Помилка - Талан Светлана (читать книги онлайн бесплатно регистрация .txt) 📗

– Він мені вже віддав рецепти. Зараз я збігаю в найближчу аптеку і все принесу. Можливо, тобі треба принести фрукти або сік?

– Мене «годують» внутрішньовенно, – винувато всміхнулася Діана, вказавши поглядом на трубку крапельниці, яка тягнулася до її руки. – Скажи, що ти не тримаєш на мене зла, – попросила Діана.

– І не думай про це! У нас усе буде добре. Правда?

– Тимурчику, я хотіла тебе попросити привезти з дому мою теплу піжаму, – сказала Діана. – Я постійно мерзну.

– Добре. Зараз я куплю ліки, потім швиденько зганяю за піжамою і вже нікуди від тебе не відійду, – пообіцяв Тимур.

– Микита тут? – запитала дівчина.

– Під дверима.

– Тоді можеш не поспішати. Я хочу з ним поговорити, а ти приїжджай ближче до вечора.

– Я залишуся з тобою на ніч, – сказав Тимур.

– Домовилися, – Діана всміхнулася. Її усмішка була такою сумною… – І пам’ятай, я тебе дуже люблю!

– І я тебе, – сказав Тимур і послав сестрі повітряний поцілунок.

Микита зайшов до палати. Йому відразу впали в око руки Діани, які вона простягнула уздовж тіла поверх ковдри. Колись такі витончені, руки лежали нерухомо, немов невидима сила висмоктала з них усі життєві соки, залишивши випуклі суглоби під пергаментним папером. Очі Діани здавалися ще більшими на схудлому безбарвному обличчі, але тієї радості життя й блиску, якими вони завжди іскрилися, уже не було. Микита проковтнув клубок, що застряг у горлі, і сказав:

– Здрастуй, моє сонечко!

Він торкнувся губами її губ – вони були прохолодні.

– Я так рада тебе бачити! – усміхнулася Діана. – А чому ти так виглядаєш?

– Як?

– Наче ти хворий.

– Так, моя кохана, моя найкраща, – сказав Микита, узявши руку Діани, – я справді хворий. Мало того, я не гідний тебе. Мені потрібно тобі все розповісти.

Микита, нічого не приховуючи, розповів Діані все про себе. Він зізнався, що розгубив усе святе у своєму житті й дійшов до того, що приставив ніж до горла матері, був ладний її вбити заради чергової дози. Микита їй першій розповів про те, що в його свідомість вбитий «цвях», який не дає йому жити, постійно викликаючи бажання вколотися.

– Моє життя вийшло на фінішну пряму, де чекає смерть, – підсумував він. – Я не хочу вмирати, але вже змирився з тим, що це станеться дуже скоро. Можливо, це на краще? На землі повинні жити такі, як ти, а таким, як я, тут немає місця.

– Як я?

– Так, як ти! Діаночко, ти – ангел, ти – свята! – сказав Микита, поцілувавши її тонкі, майже прозорі пальчики.

– Ти багато чого не знаєш, – знітилася Діана. – Я хотіла про це з тобою поговорити. Дай мені слово, що про нашу розмову не дізнається жодна жива душа, ні зараз, ні потім.

Микита пообіцяв, що не розкриє її таємницю, і Діана йому розповіла все про себе.

– Коли я побачила Люду зі спотвореним обличчям, з почорнілим носом, її тіло, яке гнило на живій людині, – сказала Діана, – то зрозуміла, що таке може статися й зі мною. Я не хотіла так померти й навіть не могла уявити, що моє молоде тіло вкриється гнійниками. Рішення прийшло до мене блискавично. Я згадала, що моделі вмирають від анорексії, яка настає внаслідок тривалих голодувань та виснажливих дієт. І тоді я вирішила, що краще піти красиво. Я була моделлю, нею й повинна піти. Це набагато краще, ніж мучити інших і самій страждати, щоб потім усе одно померти від СНІДу. Я вирішила не чекати, поки ти підеш від мене, дізнавшись про хворобу, або мене вб’ють ті багаті збоченці. Я не могла собі навіть уявити, як зізнаюся в тому, що ВІЛ-інфікована, своєму братові, а він відвернеться від мене. Хотілося піти так, щоб я залишилася в пам’яті твоїй і братовій чистою й світлою, щоб газети написали, що в мене була анорексія, але не СНІД. Я поїхала до готелю і там, у добровільному ув’язненні, перестала їсти. Спочатку було важко, я викликала в себе блювоту, потім… Потім настала цілковита байдужість.

– Дурненька, моя маленька, – сказав розчулений Микита. Він не міг стримати сльози, тому нахилився й почав покривати поцілунками її руку. – Навіщо?! Навіщо ти так зробила? Як ти могла подумати, що я можу тебе покинути? Заради тебе я готовий на все!

– Пізно, уже пізно говорити про це. Не знаю, можливо, я зробила помилку, прийнявши таке рішення, але зараз не шкодую ні про що. Головне, що ти тепер знаєш правду. Чи віриш, мені стало легше, коли я тобі про все розповіла?

– Діаночко, моє сонечко, ти повинна одужати, – говорив Микита гаряче, уже не ховаючи свої сльози.

– Давай краще поговоримо про тебе.

– Що про мене говорити? – Микита втер долонею сльози. – Життя – це пункт А, кінцева мета якого – пункт В. Я йшов від пункту А до В, але раптово зупинився в точці С. Це сталося тоді, коли я став наркозалежним. Що тепер? З точки С повернутися в точку А вже неможливо, точка неповернення пройдена, залишилося зовсім небагато, щоб дійти до кінцевої точки В.

– Твоя геометрія неправильна, – всміхнулася Діана, – і зараз я тобі це доведу. Так, усі ми живемо від точки А до В. Тепер ти зупинився в точці С. Ця точка – наша зустріч і мій відхід. Але я маю право на останнє бажання.

– Усе, що завгодно! – сказав Микита, ніжно погладжуючи її обличчя.

– Я не хочу, щоб ти так швидко опинився в точці В.

– Я робив спроби, але…

– Мій відхід не повинен бути марним. Не хочеться думати, що я прожила життя даремно і ось так безславно пішла до точки В. Я хочу, щоб наша точка С стала початком твого нового життя. Пообіцяй мені, що ти почнеш нове життя, – сказала Діана. Було помітно, що кожне наступне слово дається їй важко, немов дівчину залишають останні сили. – Я не знаю, як ти це зробиш, але ти просто зобов’язаний це зробити. Дай слово заради мене, заради нашої любові.

– Я обіцяю тобі, – упевнено сказав Микита.

– Спасибі тобі, коханий… Поцілуй мене, – попросила вона.

Микита поцілував Діану в губи. Її обличчя освітила легка усмішка.

– Тепер я буду спокійна, – сказала вона. Дівчина втомлено прикрила очі, але руку Микити не відпустила. Він подумав, що Діана заснула, але вона знову розплющила очі. – Я ніколи про це не говорила брату, – сказала вона. – Коли ми були дітьми, то всі в дитбудинку мріяли про те, щоб їх забрали прийомні батьки, а я цього не хотіла й навіть боялася. Коли мене викликала вихователька, щоб показати парам, які бажали взяти дітей, я бруднила собі лице, відривала ґудзики, а потім вдавала, що не пам’ятаю жодного вірша, колупала пальцем у носі, узагалі робила що завгодно, аби їм не сподобатися. І знаєш чому?

– Не знаю.

– До нас приїжджала тітка. Я досі не знаю, хто вона була нам, але, гадаю, що якась далека родичка. Вона привозила нам різні смаколики, але мене цікавило лише вбрання, – сказала Діана й розповіла про те, як дуже чекала на тітку, котра обіцяла привезти їй на випускний вечір гарну сукню. – Вона так і не приїхала, – зітхнула дівчина. – Немає нічого болючішого за ошукані дитячі надії. Не обдури мої надії, – попрохала Діана, – не обмани, прошу тебе.

– Обіцяю, що я дотримаю свого слова, – сказав Микита.

– Спасибі, мій любий, мій коханий, – злетіло з її губ.

Діана заплющила очі й притихла. Микита тримав її руку, намагаючись зігріти своїм теплом. Він так і сидів, боячись потривожити її сон.

Через годину Діана уві сні тихо пішла в пункт В. На її обличчі застигла легка, як помах крил метелика, ангельська усмішка…

Розділ 65

Вероніка поверталася зі свого рідного села останнім рейсом. Учора вранці їй подзвонила тітка Валя, мати Кіри, і сказала, що померла тітка Тоня.

– Як там Кіра? – спитала тітка Валя.

– Нормально, – відповіла Вероніка.

– Як нормально? Вона ходить?

– Що ви маєте на увазі?

– Я хотіла запитати, не страшний там у неї перелом ноги?

– Ні, не переживайте, усе буде нормально, – сказала Вероніка. Її пересмикнуло від неправди, але зараз був не час для пояснень.

– Як тепер вона буде справлятися? – схвильовано запитала жінка.