— Угу-угу, а оте, коли ти сказав, що не перетворюватимешся на дядюру, про що то було?

— Дядюри — це копи на пенсії, які ніяк не можуть забути про свою роботу. Вони роблять запити Марло, бажаючи, щоб вона перевірила номери машин, які з тієї чи іншої причини здалися їм дивними. Або, начепивши на себе всратись-який копівський вираз, присікаються до когось, хто здався їм підозрілим, і вимагають посвідчення особи. Потім телефонують Марло та просять перевірити, чи не затримували вже колись такого-от, чи не перебуває він у розшуку.

— І вона не проти?

— О, вона криє таких лайкою, але думаю, то заради видимості, насправді вона не проти. Один такий старий дивак на ім’я Кенні Шейз кілька років тому зробив запит «шістдесят п’ять» — це такий новий код, «підозрілива поведінка», введений після одинадцятого вересня 2001-го. Той парубок, якого він прикмітив, виявився не терористом, просто перебував у розшуку за вбивство цілої родини в Канзасі ще у 1987.

— Ого. Він отримав якусь медаль?

— Нічого, окрім «молодчага», а більшого йому було й не треба. Він помер місяців за шість після того.

Ковтнув пістоля, ось що зробив Кенні Шейз, натиснув гачок раніше, ніж його дожер рак легенів.

Дзвонить Ходжесів мобільний. Звуком приглушеним, бо той знову був залишений у бардачку. Джейні виловлює його звідти й з іронічною посмішкою подає Ходжесу.

— Агов, Марло, оце так швидкість. Ти щось знайшла? Є бодай щось?

Він слухає, раз у раз киває почутому, промовляючи «угу-угу», і в той же час не проґавлює жодної нагоди просунутися вперед у щільному вранішньому дорожньому русі. Він дякує Марло й відмикається, але коли простягає свою «Нокію» назад Джейні, та мотає головою.

— Поклади телефон собі до кишені. Хтось іще тобі може дзвонити. Я розумію, це доволі дивна концепція, але спробуй увібрати її собі до голови. Що ти дізнався?

— Починаючи з вересня 2007-го, зафіксовано понад десяток крадіжок з машин у центрі міста. Марло каже, що їх могло бути навіть більше, бо люди, в яких не вкрали нічого цінного, мають тенденцію не заявляти про те, що хтось нишпорив у їхніх машинах. Дехто навіть не помічає, що в них таке було трапилось. Останній рапорт датовано березнем 2009-го, менш як за три тижні перед Бійнею при Міському Центрі. Це був наш парубок, Джейні. Я в цьому впевнений. Ми зараз натрапили на його сліди, а це означає, що ми вже в нього на хвості.

— Добре.

— Я думаю, ми його знайдемо. Якщо так, твій адвокат — Шрон — піде в поліцію й повідомить Піту Гантлі. Той зробить все решту. У нас з тобою на це так само нема різниці в поглядах, авжеж?

— Так. Але до того він наш. На це у нас з тобою так само не буде різниці в поглядах, правильно?

— Абсолютно.

Він уже котиться по Озерній авеню, і ось, є вільне місце просто перед домом покійної місіс Вортон. Коли тобі пре удача, вона пре валом. Ходжес здає задом, загадуючись, скільки разів на цьому самому місці паркувалася Олівія Трелоні.

Тимчасом як Ходжес згодовує гроші лічильнику, Джейні занепокоєно дивиться собі на годинник.

— Розслабся, — каже він. — У нас ще повно часу.

Вона прямує до дверей, а він натискає на ключ-картці кнопку ЗАМОК. Він робить це бездумно, він думає про Містера Мерседеса, але звичка є звичкою. Поклавши ключі до кишені, він поспішає слідом за Джейні, щоб встигнути притримати для неї двері.

Він думає: «Я перетворююся на сентиментального дурника».

А потім думає: «Ну то й що?»

— 10 —

За п’ять хвилин по тому по Озерній авеню вже їде «субару» кольору грязі. Порівнявшись із Ходжесовою «тойотою», він стишує швидкість, аж мало не зупиняється, але потім Брейді вмикає лівий поворот і заїжджає до парковочного гаража на протилежному боці вулиці.

Там повно вільних місць на першому й другому рівнях, але всі вони з внутрішнього боку і йому не годяться. Те, що йому потрібне, він знаходить на майже пустельному третьому рівні: місце на східному боці гаража, звідки добре видно Озерну авеню. Він ставить машину, підходить до бетонного парапету й дивиться через вулицю вниз, на Ходжесову «тойоту». На його око, відстань до неї становить приблизно шістдесят ярдів [265]. Відкритий простір, нема нічого, що могло б блокувати сигнал, а отже це ласий шматочок для Другої Речі.

Щоби вбити час, Брейді сідає знову до машини, вмикає свій «айПад» і заходить на сайт Міського арт-культурного комплексу Середнього Заходу. Він дізнається, що «Мінго аудиторія» — найбільший зал у цьому закладі. «Воно й зрозуміло, — думає Брейді, — бо це, мабуть, єдина частина «МАКу», яка заробляє гроші». Узимку там грає міський симфонічний оркестр, плюс ставляться балети та відбуваються лекції, і всяке такого штибу мистецьке лайно, але з червня до серпня «Мінго» майже цілком віддається поп-музиці. Судячи з їхнього веб-сайту, після «Довколишніх» там заплановано шоу «Літня пісенна кавалькада зірок», включно з «Орлами», Стінгом, Джоном Мелленкемпом, Аланом Джексоном, Полом Саймоном і Брюсом Спрінгстіном [266]. Звучить добре, але Брейді гадає, що люди, які купили абонементи на все літо, будуть розчаровані. Цього літа в «Мінго» відбудеться тільки одне шоу, і то коротке, яке завершиться панк-співанкою «Помріть, ви, нікчемні мазефакери».

Веб-сайт повідомляє, що в аудиторії чотири тисячі п’ятсот місць.

Також там повідомляється, що всі квитки на концерт «Довколишніх» розпродано.

Брейді телефонує до фабрики морозива, Ширлі Ортон. Знов прищемивши собі носа, він каже їй, що їй варто повідомити Руді Стенхопа, щоб той був напоготові. Він каже їй, що постарається вийти в четвер або в п’ятницю, але краще їй на нього не розраховувати; у нього грип.

Як він і очікував, слово на «г» лякає Ширлі.

— Навіть не наближайся до цього місця, поки не покажеш мені довідку від твого лікаря, що ти не заразний. Якщо в тебе грип, ти не можеш продавати морозиво дітям.

— Я бе знау, — гундосить Брейді крізь затиснути ніздрі. — Бибач, Ширлі. Дубаю, я бідхобив його бід сбоєї батері. Беді довелося бокласти її в ліжко.

Все це стає таким кумедним, що в нього починають кривитися губи.

— Ну, тобі треба поберегтися…

— Я бушу йти, — каже він і обриває зв’язок, перш ніж крізь нього промітається черговий смерч істеричного реготу. Так, йому довелося покласти матір у ліжко. І саме так, причиною був грип. Не свинячий грип, і не пташиний, але новий його штам, що зветься «ховраховий грип». Брейді виє, гатячи кулаком по приладовій панелі свого «субару». Він гатить так сильно, що забиває собі руку, і від цього його регіт стає ще нестямнішим.

Цей припадок триває, аж поки в нього не з’являється біль у животі, поки він не відчуває, що ось-ось може виригати. Сміх тільки-но почав вщухати, коли він бачить, що парадні двері кондомініуму на протилежному боці вулиці відкриваються.

Брейді хапає Річ Другу й посуває на ній тумблер-повзунок. Загорається жовтий вогник готовності. Брейді витягує короткий цурупалок антени. Він вилазить з машини, тепер уже не сміючись, і знову підкрадається до бетонного парапету, не забуваючи триматися в тіні найближчої опорної колони. Він кладе великий палець на тумблер і націлює Річ Другу вниз — проте не на «Тойоту». Він цілиться на Ходжеса, котрий якраз риється у себе в кишені штанів. Блондинка стоїть поряд з ним, вона в тому самому брючному костюмі, який був на ній до цього, але з іншими туфлями й сумкою.