Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
Хан Махмет–Гірей та Іван Грозний дуже добре знали свої родоводи. І, цілком очевидно, що рід кримського хана в династичному роді Чингісидів стояв вище за рід Івана Калти. Тому князеві Мосальскому, до речі, теж на щадкові татарського роду, належало поводитися сумирно й лагідно.
Зверніть увагу: Іван Грозний зіслався саме на «час Калити й Царя Узбека». Це неспроста. Адже якби його рід ішов з часу Рюриковичів, то посилатися треба було б на час хана Сартака й Олександра, так званого Невського. Посилання ж на «Царя Узбека» і вказує час заснування династії. При цьому рід Гіреїв ішов по лінії Узбек–хана. Все просто і буденно.
Четвертим митрополитом Золотої Орди став Феогност. Він займав кафедру з 1328 до 1353 року. У його часи в Києві був уже четвертий митрополит. Не могла нова держава — Велике Литовсько–Руське князівство — визнавати своїм владикою, духовним пастирем митрополита чужої держави. Тим більше, що держави базувалися на різних етносах: одна — на слов’яно–литовських племенах, а друга (Московський улус Золотої Орди) — на фіно–татарських племенах.
Ми вже згадували митрополита Феогноста, коли він начебто висвячував архиєпископа Новгородського — Василя.
Після того, як Великий князь Ольгерд вигнав Феогноста з Русі, не може існувати сумнівів відносно поділу Київської митрополії.
Архіви Константинопольського Патріархату досі зберігають листування Великих Литовсько–Руських князів з Патріархами щодо цього питання.
Московські наукові мужі не раз намагалися дістатися до цього матеріалу. Інколи їм це вдавалося. Так, професор Казанського університету Віктор Іванович Григорович (1815–1876) в 1844–1847 роках здійснив поїздку по Османській імперії, відвідав багато православних храмів і монастирів, вивчаючи старовинні документи. Після свого повернення в 1848 році він видав книгу «Нарис подорожі по Європейській Туреччині». (Я шукаю цю книгу понад десять років, однак знайти її не можу).
По гарячих слідах професора запросили до Московського університету, де він перебував у 1848–1849 роках. Але, розібравшись у матеріалі, професора звільнили.
Більшість документів, зібраних професором В. І. Григоровичем, не збігається з московським історичним офіціозом.
Мені вдалось ознайомитися тільки з частиною матеріалу, зібраного професором Віктором Івановичем Григоровичем. Не можу сказати, що матеріал мене вразив, тому що він некомплектний, але дуже й дуже зацікавив. Думаю, українським історикам варто докладніше вивчити роботи В. І. Григоровича. Зрештою, настав час нашим історикам починати працювати в європейських архівах. Нічого підбирати недоїдки з чужого столу.
Отже, послухаймо, що писав король Польщі Казимир Константинопольському Патріархові в п’ятдесяті роки
XIII століття:
«До первопрестольного всеосвященнішого Патріарха Константинополя, Вселенського Собору, уклін і биття чолом багато разів від сина твого Краля Казимира землі Ляхії й… Русі, і від Князів Русі, які в Християнську Віру вірують, і від Бояр Русі чолом б’ємо поклони. Просимо у Тебе, нашого Архиерея. Уся земля гине без закону, бо закон зникає. Від віків вічних Галич славився у всіх країнах Митрополією й був престолом Митрополитів споконвіку. Перший Митрополит нашого благочестя був Нифон, другий — Митрополит Петро, третій — Митрополит Гавриїл, четвертий — Митрополит Феодор. Усі вони були на престолі Галича. Князі Русі були мої родичі і сії Князі залишили Русь… і земля осиротіла. І після того я, Краль Ляхії, придбав землю Русі. І нині, Святий Патріарху Вселенських Соборів, просимо від тебе, нашого Архиєрея, щоб ти змилувався і дав своє благословення… а як не буде милості Божої й благословення вашого сему чоловіку, не ремствуйте на нас потім, як прийде гідна жалю потреба хрестити Русів у віру Латинів, тому що нема Митрополита в Русі, а земля не може бути без закону» [99, с. 148].
То були часи, коли православ’я й католицизм шукали порозуміння і примирення, через що й король Польщі писав подібні листи.
Але нас мало б зацікавити число митрополитів Галича: їх чотири. До речі, і в Золотій Орді в ті роки був четвертий митрополит — Феогност. А сама митрополія в Золотій Орді існувала з 1250 року.
Значить, ми маємо право, за аналогією, припустити, що й у Галичі митрополича кафедра з’явилася у п’ятдесятих роках XIII століття. Мабуть, час її заснування теж припадає на 1250 рік. Саме тоді, після проходження Військ хана Батия, Великий князь Русі Данило Галицький випросив для своєї держави окремого митрополита. Це не наші припущення, а свідчення Польського короля Казимира (1333–1370) та Іпатіївського літопису за 1243 рік.
Наводимо список митрополитів Русі, які не мали ні найменшого стосунку до країни Моксель (ростово–суздальської землі) після 1243 року.
Митрополити Русі:
1. Нифон.
2. Петро.
3. Гавриїл.
4. Феодор.
— 1250–1355
Митрополити Московії:
1. Кирило.
2. Максим.
3. Петро.
4. Феогност.
— 1250–1353
Автор навів списки митрополитів Русі й Золотої Орди із середини XIII до середини XIV століття.
Сподіваюся, читачі розуміють: польський король Казимир у листі до Константинопольського Патріарха не міг наводити неправдивий список митрополитів Русі.
Відчуваєте всю глибину московської брехні, що пронизала не тільки російську історіографію, а й саму ідеологію Російської православної церкви?
Брехали всерйоз, по–крупному. У цьому питанні на дріб’язки не розмінювалися.
Навіть М. М. Карамзін у своїй «Історії» визнав, що митрополит Русі Феодор існував і сидів у Києві. Але перекрутив цей факт: мовляв, місцеве духовенство митрополита не визнавало, бо дуже любило московитів та їхнього митрополита. Хоча про вигнання Феогноста литовсько–руським князем у 1332 році з Володимира (Волинського) мовчить.
Про п’ятого митрополита Русі — Романа, висвяченого Константинопольським патріархом в 1355 році для Києва й Русі (не забуваймо, що Московія в ті роки жодного відношення до Русі не мала), московити говорять багато, бо саме за митрополита Романа «великого московського державника» митрополита Алексія як самозванця два роки тримали в київській в’язниці. При згадці про цей факт у московитів починається істерика: як якийсь там Київ міг дозволити собі щось подібне?
Тому й наповнили той історичний період суцільною брехнею. Послухаймо М. М. Карамзіна:
«Св. Алексій — не шукаючи честі… але честю покликаний — вдруге подався до Константинополя зі скаргами на безлад у справах церковних, і Філофей, бажаючи примирити сумісників (Романа й Алексія. — В. Б.) проголосив його митрополитом Київським і Володимирським, а Романа — Литовським і Волинським. Незважаючи на те, цей останній без дозволу Алексієвого жив деякий час у Твері й втручався у справи Єпархії…» [41, том IV, с. 315].
Цікаво, що у В.І. Григоровича цей матеріал подано інакше. Не наводячи дослівно Патріаршої грамоти, професор повідомляє, що Патріарх у 1361 році відправив до Києва і в Московію комісію, щоб розв’язати суперечку митрополитів. До речі, там, де В. І. Григорович наводить грецький текст, російський переклад зроблено лише частково. Перекладали тільки те, що вигідно московитам, решту — упускали. Є такі місця, де перекладено менше половини тексту. Старалися!
Але що цікаво: брехню М. М. Карамзіна про призначення Алексія на митрополита «Київського і Володимирського» заперечила сучасна Російська православна церква. Так, у книзі «Російські святі (Житія зібрала монахиня Таїсія)», виданій в Санкт–Петербурзі у 2001 році з дозволу Московської Патріархії, цей митрополит поіменований зовсім по іншому: «Алексій, митрополит Московський, святитель, помер у 1378 (році)» [96, с. 711].
Не побажали московити іменувати свого митрополита ні Київським, ані Володимирським. Назвали просто й надійно: Московський!
Для того, щоб картина була повною, наведу ще один лист, хоч і трохи зіпсований перекладом. Це грамота Великого литовсько–руського князя Ольгерда до Константинопольського Патріарха, написана після того, як він «ударив списом у стіну (Кремля. — В. Б.) на пам’ять Москві й вручив червоне яйце Дмитрію». Послухаймо князя Ольгерда:
