Переспівниця - Коллінз Сюзанна (книги полностью txt) 📗
— Просто я подумала... Оскільки він був мером...
— Не думаю, що статус мера Округу 12 давав бодай якісь переваги, — мовив Том.
Кивнувши у відповідь, я рушила далі, навмисне відвернувшись, щоб бува не побачити, що там на возі. По всьому місті й на Скибі всі займалися одним і тим самим: збирали останки мертвих. Наблизившись до руїн нашої колишньої хати, я побачила цілу шерегу возів. Левада зникла, вірніше, змінилася до невпізнанності. Посередині викопали величезний котлован, у який скидали рештки моїх земляків — то було масове поховання. Я пролізла в звичну дірку в паркані й опинилася в лісі. Хоча тепер це не мало ніякого значення. Паркан більше не охоронявся, його не розібрали тільки з однієї причини: щоб відгородитися від хижаків. Проте старих звичок важко позбутися. Я хотіла сходити до озера, однак була така слабка, що ледве добрела до місця наших із Гейлом зустрічей. Довго сиділа на валуні, на якому нас знімала Кресида, та він здавався зашироким без Гейлового тіла поруч. Кілька разів я заплющувала очі й рахувала до десятьох, вірячи, що коли я розліплю повіки, Гейл з’явиться біля мене, як завжди беззвучно. А тоді я нагадала собі, що Гейл в Окрузі 2 отримав роботу своєї мрії і, можливо, саме цієї миті цілує чиїсь вуста.
Зараз улюблена пора колишньої Катніс. Рання весна. Ліси прокидаються після довгої зими. Однак, окрім примули, нічого ще не розквітло. Поки я допленталася назад до паркана, так утомилася, і в голові так паморочилося, що Том запропонував підвезти мене додому на возі для мертвих, і я погодилася. Том допоміг мені дістатися канапи у вітальні, і я довго лежала, спостерігаючи за танцюючим у повітрі порохом.
Вчулося сичання, і я аж підскочила від несподіванки, але знадобилося трохи часу, щоб повірити в те, що мені це не примарилося. Як він сюди дістався? На спині в нього виднілися сліди чиїхось кігтів, задню лапу він тримав над землею, під шкірою випиналися кістки. Він пішки здолав увесь шлях з Округу 13. Можливо, його просто вигнали, а може, не міг там жити без неї, тому вирушив на пошуки.
— Даремно ти старався. Її тут немає, — мовила я. Денді знову засичав. — Її тут немає! Можеш сичати скільки заманеться — ти не знайдеш Прим.
Почувши її ім’я, він підбадьорився, підняв опущені вуха, занявчав із надією.
— Вимітайся звідси!
Я пожбурила в нього подушку, але він ухилився.
— Забирайся геть! Тебе тут ніхто не чекає!
Я затремтіла, розлючена його настирливістю.
— Вона не повернеться! Вона більше ніколи не повернеться!
Схопивши ще одну подушку, я скочила на ноги, щоб цього разу вже точно не схибити, і знагла з моїх очей бризнули сльози.
— Вона мертва!
Від наглого болю я вхопилася за живіт. А тоді впала навколішки, впустила подушку на підлогу й заридала ридма.
— Ти, дурний коте, ти не розумієш, що вона мертва. Вона мертва!
З моїх уст зірвавсь несподіваний звук — чи то плач, чи то спів, — вивільняючи відчай. Денді також заскиглив. Байдуже, що я робитиму, він усе одно звідси не піде. Я ридала та схлипувала, а він оддалік кружляв навколо мене, аж поки я не знепритомніла. Він має зрозуміти! Мабуть, він здогадався, що трапилося щось немислиме, і тепер, щоб вижити, доведеться зважитися на немислиме. Тому що пізніше, коли я отямилась у своєму ліжку, в місячному світлі я побачила його. Скрутившись калачиком, Денді лежав поруч зі мною, блимаючи очима барви гнилого кабачка: вартував мій нічний спокій.
Уранці, коли я промивала йому рани, він тримався стоїчно, навіть не нявкав, а от коли я почала витягати будяки з лап, заскавулів, мов мале кошеня. І тут ми обоє розплакалися, обійнявшись і заспокоюючи одне одного. Розчулившись, я розпечатала листа, якого передав мені Геймітч, і подзвонила матері. Ми обидві поплакали, побалакали, і мені стало легше. Разом із Сальною Сей до мене прийшов Піта — він приніс буханець свіжого хліба. Сальна Сей приготувала нам сніданок, і ми згодували увесь бекон Денді.
Я повільно поверталася до життя. Намагалася дослухатися порад лікаря Аврелія та просто жити. Дивно, але останнім часом слово «життя» почало набувати для мене нового значення. Я поділилася з лікарем своєю ідеєю щодо книги, і наступним поїздом із Капітолія мені доправили цілу коробку пергаментного паперу.
Цю ідею я почерпнула з нашої сімейної книги про рослини. Записати те, що може забутися. Кожна сторінка починатиметься чиїмось зображенням: світлиною, якщо нам вдасться її знайти, або Пітиним малюнком. А тоді я найакуратнішим почерком записуватиму подробиці, забути які просто злочин. Як Леді лиже Прим у щоку. Наш тато сміється. Пітин батько з печивом. Колір Фінеєвих очей. Диво, яке Цинна міг сотворити зі шматка шовку. Богз програмує «Голо». Рута навшпиньках, руки трішки розкинуті в боки, наче вона збирається злетіти. Тощо, тощо. Ми скріпили сторінки солоними сльозами й обіцянками жити добре заради них і за них. Зрештою до нас приєднався і Геймітч, зробивши свій внесок: він перелічив імена всіх трибутів, ментором яких був за останні двадцять три роки. Про них у нас було не так уже й багато відомостей. Мозок стирає те, що йому боляче пам’ятати. Між сторінок ми заховали засушену примулу і ще багато-багато щасливих спогадів: наприклад, світлину новонародженого сина Енні й Фінея.
Ми знову навчилися знаходити собі справу. Піта пік. Я полювала. Геймітч пив, поки не закінчувалося спиртне, а тоді до прибуття наступного поїзда розводив гусей. На щастя, гуси дбали про себе самі. Ми вже не почувалися самотніми: в Округ 12 повернулося ще кількасот людей, адже хай що сталося, це наша домівка. Копальні зачинили, а землю зорали й почали вирощувати хліб. Велетенські машини з Капітолія готували майданчик під будівництво великої фармацевтичної фабрики. Левада знову зазеленіла, хоча її ніхто й не доглядав.
Ми з Пітою знову приростали одне до одного. Досі траплялися моменти, коли він хапався за спинку крісла й перечікував напади люті. А я прокидалася посеред ночі в сльозах і з криком — від нічних кошмарів, переслідувана мутантами і мертвими дітьми. Однак Пітині руки — а згодом і губи — були завжди поруч і заспокоювали мене. Однієї ночі я знову відчула голод, який уперше схвилював мене на узбережжі під час Червоної чверті. Я знала, що це колись станеться. Для того, щоб вижити, мені не потрібен Гейлів вогонь, його лють і ненависть. У мене самої достатньо вогню. Мені потрібна весняна кульбаба. Яскраво-жовта кульбаба, яка символізує відродження, а не руйнування. Потрібна впевненість у тому, що життя триває, хай скільки втрат ми зазнали. Що все знову може бути чудово. І тільки Піта спроможний подарувати мені це.
І коли він прошепотів: «Ти мене кохаєш. Правда чи ні?» — я відповіла: «Правда».
ЕПІЛОГ
На Леваді гралися діти. Дівчинка з темним волоссям і блакитними очима весело танцювала. Хлопчик із білявими кучерями й сірими очима намагався не відставати від сестри і теж пританцьовував на своїх пухкеньких ніжках. Минуло п’ять, десять, п’ятнадцять років, перш ніж я на це погодилась. Але Піта так сильно хотів дітей! Коли я вперше відчула, як у моєму лоні ворушиться дитина, мене охопив такий страх, як ніколи досі. І здолала цей страх тільки радість, коли я вперше потримала дочку на руках. Виношувати хлопчика було трохи легше.
Діти тільки починають ставити запитання. Всі арени давно знищили, на їхньому місці збудували меморіальні комплекси, і жодних Голодних ігор більше не проводилося. Але їх вивчали в школі, і дівчинка знала, що ми брали в них участь. Хлопчик також усе дізнається за кілька років. Як я їм про це розповідатиму? Як підберу влучні слова? Як мені не нажахати їх до смерті? Моїх дітей, які полюбили колискову:
