Холодний Яр: спогади осавула 1-го куреня полку гайдамаків Холодного Яру. - Горліс-Горський Юрій Юрійович
Вігнавшись на масні рейки, потяг раптово станув. Паротяг скажено працював, крутячи колесами на одному місці. Виглядало це дійсно «кумедно», так, що годі було стриматися від усмішки. Машиніст вискочив і нахилився над рейками. Видно було «бувалий», бо крикнувши помішникові, щоб той стримав машину, сам став на освітленому місці і замахав білою хустиною. З вагонів вискочили якісь жінки. Мужчина в білому плащі підійшов до машиніста і порозмовлявши, станув поруч на пляму світла.
Наближаємося, оточуючи потяг. Підходимо з Хмарою, Василенком і кількома козаками до паротяга.
— Що за потяг?
Чоловік у білому халаті виступив вперед.
— Санітарний. Везем важко ранених з-під Криму. Я головний лікар і комендант.
— Ви комуніст?
— Ні. Я мобілізований лікар, катеринославець.
— Між раненими і персоналом є комуністи?
— Ранені для мене — тільки ранені. Цікавлюся їх станом здоровля — не політичними поглядами. Персонал я набирав сам, переважно з людей, що працювали у лікарнях. Працюють куска хліба ради — комуністів серед персоналу нема — ручу вам словом чести. Не міг би вам того слова дати, та політичний комісар — комуніст, з медичною сестрою і коханкою в одній особі, — теж комуністка-жидівка, — поїхали наперед бронепотягом. Почули у Знам'янці, що на цім відтинку бувають напади партизанів.
— Ну, добре. Але ліки й перев'язочний матеріял ми у вас заберем. Залишим найнеобхідніше, поки зможете одержати. Лікар усміхнувся.
— Повірте, що не маю чим перев'язати гангренуючих. У Знам'янці, в санітарній базі, сказали мені, що до Києва і так довезу. А як і здохне кілька в дорозі — то не велика шкода для революції.
Заглядаю в один із вагонів. Стони, важкий сопух... Хмара «потішає» лікаря, що доведеться стояти, аж надійде із Знам'янки поміч і потягне потяг назад.
В напрямку, де наш 3-ий курінь з Петренком і Чорнотою та частина чорнолісців робили «гніздо», розлігся короткий зляканий гудок, шум і стріли. Покинувши «санітарний», ідемо туди. Приходимо вже «по всьому». Та в сітку тут попала краща риба — потяг ертачека — експедиційної транспортової черезвичайки.
Потяг складався із двох вагонів 1-ої кляси для чекістів, трьох теплушок для червоноармійців і двох «столипінських» арештанських вагонів із заґратованими вікнами. Паротяг, що зарився колесами у «гніздо», стояв легко «цапки» піднесений першим вагоном. Одна теплушка вилізла передніми колесами на пасажирський вагон, а дві лежали на боці. Всі буфери розторощені. Найменш потерпіли задні вагони з арештованими.
Із сім десятків чекістів і червоноармійців вже були перебиті. В живих залишили лише начальника — довгов'язого і довгоносого жида в скіряних штанах і куртці. Стояв зв'язаний, трясучись усім тілом, коло Петренка. Хлопці виносили з вагонів килими, шовкові ковдри, хтось голосно клопотався, де поділися голки від патефона.
— На біса вони то тягнуть? — Питаю Петренка.
— Я приказав. Товарищі усі стіни в вагонах буржуйськими килимами пообвішували. А ми собі ними обвішаєм землянки на зиму в Холодному Яру. Все таки — для ока приємніше. Патефон, до того самоварчик, срібна цукерничка... Шкода, самовари потовклися...
Взагалі здобича була симпатична: чотири ручні кулемети, короткі нові карабіни, револьвери, боксові куртки і чоботи. Та вже таки найприємнішою «здобичею» було життя тридцяти двох селян, що замість до льоху Чека у Знам'янці попали між нас. Потяг вертався з «операції» в околицях Олександрівки. Серед арештованих було декілька колишніх козаків покійного Богдана. Арештованих у потязі вже допитували: мали попідбивані очі, повибивані зуби; у декого — розпухлі й посинілі пальці, бо начальник, що прибрав собі назвище «Грозний», допитував їх, запихаючи під нігті шпильку від дамського капелюха.
Підійшов один із звільнених богданівців і витягнув до «Грозного» руки з розпухлими пальцями:
— Мамцю моя! Йослику мій коханий! Не думав я тоді, як ти приходив до мене з Олександрівки клоччя купувати, що так будемо знайомство кінчати.
Пане отамане! — звернувся він до Петренка.— я вже з вами до смерти! Але жидка цього мені подаруйте! Як би ви знали, як я його люблю! Що пальці мені поколов — то дурниця! Що старому батькові казав шомполів всипати — тому не первина: від царської поліції не так ще набрав був!
Принесли нам хліба до потяга в Олександрівці: моя жінка — місяць як оженився — та отого з вибитими зубами сестра — дівчина...
Так він приказав забрати їх до вагону, роздягли, як мати родила і давай потішатися... Самі — начальники, а потім китайців конвоїрів закликали... Ну і нас привели... Щоб дивилися та тішилися.
Скрипнув зубами і легенько делікатно погладив «Грозного» по обличчі.
— Йослику! Я ж тобою потішуся у лісі...
Йослик цокотів зубами і розгублено оглядав темні постаті повстанців.
Паровоз подірявили кулями. Дошками та соломою з червоноармійських матраців підпалили вагони. Охотники носили з тендера підкидали до вогню ще й вугля. Дід Гармаш, що не відставав від бригади і чувся прекрасно, при світлі палаючої теплушки накручував патефон, відганяючи цікавих:
— Пашол вон ти мужицька морда! Це тобі не рушниця, а панська музика! Руки помий!
Під загальний регіт, жіночий голос під акомпаніямент балалайки заспівав московського «Ухаря купця». Дід, якому бракувало ще чотири роки до сотки, збив на потилицю шапку, свиснув і пішов пританцьовувати коло патефона.
Під'їхали підводи. Склали на них новонабуті «панські речі». Поклали на одну холодноярця, вбитого в перестрілці з чекістами і вирушаєм вздовж лінії, попід лісом.
Коло першого містка «алхемик» побив кольбою «кондуктора», що наробив йому встиду. Апарат мав видно вже якісь недостатки і підірвати заложену під місток пачку піроксиліну відмовився. Мусів Соловій вернутися конем і підпалити бікфордовим шнуром.
«Алхемик» мав охоту позбутися бодай половини запасу вибухового. Містки летіли в повітря один за одним. Валилися й телеграфічні стовпи. На лінії не показався більше ні один потяг. Аж як відійшли підранок від залізниці, почулися гарматні стріли бронепотягу, що йшов з Кам'янки поглянути, що сталося. Стріляв у білий світ — щоб веселіше було їхати.
З Хмарою попрощалися, пішов у Чорний ліс, ближче своєї «столиці» — Цвітної. Поснідавши і відпочивши, робимо ще один перехід і стаборюємося днювати у лісі поблизу «Вовчого шпиля».
На стоянці випитуємо «Грозного», що знає цікавого, в першу чергу про тайних агентів ертачека понад залізницею. Виляпавши все, що знав, грізний начальник чека засмаркано плаче і просить подарувати йому життя і взяти до себе «на службу». Та Петренко «дарує» його богданівцеви. Десяток вчорашніх арештантів Йослика, що пішли з нами, садовлять його під деревом і нараджують — як відправити на лоно Авраама, щоб Йосликові було «потішніше».
Богданівець, що з дитячою радістю «припадав» коло чекіста, іде в ліс; вернувшись, бере з воза рискаль і командує товаришам, щоб вели за ним. Ноги Йосликові не служать, та хлопці услужливо і чемно підтримують.
Зацікавлені, що богданівець видумав, йдемо з Петренком і Василенком назирцем.
Станули коло майже мертвої купи — зимової хати великих рудих муравлів. Нагнули над нею молоду берізку і прив'язали до її вершка за ноги Йослика, що ревів на всі голоси, ще не знаючи, що його чекає. Пустили. Йослик гойдається вниз головою, утикаючи нею в муравлище. Богданівець розв'язав йому руки і плюнувши діловито в долоні, почав розкопувати на всі боки купу. Затискав зуби від болю в посинілих роспухлих пальцях. Розкидавши до нижньої частини, закопав в землю рискаль і ласкаво приговорював до Йослика, щоб не боявся — то не дуже страшно... Йослик з багровіючим лицем верещав і грабав руками в муравлищі, намагаючись відштовхнутись. Муравлі, роздратовані нападом ворога, що викинув їх на холодне повітря, кинулися на Йослика; за коротку хвилину обліпили йому руки і голову. Залазили в уха, рот, за ковнір сорочки. З кожним криком і «гойдом» берізки йшли в атаку все нові загони. З прокушених сотками малих щелепів місць на налитому кров'ю обличчі потекли перші струмочки...
