Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации полные версии .txt) 📗
У дванадцятому розділі ярлик митрополитові Іоні наведено у повному обсязі. Цитувати його ще раз немає потреби. Зверніть лише увагу: ярлик цей не схожий на інші. Він написаний в іншому тоні. Професор В. В. Григор’єв у праці «Про достовірність ярликів, даних ханами Золотої Орди російському духовенству» дуже точно встановив:
«Вирушаючи в Орду після воцаріння нових ханів, для клопотання про поновлення пільг духовенству, митрополити разом з тим їздили і за власним утвердженням… Одним і тим самим ярликом хан затверджував як переваги для духовенства, так і митрополита в його сані» [37, с. 81].
Дружина Великого хана Улу–Мухаммеда у своєму ярлику митрополитові Іоні не стала перелічувати всі державні служби, яких стосувалося виконання її повеління. Адже Золота Орда до 1448 року розпалася на декілька самостійних держав. Не стала вона посилатися й на «повеління Великого Хана», бо кожна нова держава мала свого Великого Хана — Чингісида.
Після 1448 року Московський улус не став самостійною державою. Він продовжував залишатися уділом одного з ханств. Як старійшина родової династії, визнана всіма «Велика Цариця» Золотої Орди, дружина Улу–Мухаммеда своїм ярликом «затвердила пільги для московського православ’я та митрополита (Іону) у його сані». Виразно і конкретно!
Ось чому Катерина II та її «Комісія» так боялися саме цього ярлика.
14
В останньому розділі досліджень прийнято підводити підсумки. Я довго міркував над тим, як завершити книгу, і вирішив це зробити нетрадиційно. Адже підведення підсумків є, по суті, концентрованим повтором матеріалу. А повторюватися не хочеться. Тим більше, що охопити у стислому вигляді весь матеріал дуже складно. Кожна тема має численні нюанси.
Я розумію, що після прочитання цього надзвичайно складного матеріалу багатьох читачів буде гризти «черв’як сумнівів». Ось чому хочу порадити українським академічним інститутам й українським вченим звернутися нарешті до першоджерел світової культури, щоб цілковито виключити з них московські «доважки брехні».
Ми повинні самостійно вивчити, перекласти й видати матеріали істориків XIII, XIV, XV, XVI, XVII століть, і починати необхідно з геніальних праць Ала–ад–діна, Ата–Мелік Джувейні «Тарих–і-джехангуша» («Історія підкорювача світу»), Рашид–ад–діна Фазлуллах ібн Абу–Л-Хейр Алі Хамадані «Джамі ат–таварих» («Збірник літописів»), Іоана де Плано Карпіні та Вільгельма де Рубрука.
Працювати над матеріалом слід у бібліотеках та архівах європейських столиць: Відня, Берліна, Парижа, Праги, Мадрида, Лондона.
Варто звернутися до першоджерел, які зберігаються в Тегерані, Стамбулі, Дамаску та інших містах.
Зрештою, слід відтворити весь матеріал, зібраний В. Г. Тизенгаузеном, а для цього необхідно пройтися по всіх бібліотеках і сховищах його шляху. Треба підняти старі матеріали (оригінали) Константинопольських Патріархів.
Я не назвав десятки інших свідків, істориків і мандрівників минулого.
Українська історіографія повинна проробити цю працю, як то кажуть, «з нуля», пам’ятаючи про тенденційні московські «доважки брехні».
Українській владі слід усвідомити: якщо ми не пройдемо цей шлях самостійно, ми й надалі будемо використовувати «недоїдки з московського столу».
Не буду стверджувати, що це важке національне завдання є першочерговим. Однак хочу нагадати, що не вирішивши цього завдання, ми ніколи не виберемося з тенет московської історичної облуди. Іншого шляху немає! І ніхто за нас цей шлях не пройде!
Сподіваюся, чимало істориків, особливо молодих, прочитавши книгу «Країна Моксель», продовжать почату автором тему. Саме теперішній час вимагає чесних досліджень. Часи московської брехні канули в лету. Для народів, які звільнилися від колоніальних пут, настав час великого очищення. І виконати цю місію повинна нова генерація української інтелігенції, не пов’язана пуповиною з «тюрмою народів». Адже недаремно великий син Індії Джавахарлал Неру сказав: «Інтелігенція, вихована колонізатором, є головним ворогом свого народу».
Сучасна українська еліта особливо наповнена подібною «інтелігенцією», ворожою своєму народові. Пам’ятаймо про це!
Автор вдячний Богові й Долі за виявлену честь бути серед перших, хто торкнувся великої правди Історії. Хочеться вірити, що нарешті настала пора великого очищення всього українського: культури, мови, звичаїв, історії тощо від відвертої брехні й попутного історичного мотлоху.
Дякую вам, шановні читачі, що набралися мужності, проявили характер і пройшли з автором довгий шлях пізнання Істини.
Література
1. Максимович М. О. Вибрані твори. — Київ: Вища школа, 2004.
2. Слово о полку Игореве. — Москва: Художественная литература, 1985.
3. Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов / Под редакцией А. Н. Насонова. — Москва: Ленинград, 1950.
4. Соловьев С. М. Чтения и рассказы по истории России. — Москва: Правда, 1989.
5. Яценко Б. «Слово о полку Ігоревім» та його доба». —Київ: Видавництво імені Олени Теліги; Видавництво «Веселка», 2000
6. Миллер В. Ф. «Хинова «Слова о полку Игореве» / Известия отделения русского языка и словесности. —Санкт–Петербург, 1914. — Т. 19. — Кн. 1.
7. Алексеева Т. И. Этногенез восточных славян по данным антропологии / Советская этнография. — 1971. — № 2.
8. Соловьев А. В. Восемь заметок к «Слово о полку Игореве»/ ТОДРЛ. — Москва: Ленинград, 1964. — Т. 20.
9. Попов Н. А. История Императорскаго Московскаго Общества Истории и Древностей Российских. Часть I (1804—1812). — М.: В Университетской типографии (М. Катков), на Страстном бульваре, 1884.
10. Русский Биографический словарь (Чаадаев — Швитков) / Под редакцией А. А. Половцова. — Санкт–Петербург: Типография И. Н. Скороходова, 1905.
11. Русский Биографический словарь. Том II (Алексинский — Бестужев–Рюмин). — Санкт–Петербург, 1900.
12. Попов Н. А. Ученые и литературные труды В. Н. Татищева (1686–1750). — Санкт–Петербург, 1886.
13. Ключевский В. О. Исторические портреты. — Москва: Правда, 1990.
14. Попов Нил. В. Н. Татищев и его время. — Москва: В Типографии В. Грачева и К, 1861.
15. Шахматов А. А. К вопросу о критическом издании Истории Российской В. Н. Татищева. — Петроград, 1920.
16. Моисеева Г. Н. Спасо–Ярославский хронограф и «Слово о полку Игореве». — Ленинград, 1984.
17. Полное собрание законов Российской империи. Том 16. — Москва, 1830.
18. Большая Советская Энциклопедия (третье издание). — Москва, 1973—1978.
19. Ломоносов М. В. Труды по русской истории, общественно–экономическим вопросам и географии (1747—1765 гг.). Том 6. —Москва; Ленинград, 1952.
20. Шахматов А. А. Заметки о месте составления Радзивиловскаго (Кенигсбергскаго) списка летописи. — М., 1913.
21. Радзивиловская летопись/ Полное собрание русских летописей, т. 38. — Ленинград: Наука, Ленинградское отделение, 1989.
22. Радзивиловская или Кенигсбергская летопись/Фотомеханическое воспроизведение рукописи 1902 г. —Санкт–Петербург, 1902.
23. Кондаков Н. П. Записка о минюатюрах Кенигсбергскаго списка начальной летописи/Издание Императорскаго Общества Любителей Древней Письменности. — Санкт–Петербург, 1902.
24. Айналов Д. В. О некоторых сериях миниатюр Радзиви- ловской летописи/Известия Отделения русскаго языка и сло- вестности Импер. Академии Наук. Т. 10, кн. 1. —Санкт–Петербург, 1905.
25. Носовский Г. В., Фоменко А. Т. Империя. — Москв а: Факториал, 1998.
26. Шахматов А. Л. Описание рукописи. Радзивиловская, или Кенигсбергская летопись/Издание Императорскаго Общества Любителей Древней Письменности. —Санкт–Петербург, 1902.
27. Шахматов А. А. Разыскания о древнейших русских летописных сводах. — Санкт–Петербург: Типография М. А. Александрова (Надеждинская, 43), 1908.
