Спалені обози - Куртяк Євген (книги без сокращений TXT) 📗
Петрушевич сопів, сердився і безперестанку викликав свого ад’ютанта Тимцюрака, запитуючи, що нового в краю. В черговий раз, може, вдесяте за день, викликав і зараз. Вісті були невтішні.
«Голошу слухняно, — читав Петрушевич, — що серед війська УГА множаться червоні відзнаки на шапках солдатів. Дуже рідко можна побачити, як жовнір вітає старшину. Більшовицька течія зростає грізніше, наближається момент, коли натовп захопить владу. Необхідні рішучі заходи».
«Робітнича Рада Стебника, що була створена в лютому цього року на солеварному заводі, ширить роботу революційну, агітуючи проти Національної Ради і Державного секретаріату».
«Коломийський повіт. В самій Коломиї зосереджено 600–700 жовнірів, їх харчування дуже погане, солдати виглядають як привиди, платня видається нерегулярно, солдати здирають з цивільних взуття і одяг. Спочатку молоді хлопці горнулися до війська, але через деякий час, боячись фронту, почали дезертирувати і повертатися до своїх сіл, тому-то селяни мають по селах дуже багато зброї, селяни вимагають поділити землю, сперечаються: яка кому повинна випасти ділянка. Боячись вбивства, а їх уже було кілька, офіцери ходять ввечері переодягнуті в простих солдатів».
«Сільський комісаріат і всі мешканці громади Вітківці просять ласкаво світлого Державного секретаріату в Станіславі о вислухання нашої просьби, о чім вас ласкаво просимо. Єстесьмо дуже бідні, бо в часі австрійської війни булисьмо евакуйовані з нашого села, а коли повернулись, застали свої господарки знищеними, тепер мешкаємо по ямах, в землянках, дехто в будах, не маємо куска хліба, ані картоплі.
Отже, просимо:
1. Дайте нам поміч в харчах, щоб ми могли заспокоїти свій страшний голод.
2. Дайте нам поміч грошову на наші потреби економічні.
3. Дайте нам поміч о нашій теперішній відбудові, котрої конче потребуємо, бо інакше всі погинемо в наших землянках, бо вони всі валяться, а матеріалів жодних не маємо для відбудови і забудови.
4. Просимо о дуже велику для нас ціль, а іменно: о звільнення наших людей, котрі служать при українському війську, від військової служби. З тої причини, що ми бідні, потребуємо допомоги тих людей для відбудови знищених війною наших господарств і для обробки землі, котра вже чотири роки лежить облогом, а половина полів скопана окопами.
5. Тепер просимо ще о насіння для обсіву весняного. Насіння в нас нема, ані зернини, ані одної бараболі».
Петрушевич одклав донесення, бачив перед собою натовп з косами та сокирами, йому стало моторошно, і він викликав Голубовича. Тремтливими руками простягнув жмут папірців.
— Прошу познайомитися.
— Та це я знаю, — холодно відказав Голубович. — І не дивуюся. Кажуть статистики, що третина чи більше людей земної кулі голодує,— без бунтів світ ніколи не обходився. Отже, пощо зайві хвилювання?
— Не дратуйте мене безглуздою філософією!
— А що порадите?
— Все-таки нам треба знаходити вихід.
— Коли б не клята війна, можна було б організувати якусь спілку, якесь об’єднання… А в такім скрутнім часі нема на чому створювати об’єднань, позичок… Ми ж так уміли це робити за австрійських часів…
— Де ж вихід? — бідкався Петрушевич. — Може, вислати ще одну делегацію до Парижа на Мирну конференцію?
— Там же є наш державний секретар закордонних справ. Чого ж іще висилати? І делегація Петлюри є…
І делегація українців, що проживають в Канаді, Америці.
— Не те, не те… Все — не те!
Голубович, знизавши плечима, висунувся з кабінету, а Петрушевич не міг вспокоїтися. Вперше за останні місяці йому кортіло пустити собі кулю в лоб…
Знов увійшов ад’ютант. Петрушевич допитливо, з острахом дивився: яку гіркоту іще приніс?
— Депеша комісара з Дрогобича.
«Дрогобицький повіт, зокрема населення міст Дрогобича і Борислава, — перемагаючи внутрішній дріж, читав Петрушевич, — стоять перед страшною голодовою катастрофою. Безпосереднє сусідство з фронтом спричинило до того, що військові відділи зреквізували все, що залишалося в селян. В Дрогобичі і Бориславі магазини зовсім порожні, не мають ані грама муки, півтора місяця між населенням не розділяється хліба, поширюється тиф, десятки вмирають денно з голоду».
Не встиг він дочитати, як знову увійшов ад’ютант: дзвонить Курманович… Петрушевич узяв трубку. Далекий сухий голос секретаря військових справ і начальника штабу Галицької Армії глухо дудонів ніби з-під землі:
— На фронті упадок духу, апатія, дезертирство. Старшини не хочуть йти на фронт, брешуть, що хворі, тікають… Пане Петрушевич, потрібні кардинальні заходи.
— Ми подумаємо, — невизначено прохрипів Петрушевич. — Дайте день-два на роздуми…
Йому хотілося втекти від самого себе, він з розпачем подумав, що йому завше так добре було у Відні, навіть в часи світової війни почував себе там вельми затишно.
— Головне, дайте землю людям, — як колись Вітовський, пропонував зараз Курманович. — Не вагайтеся. Так усі кажуть, бо в усі часи люди відстоювали свій клаптик землі.
— Спробуємо, — сказав Петрушевич. — А ви там тримайтесь. У найближчий час полагодимо всі справи.
Він брехав полковнику Курмановичу, він знав, що неспроможний вирішити, може, невирішуваної проблеми буття: аби хтось добровільно віддав своє багатство іншому; це може бути лиш окремий випадок. Один грім погоди не робить… Крапля дощу грунту не напоїть… Один воїн битви не виграє.
А тим часом дев’ятнадцятого березня Найвища рада в Парижі звеліла своєю телеграмою Омеляновичу-Павленку припинити вогонь. Заодно ж ідентичну телеграму було надіслано польському генералові Розвадовському, коменданту Львова. Телеграми лестили, бо їх надіслав не хто-небудь, а сам президент США Вільсон…
У відповідь, порадившись з Петрушевичем, надіслав Вільсону Голубович свою телеграму: ми згодні припинити вогонь, але нехай це зробить і Польща.
У Ходорові знов почалися переговори. Поляки настоювали на лінії Бертелемі, а посланці Петрушевича говорили: укладім перемир’я, а про все інше домовимося в Парижі. На це польська сторона відповіла: без згоди свого уряду на ваші умови пристати не можемо…
І гармати не змовкали…
25 березня відкрилася сесія Національної Ради, обговорювалися проекти законів про вибори до українського сейму, земельний та восьмигодинний робочий день. Провідне — про землю: вивласнення великої земельної власності, наділення землею малоземельних і безземельних; вивласнення — негайно, а наділення — після війни… Але… вивласнення з викупом або без викупу подавати на розгляд майбутнього сейму.
У кулуарах говорили:
— Найбільший ворог наш — більшовизм, отже, мусимо шукати захисту в Антанти.
— Це так… Антанта виголосила самовизначення народів, але ж чому нас не визнає?
— Треба визначити, з ким іти: з деспотією Сходу чи з культурною силою Заходу.
На одному із засідань слова попросив Дмитро Вітовський. Добру хвилину стояв він мовчки на трибуні, нарешті заговорив з властивим йому темпераментом:
— Ходять якісь чутки про переворот. Але, мабуть, людям, які про це говорять, напевно, в голові перевернулося… Одначе Національна Рада не дала дотепер нічого ані робітникам, ані селянам. Тому викликала незадоволення. Вона і уряд повинні розв’язатися. Треба ухвалити новий виборчий закон, проголосити восьмигодинний робочий день, передати землю власників на власність селянам. Лиш той уряд, котрий несе людям правду, завше каже правду, який по-справжньому турбується про майбутнє, здатний завоювати повагу широких мас.
Потому виступив Голубович.
— Перед десятьма днями ми вислали делегацію до Директорії, щоб одержати допомогу на відбудову краю. Цими днями до нас приїхала фінансова загранична місія, яка висунула цікаві пропозиції, але виявилося, що нічого не може підписати, бо наш уряд буде скинутий. Вчора в будапештських часописах появилося звідомлення, що уряд арештований, а на його місці — радянське правительство.
Водночас з сесією Національної Ради почав свою роботу з’їзд націонал-демократичної партії, на чолі якої стояв усе той же Кость Левицький. Через кілька днів партія була перейменована з національно-демократичної в Українську народну трудову партію і видрукувала свою програму, в якій передбачалося багато дечого такого, що могло сподобатися масам, але маси тепер не вірили Костеві Левицькому.
