Мiстер Мерседес - Кінг Стівен (читать книги онлайн регистрации TXT) 📗

Холлі з беззахисним лицем дивиться на нього. «У ній нема збіса й сліду непересічності, — думає Ходжес, — бодай єдиної дрібки гумору, ані крихти лукавства». Йому доведеться пошкодувати про це хибне сприйняття, але наразі він відзначає, що знову йому згадується Олівія Трелоні. Як до неї ставилася преса, як ставилися до неї копи. Включно з ним самим.

— Ви обіцяєте, що вона буде закритою?

— Так.

— Правдиво обіцяєте?

— Присягаюся, якщо хочете. — А потім, усе ще думаючи про Олівію і про згодовувану їй через комп’ютер Містером Мерседесом отруту. — Холлі, а ви приймаєте свої ліки?

Очі в неї розчахуються:

— Звідки ви знаєте, що я приймаю «Лексапро» [268]? Це вона вам сказала?

— Ніхто мені нічого не казав. Нікому й не потрібно було цього робити. Раніше я був детективом. — Він трохи міцніше стискає її плечі й злегка, по-дружньому, її струшує. — А тепер дайте відповідь на моє запитання.

— Вони в мене в сумочці. Я їх сьогодні не приймала, тому що… — вона видає короткий, нервовий смішок. — Бо вони змушують мене часто пісяти.

— Якщо я принесу склянку води, ви приймете їх зараз?

— Так. Заради вас. — Знову той беззахисний погляд, погляд маленької дитини, дорослої лише на вигляд. — Ви подобаєтеся мені. Ви добрий чоловік. Джейні пощастило. Мені ніколи в житті не щастило. У мене навіть бойфренда ніколи не було.

— Я принесу вам води, — каже Ходжес, підводячись. На розі будівлі він озирається назад. Вона намагається підкурити собі нову сигарету, але виходить це в неї нелегко, бо повернулися її дрижаки. Вона тримає свою одноразову запальничку «Бік» обома руками, наче стрілець пістолет у поліцейському тирі.

Усередині Джейні питає його, де він був. Він їй розповідає і питається, чи буде закрита труна завтра під час меморіальної служби.

— Гадаю, це єдиний спосіб, яким ти можеш змусити її зайти досередини, — каже він.

Джейні дивиться на свою тітку, та тепер стоїть у центрі гурту літніх жінок, і всі вони жваво теревенять.

— Ця курва навіть не помітила, що Холлі нема тут, — каже вона. — А знаєш що, я щойно вирішила, що труни взагалі завтра тут не буде. Я скажу похоронному розпоряднику, щоб заховали її десь з виду, а якщо тітоньці Ш. це не сподобається, нехай собі хоч обригається. Перекажи це Холлі, гаразд?

Скрадливо маневруючи, розпорядник похорону проводить Ходжеса до сусіднього приміщення, де приготовано напої і наїдки. Він бере пляшку води «Дасані» [269] і несе її на парковку. Там він передає те, що йому щойно була сказала Джейні, й сидить поряд із Холлі, поки вона не приймає одну зі своїх маленьких, білих капсул щастя. Коли ту вже проковтнуто, Холлі йому усміхається:

— Ви мені дійсно подобаєтеся.

І, використовуючи те чудесне, видресируване поліцейською службою вміння переконливо проказувати брехню, Ходжес тепло відповідає:

— Ви мені теж подобаєтеся, Холлі.

— 12 —

Міський арт-культурний комплекс Середнього Заходу, чи то «МАК», місцева газета й Торговельна палата називають «Лувром Середнього Заходу» (мешканці цього середньозахідного міста називають його «наш Лува»). Комплекс займає шість акрів дорогої землі в самому центрі міста, а домінує тут кругла будівля, що нагадує Брейді той гігантський НЛО, який з’являється наприкінці «Близьких контактів третього ступеня» [270]. Це і є аудиторія «Мінго».

Він проходиться довкола, до технічного боку будівлі, де суцільна метушня, як на мурашнику літнього дня. Сюди й звідси поспішають ваговози, робітники вивантажують різноманітне знаряддя, включно з — дивно, але правда — чимсь, що скидається на секції паркового чортового колеса. Є там також і задники (він гадає, що саме так вони називаються), на яких зображено зоряне небо й білий піщаний пляж із парочками, які рука в руку прогулюються вздовж краю води. У кожного робітника, примічає він, пришпилений до сорочки або висить на шиї ідентифікаційний бедж. Це кепсько.

Вхід на вантажну платформу охороняє кабінка служби безпеки, це також кепсько, проте Брейді все одно без поспіху йде туди, думаючи: «Без ризику нема винагороди». Охоронців там двоє. Один сидить всередині, похапцем жує круглий сендвіч, одночасно дивлячись на півдюжини екранів відеоспостереження. Інший виходить, щоб перехопити Брейді. Він у сонячних окулярах. Брейді бачить у лінзах своє відображення з великою, доброю усмішкою типу «вау-це-так-цікаво» на обличчі.

— Допомогти вам, сер?

— Мені просто цікаво, що тут відбувається, — каже Брейді. Він показує рукою. — Це ж ніби схоже на чортове колесо!

— Великий концерт буде тут у четвер увечері, — каже охоронець. — Цей гурт розкручує свій новий альбом. «Поцілунки на півдорозі», так, здається, він називається.

— Ого, вони дійсно стараються себе показати, хіба не так? — дивується Брейді.

Охоронець фиркає:

— Що менше вони вміють співати, то більше декорацій. А от знаєте що? Коли минулого вересня у нас тут був Тоні Беннет, він був сам-один [271]. Навіть без власного гурту. Йому акомпанував Міський симфонічний оркестр. Ото був концерт. Ніяких верескливих дітлахів. Справжня музика. Маєте щось на думці, га?

— А чи не можна мені було б пройти туди, швиденько поглянути. Можливо, зняти пару кадрів на мобільний?

— Аж ніяк. — Охоронець оглядає його уважніше. Брейді це не подобається. — Фактично, вам тут зовсім неможна перебувати. Отже…

— Ясно, ясно. — Брейді розтягує губи в іще ширшій усмішці. Час іти звідси. У будь-якому випадку тут йому нічого не світить; якщо в них тут уже зараз чатують два парубки, ввечері у четвер їх тут буде з півдюжини. — Дякую вам, що витратили свій час поговорити зі мною.

— Без проблем.

Брейді показує йому великого пальця. Жлоб-охоронець відповідає йому тим же жестом, але стоїть у дверях їхньої кабінки, дивиться, як Брейді йде геть.

Він неспішно чимчикує вздовж широчезної і майже порожньої парковки, яка буде майже вщерть заповненою у вечір виступу «Довколишніх». Усмішка з нього стерлась. Він у задумі про тих ганчір’яноголових уйобків, які дев’ять років тому ввігнали пару реактивних лайнерів у Світовий торговельний центр. Він думає (без жодного сліду іронії): «Вони зіпсували таку ціль для решти нас».

Повільна п’ятихвилинна подорож приводить його до ряду дверей, крізь які в четвер проходитимуть фанати гурту. Щоби зайти досередини, він змушений заплатити п’ять доларів «пропонованої пожертви». Фойє наразі являє собою лунку галерею, заповнену шанувальниками мистецтва й групками школярів. Прямо попереду сувенірна крамничка. Ліворуч коридор, який веде до аудиторії «Мінго». Він широкий, як двосмужне шосе. Посередині нього хромована стійка з табличкою, де написано: «ЖОДНИХ СУМОК. ЖОДНИХ КОРОБОК. ЖОДНИХ РЮКЗАКІВ».

Нема також жодних металодетекторів. Можливо, втім, що їх поки ще не встановлювали, але Брейді майже цілком впевнений, що їх зовсім не використовуватимуть. Майже чотири тисячі фанатів будуть пропихатися тут, й пищання-пискотіння металодетекторів створять кошмарні корки по всьому приміщенню. Натомість тут буде сила-силенна охоронців, і всі такі ж підозріливі й уїдливі, як той гівноїд в окулярах на задньому дворі. Чоловік у стьобаному жилеті теплого червневого вечора відразу ж приверне їхню увагу. Фактично, будь-який чоловік без дочки-тінібоперки з зав’язаним у хвостик волоссям на причепі, приречений на увагу.

«Ви не могли б на хвилиночку відійти сюди, сер?»

Звісно, він може підірвати жилет тієї ж миті, на тому ж місці, і вколошкати сотню чи й більше, але це не те, чого він бажає. Чого він бажає, це поїхати додому, пошукати в інтернеті, дізнатися назву найпопулярнішої пісні «Довколишніх» і потім клацнути тумблером на її середині — коли малі лялечки-фанатки, зводячись зі своїх лялечно-фанатських розумів, верещатимуть найгучніше.