Переспівниця - Коллінз Сюзанна (книги полностью txt) 📗
Та не з моїм щастям. До вечора кров запеклася, все тіло боліло та прилипало, я не могла поворухнутися, але я була жива. Підвівшись із ліжка, я попленталась у ванну кімнату, по пам’яті вибрала найпростіший режим, делікатний, без мила й шампунів, й присіла навпочіпки, впершись ліктями в коліна, а голову схиливши на руки.
«Мене звати Катніс Евердін. Чому я досі не померла? Я мала померти. Для всіх було б ліпше, якби я померла...»
Коли я ступила на килимок, мою поранену шкіру обпекло гаряче повітря. Тут не було ні чистого вбрання, ні бодай рушника, щоб загорнутися. Повернувшись у кімнату, я помітила, що костюм Переспівниці зник. На його місці лежав бавовняний халат. Хтось приніс вечерю, а на десерт була жменька пігулок. Поруч також стояла баночка з маззю. Я з’їла їжу, прийняла ліки й натерла шкіру маззю. А тоді почала міркувати над тим, як накласти на себе руки.
Застрибнувши на закривавлений матрац, я скрутилася калачиком: не те щоб мені було холодно, просто в самому халатику я почувалася зовсім голою. Викинутися з вікна, мабуть, не вийде: тут затовсте скло. Можна сплести ідеальну петлю, та нема на чому вішатися. Можна ховати пігулки, а тоді одного чудового дня випити їх усі одним махом, от тільки за мною ведеться цілодобове стеження. Я була на сто відсотків упевнена, що й зараз мене показують у прямому ефірі, а коментатори наввипередки намагаються пояснити мій учинок, докопатися до мотиву вбивства президента Коїн. Оскільки за мною постійно наглядають, версія з самогубством відпадає. Моє життя цілковито залежить від Капітолія. Знову.
Я вирішила просто на все наплювати. Лягти в ліжко, не їсти, не пити, не вживати ліків. А чому б ні? Так теж можна померти. Якби за деякий час на заваді не стала моя залежність від морфлію. Вона накотила на мене не поволі, як у лікарні Округу 13, а раптово, однією великою потужною хвилею. Мабуть, я приймала досить великі дози, бо коли почалася ломка, мене трусило й лихоманило, боліло все тіло — і мою рішучість немов рукою зняло. Упавши навколішки, я дряпала нігтями килим, шукаючи дорогоцінні пігулки, які встигла повикидати. Довелося переглянути план самогубства, і я вирішила, що ліпше повільно помру від морфлію. Перетворюся на жовтий мішок із кістками й величезними очима. Кілька днів я ретельно дотримувалася плану і досягнула непоганих результатів, аж тут трапилася несподіванка.
Я почала співати. Біля вікна, в душі, уві сні. Годину за годиною я співала балади, любовні пісні, гірські пісеньки. Усіх цих пісень навчив мене батько, адже по його смерті у моєму житті було дуже мало музики. Дивовижно було те, як добре я все пам’ятала — мелодії, слова. Мій голос, спочатку грубий і невпевнений, згодом розспівався й звучав чарівно. Цей голос таки змусив би переспівниць замовкнути, а тоді підхопити мелодію. Минали дні, тижні. Я спостерігала, як за вікном на карниз сідає сніг. І за весь цей час я чула лише один голос — власний.
Цікаво, що робиться на волі? В чому причина такої довгої затримки? Хіба так важко підготувати страту однієї-єдиної дівчини? Я наполегливо руйнувала власне здоров’я. Схудла до кісток — такою я ще в житті не була, й іноді моя битва з голодом була настільки завзята, що якийсь тваринний інстинкт мало не змушував мене піддатися спокусі й накинутися на хліб із маслом чи смаженину. Однак я трималася. Кілька днів я почувалася зовсім кепсько і сподівалася, що це кінець, але тут помітила, що пігулок морфлію значно поменшало. Мене вирішили поволі від них відучувати. Але навіщо? Адже одурманеної наркотиками Переспівниці буде набагато легше позбутися перед натовпом. Аж раптом мене вжалила жахлива думка: а що як мене й не збираються вбивати? Що як на мене інші плани? Підрихтувати, видресирувати й знову використовувати ?
Я не піддамся. Якщо я не зможу накласти на себе руки тут, то обов’язково зроблю це за першої-ліпшої нагоди. Мене можуть відгодувати. Привести моє тіло в ідеальний стан, пишно мене вбрати, знову зробити з мене красуню. Можуть вигадати чудернацьку зброю, яка оживатиме в моїх руках, та ніколи не зможуть промити мені мізки. Я більше не довірятиму жодному чудовиську на ім’я людина, тільки собі. Гадаю, Піта мав рацію, коли казав, що людство знищить себе і на зміну нам прийдуть розумніші, гідніші істоти. Тому що вид, здатний пожертвувати своїм потомством заради політики, не заслуговує на життя. Можете розуміти це, як хочете. Снігоу вважав Голодні ігри дієвим способом контролю. Коїн вважала, що парашути прискорять розв’язку війни. Але хто від цього виграв? Ніхто. Правда в тому, що ніхто не хоче жити в світі, де таке можливе.
Останні два дні я просто лежала на матраці — не їла, не пила, не приймала пігулок, аж раптом двері моєї кімнати відчинилися. До ліжка хтось підійшов. Геймітч.
— Суд над тобою завершився, — мовив він. — Ходімо. Ми їдемо додому.
Додому? Про що це він? У мене більше немає дому. Та навіть якби мені й дозволили вийти звідси, я була заслабка, щоб рухатися. У кімнату увійшли якісь незнайомці. Вони напоїли й нагодували мене. Викупали й одягнули. А тоді один із них відніс мене на руках, немов ганчір’яну ляльку, на дах, заніс у вертоліт і пристебнув до крісла. Геймітч і Плутарх сіли навпроти. За кілька секунд ми злетіли в повітря.
Я ще ніколи не бачила Плутарха в такому піднесеному гуморі. Він просто світився.
— Мабуть, у тебе мільйон запитань!
Оскільки я нічого не відповіла, він сам продовжив торохтіти.
Коли я вбила Коїн, у натовпі прокотилося сум’яття. Щойно галас стих, виявили тіло президента Снігоу, досі прив’язане до стовпа. Важко сказати, чому він помер — задихнувся від кашлю чи його затовк натовп. Та хіба це має значення? Всім байдуже. Негайно оголосили вибори, і президентом обрали Пейлор. Плутарха призначили помічником президента з питань зв’язку, а це означало, що тепер він вирішуватиме, що і коли транслювати по телебаченню. Першим великим телевізійним проектом був мій суд, на якому Плутарх виступав свідком. Від захисту, певна річ. Однак, мабуть, найбільше я повинна дякувати лікарю Аврелію, який виставив мене абсолютно безнадійною контуженою божевільною. За умовами мого звільнення я й надалі перебуватиму під його наглядом — по телефону, оскільки він нізащо не погодиться переїхати у таке Богом забуте місце, як Округ 12, а саме туди мене запроторили. Справа в тому, що ніхто гадки не мав, що робити зі мною тепер, коли війна закінчилася, хоча якщо спалахне нова війна, Плутарх обов’язково знайде в ній роль і для мене. Тут Плутарх голосно розсміявся. Здається, його ніколи не хвилювало те, що ніхто не цінує його жартів.
— Готуєтеся до нової війни, Плутарху? — запитала я.
— О ні, не зараз. Поки що ми перебуваємо в стані солодкого сп’яніння, коли всі без винятку погоджуються, що недавно пережиті жахи не повинні повторитися, — мовив він. — Та колективна думка, як правило, швидко міняється. Ми — мінливі безмозкі створіння з поганою пам’яттю й нездоланним потягом до саморуйнації. Однак хто знає? Може, на цьому все закінчиться, Катніс.
— Що? — запитала я.
— Наша ера. Можливо, саме зараз ми стаємо свідками еволюції людської раси. Подумай про це.
А тоді він запитав мене, чи не хочу я взяти участь у новій пісенній програмі, яка стартує за кілька тижнів. Людям не завадить трохи розважитися. Плутарх пришле до мене знімальну групу.
Дорогою ми заскочили в Округ 3, щоб висадити Плутарха: він мав зустрітися з Біпером, щоб обговорити інноваційні технології відеотрансляцій. На прощання він сказав:
— Не зникай.
Коли ми знову піднялися високо в небо й опинилися поміж хмар, я поглянула на Геймітча.
— А чому повертаєтеся в Округ 12 ви?
— Здається, для мене в Капітолії також не знайшлося місця, — мовив він.
Спочатку я ні про що не замислилася. Але згодом до мене почали підкрадатися сумніви. Геймітч нікого не вбив. І міг би оселитися будь-де. Якщо він повертається в Округ 12, то тільки з однієї причини: йому наказали.
— Ви маєте наглядати за мною, так? Як ментор?
Він знизав плечима. І тільки тоді я усвідомила, що це означає.
