Хрест: постбіблійний детектив - Базів Василь (читаем книги онлайн бесплатно полностью без сокращений .TXT) 📗
– Как ты думаешь, почему я моложе тебя и генерал, а ты намного старше и полковник? Не знаешь? А я тебе скажу. Потому что я вижу наличие вариантов даже там, где их нет.
Зіжмакане тільце Єдлова почало подавати ознаки фізичного життя. Заворушилося. Захиталося. Навіть глибоко видихнуло з себе. Воно хотіло жити.
– Ну, ладно. Я даю тебе шанс. Если ты сам назовешь вариант – как сохранить тебе жизнь и это дело, которое было в тайне в целях сохранения репутации комитета, замять. Этот вариант, как на ладони, а ты его не видишь.
– Вижу! – підскочило в кутку оте, що тільки-но повзало на колінах. На ньому ще не обсохли генеральські сцяки, але тваринний інстинкт хапався за соломинку життя.
– Вижу вариант, товарищ генерал-полковник. Задушить эту сволочь. В Бога он уверовал, подонок. Да на нем негде печати ставить. Убийца всех времен и народов. Каяться он будет. Не дать посрамить незапятнанную репутацию Комитета государственной безопасности! Кто он такой, чтобы бросать тень на тысячи и тысячи честных офицеров и миллионы добровольных секретных сотрудников!
– И ты готов это сделать?
– Всегда готов! Если дело безопасности страны под угрозой. Вы, товарищ генерал-полковник, меня знаете. Я готов. И немедленно. Своими, вот этими руками. Как эту девку, и медлить нельзя. Товарищ генерал, промедление смерти подобно.
Офіцер у приймальні доповів через селектор, що прийшов головний лікар району.
– Как эту девку, говоришь? – Кушнірук уперше самовдоволено посміхнувся. – Ну, хорошо. Иди готовься. Я тебя позову. Ко мне пришли люди по неотложному делу.
Головний лікар, який звик до слів Феофанова, що це він, кагебіст, поставив його в тепле й грошове місце і він-таки його звідти прибере, мав двоїсті переживання. З одного боку, Феофанов для нього був як цар і бог, а з іншого, він розумів, що над цим районним царем є ще вищі олімпійці.
– І що він там ще наговорив за ті кілька годин після твого дзвінка? – продовжив уже без телефону Кушнірук.
– Та нічого такого. І потім, я не знаю.
– Як не знаєш? Я ж наказав тобі з нього ока не спускати.
– Та ви ж мене перебили. Не дали сказати.
– І що ти хотів сказати? Тут, парєнь, не до балачок.
– Та я хотів вам сказати, що він вийшов із коми, коли в палаті в нього були дружина й дочка.
– Ну й що? Як вони реагували?
– Раділи страшенно. Все-таки з того світу вернувся.
– Ну, вони уже пішли?
– Аякже. Одразу ж пішли. Щасливі й веселі. Я був проти, казав не спішити. Він усе-таки важкий хворий. Як не як – після коми. Не можна виписуватися.
– Да какое «выпысуваты»? Ты шо, оборзел!
– Я був проти, але вони, можна сказати, силою забрали його додому…
«Що значить твоя журба проти моєї» – споконвічний напис на фронтоні вершинної скульптури Христа під хрестом тепер промовляв до землі й до небес посеред острівця на карпатській річці. Його розіп’яв у Кедрівці вічний звір на ймення народ, як і дві тисячі років тому в Єрусалимі. Але він воскрес із підводної безодні, як тоді на древі. Його визволила з пекельного лона всемогутня стихія, перед якою в усі віки людина – нікчемна піщинка. Десятки хрестів, вирваних ураганом природного гніву, попливли вниз за течією, щоб у пониззі кинути духовний якір в неозорих просторах цієї благословенної землі, зараженої радіацією гріхопадіння.
Андрій довго молився перед цим з’явленням вічного життя у вирі смертоносного водяного смерчу, що викручував сторчма усе живе і неживе ще вчора. Ще вчора – а здавалося, що кількаметрові вали всесвітнього потопу пресували гріховну сушу ще за часів Ноя. У молитовному промінні він побачив на осонні мечі, що сипали іскрами у кам’яну твердь Хориву.
Екстаз стигмата виніс його на хвилях заколисаного часу знову на острівець двадцятого століття. Днище скульптури скидалось на сопло космічної ракети, у якій сидів, схилившись над глобусом, животворний образ Творця. Із цього сопла може вириватися впокорена людиною наймогутніша із сотворених нею енергій і вистрілити в галактику стрілою із гострим живим наконечником на ймення – чоловік. Але цього разу звідти, із нутра, било світло з двох очниць. Світлячки наче наслідували сонце, що все сміливіше заглядало всередину. Всепроникне полум’я наче додавало відваги цим мініатюрним світлячкам.
Андрій помітив цей діалог. Там, усередині отвору скульптури, світилося. Кому дано побачити таїнство особистої зустрічі з божественним проявом – нехай сам передасть стан душі хлопчини. Стан усеохопного поглинання душею тіла, яке тремтить, опинившись поза межами можливого. Скільки це могло тривати? Усьому є межа, навіть оціпенінню людському, за якого стає незбагненно – на якому світі ти перебуваєш? Можливо, ранкове сонце, що по-літньому стрімко набирало висоту, творило такі світлові марева. Але проміння вже змінило кут падіння, а сопло й далі світило.
Є єдина людська чеснота, здатна здолати навіть всеохоплюючий страх, – всепоглинаюча допитливість. Сеанс споглядання на відстані вичерпав себе. Андрій наліг на масивну статуру скульптури й розвернув її. Щоб сопло стало на відстані досяжності. Він не мав іншого виходу, як вставити туди, всередину, звідки світилося, руку. Пучки пальців, що тремтіли перед межею пізнаного і дозволеного, натрапили на гладкі й прохолодні поверхні. Уже не було сумніву, що те, що світилося, було камінням, яке заведено називати коштовним.
Є ціла наука про їхню довершеність і цінність, проти якої вартість золота рівна майже нулю. Андрій на цій науці не розумівся, але до нього прийшла переконаність, що коштовність цих каменів – не фізична. Їхня краса й сила – духовна. Божественна. Сила провидіння, для розуміння якого треба було мати також неабияку силу пізнання. І він не мав такої моці. І в цьому був його виклик, даний йому небесами. За ці дві доби скільки вже кроків він ступив туди, де таїться істина. «Пізнай її, і вона визволить тебе», – сказав Ісус. Такий найкоротший і найпевніший шлях до істини, з якою життя набуває те, без чого воно розсипається в прах, – набуває Смислу.
Вказівка Хрущова дійшла блискавично. Другого дня Паша вже знав, що має їхати до Москви. На постійне мешкання. На підвищення. Такого зростання – із райкому, оминаючи міськком, обком, ЦК республіки, й одразу до Москви, – такого ще не знала найдовершеніша в світі практика КПРС із добору та розстановки кадрів. Але виявляється, що можна й так стрибнути, якщо цей стрибок проляже через верхів’я потоптаного храму.
Озвучив цю директиву найголовніший на той час начальник, який перебував на території району. Голова КГБ УРСР розумів, що значить фраза Хрущова «он должен заменить нам Самоплатова». І справді, чим він гірший? Самоплатов, якого в такому самому віці приймали в чекісти, теж був звичайним хлопчиною з простої сім’ї дніпропетровських трудящих. А тут – теж перспективне соціальне походження – із селян. Із таких простачків потім виростають монстри. Хоча система не із кожного свого слуги робить звіра. Але хіба цей метушливий комсомолець, що ламає хребти богам, не довів, що він здатен на все. На все без винятку. Із таких виростають майбутні сталіни і гітлери. Їм мільйон заморити – два пальці обпісяти. М’ясниками все-таки народжуються. А не розгледіти м’ясника в Паші – значить бути сліпим.
А коли так, то справді – де він опиниться? Куди там ваш дитсадок – ЦК ВЛКСМ. Його в контору направлять, і в нашому славному ордені йому судилося стати новою кривавою зіркою…
Так міркував Кушнірук про нехитру фразу генсека щодо нового наступника Самоплатова. Тому з таким перспективним товаришем йому захотілося зблизитися якомога тісніше… Сексот і син сексота. Соціальне походження, яке не потребує коментарів.
Генерал запитав теку агента під псевдо Гнида, яке мав громадянин села Кедрівка Семен Харкавий… Кров крапала з кожного доносу. Здавав усіх наліво й направо. Практично всі післявоєнні арешти – з його подачі. Вивезення в Сибір – теж він. Та він тут просто заправляв усіма соціально-політичними процесами! От що може лиш один сексот, а їх тут у нас – тисячі тисяч! Хоча треба визнати: таких талановитих, як Харкавий, – одиниці. Він ще й за німців відзначився. Здавав євреїв фашистам. Заразом – і своїх націоналістів. Що значить – людина на своєму місці й любить обрану професію. Як шкода, що імена сексотів не можна оприлюднювати. Та його б представити до звання Героя Радянського Союзу. Зібрати в Будинку культури весь районний, а то й обласний актив і вручити Зірку Героя. А поруч по усьому периметру палацу розмістити наочний матеріал – фотогалерею замордованих з його ініціативи. А тексти доносів – це просто пісня. Вищий прояв інфарктної писемності з часів її запровадження Кирилом і Мефодієм. Зібрання творів сексотів побили б усі рекорди тиражування задрипаних бестселерів.
