На запах м’яса - Дашвар Люко (читать книги бесплатно полностью без регистрации сокращений TXT) 📗
Галаган на Тому глянув прикро: мовляв, що ти верзеш, жінко?
– Я тобі, кумонько, так скажу… От ти б, якби тільки Петра любила… Голою б хутором швендяла?
– Та не хутором! Хатою своєю! – встряв Реп’ях.
– А ти звідки знаєш? – спитала Тома чоловіка з підозрою.
– Кум казав! – знітився Реп’ях. – Скажи ж, куме…
– А ти де голу дівку бачив? – обурилася Галаганова Оксана.
– Цитьте! З думки не збивайте! – грюкнув Галаган. Та до Томи. – От ти б, Томо, ходила голяка? А та курва залюбки! От ти б, Томо, якби Петро зник без сліду… трахалася б наступної ночі з іншим? От зі мною, приміром!
– Тьху ти! – плюнула Тома.
– Так, куме! Гальмуй! – рознервувався Реп’ях.
– Ви ще полковникові рота не затуляли?! – Випнув груди Галаган. – А дівка та… Полкана запитайте! Чи Галю-поштарку! Ми, як ті дурні, бігаємо, Гороха шукаємо… Знайшли кінці, приїхали ж їй розповісти, а воно… спить! Нє, ви зрозуміли?! Спить собі в того Сані-жида, а Саня-жид до нас вийшов, маніриться: «Ой, ми з Майєю всю ніч не спали, ви не будіть дівчину…»
– І поселилося ж поряд із нами таке! – роздратувалася Галаганова Оксана. – Ще почне мужиків капулетцівських зводити!
– Та хай би хоч гола до нас зараз осюди прийшла! – розходився хмільний полковник. – Я б на неї і не глянув! Будьмо!
Чарку підняв, до дружини потягся, щоби тієї ж миті висловити їй свою щиру любов. Хитнувся, горілкою з чарки на шпалери – ляп!
– Сиди вже, не рипайся! – насупилася Тома.
Галаган кумові підморгнув – наливай! – нову чарку підняв.
– Що це ви все про ту видру хутірську? – спитав компанію. – Христос воскрес!
– Воістину воскрес, – буркнула Тома, бо не так їй Майка пекла, як через мокрі шпалери засмутилася.
– Ти, жінко, не хвилюйся… – Галаган закусив огірком, Оксану обійняв. – Хіба я дурний на божевільних задивлятися? Ти б її бачила! Полкан їй каже: «Гроші давай… За бензин!» А вона: «Не можу зараз! Принц до мене прискаче на олені… Гроші привезе, тоді й розплачуся з тобою за все».
– Який ще принц? – здивувалася Оксана.
– На якому ще олені? – розсміялася дурній вигадці Тома. На чоловіка зиркнула: насупився Петро, виделкою по тарілці олів’є розмазує.
– Ти чого, Петре? – спитала.
– Може, уже за своє побалакаємо… – буркнув Реп’ях. – Причепилися до тих хутірських, ніби більше нема про що!
– Давай за своє! – раптом погодився Галаган. Підвівся. Потягнув кума до майстерні. – Ходімо на «Волгу» твою подивимося… Покатаємося…
– Е, ні! – запротестувала Тома. – Куди п’яному за кермо?!
Куми клялися: триста метрів по селу – і все! Полкана із собою прихоплять, щоби ніхто інший не присікався, бо ж цікаво – врешті Реп’ях автівку відреставрував, блищить-сяє в майстерні, треба ж і ходові випробування провести, бо тільки навколо двору кілька разів проїхав ще без задніх сидінь і металевих спойлерів, а щоби з повним фаршем – жодного разу! Та Тома з Оксаною стали на порозі, як дві гори, – фіг об’їдеш.
– Ну… Тоді покуримо… – запропонував Реп’ях, щоби вже якось вийти з-за столу: пити не хотів, а кум усе сіпав – ще по одній, ще! Не розповідати ж йому, що завтра зранку Реп’ях тверезим має бути, бо з Уляною зустрітися запланував: гроші на Томин подарунок віддати, може, до Прилук довезти, як згодиться.
– Покуримо? – образився Галаган. – Тоді по хатах! Курити я і в себе вдома можу! – Кума відштовхнув. – Оксано! Ходімо…
Реп’ях поплівся проводжати Галаганів, щоби кумові вже так сильно сеча в мізки не била, Тома взялася посуд зі столу у вітальні збирати, приклала рушничок до мокрої шпалерини – а зверху під нею шурхіт. Невже миші? Засмутилася. Рукою по шпалерині… Щось є всередині – пласке, прямокутне. Ніж у шпаринку засунула, підтягнула до себе, двома пальцями вийняла – і мову відібрало. Трясця матері! Гроші! Тисяча п’ятсот баксюків!
– Ах ти ж, сучий потрох! – Звилася, хотіла було за чоловіком із тими грошима в руці бігти. При кумах його по мордяці: «Кажи правду, підла тварюко! Це що таке?! Звідки?!» Два місяці поспіль Тома Петрові кожну зароблену копійку віддає на ту кляту «Волгу» з оленем, а в нього тут…
– З оленем… – Брови звела. На порозі зупинилася. Ану, гальмуй, жінко… Щось тут не те! З оленем… – повторила ошелешено. Згадала Галаганові розпатякування і свої мордування ще взимку… Невже Петро потайки до дівчини бігає?… Щоразу вигадує нові причини на хутір податися. Саме із зими…
Не розгубилася – надто багато раптового гніву випила. Запхала гроші назад під шпалеру, мокру шпаринку рушником притисла: ніби тримається. Тарілки на кухні миє, прислухається… Ага! Повернувся! Курить біля ґанку. Вгамувала лють, на ґанок вийшла.
– Що це ти? Ніби засмучений? – спитала обережно.
– Кум спивається, – буркнув Реп’ях. – Хіба не бачиш? Скоро й кролям наливатиме…
– О… Давай про кума! Може, за своє?
– Так теє… Протверезію до ранку, «Волгу» випробую. На трасі… Тобі нікуди не треба?
– На Київ поїду. Товар замовила. До Добриків довезеш?
– Домчу! Може, горілки гарної купиш? На день народження…
– Так горів би він, той день народження! За три дні знову пити.
– Так теє… В один день відсвяткуємо – і твій, і мій.
– А ти, дивлюся, святкувати не втомився.
Реп’ях глянув на дружину стривожено.
– Чимось засмутилася, Томо?
– Кум спивається! Хіба не бачиш?! – вигукнула роздратовано. – Кидай уже свою цигарку! Ходімо! Певно, вже і телевізор спить!
Петро улігся на дивані перед вимкненим телевізором, захропів за хвилину, а Тома крутилася до світанку. Усе згадала! До останнього слова. І як Петро свічку дурну приніс, ніби провинився. І як відсахувався від неї в постелі, і як відводив очі, варто було лише згадати про дівчину з хутора. А дівка… Вона не мовчала. Натякала Томі прямо в лице! «На оленя чекаю!» – сказала їй раз у магазині. І Галаганові те саме.
– Та що ж це робиться?! – прошепотіла люто.
Ледь ранку дочекалася. Першою встала – півлітрову чашку розчинної кави хлиснула, почала на Київ збиратися та все за чоловіком спостерігає: кожен крок, кожне слово Петрове їй підозрілі. І хропе якось не так!
Ковдру з Реп’яха зісмикнула.
– Вставай уже чи мені на дирчику до Добриків їхати?…
– Чого це? З комфортом поїдемо. – Реп’ях зібрався за хвилину, синю красуню «Волгу» на вулицю вигнав. – Прошу, пані!
Тома сиділа поряд із чоловіком на м’якому зручному сидінні, мимоволі із захопленням роздивлялася салон автівки. У майстерні під єдиною лампочкою «Волга» видавалася привабливою й цікавою, але тільки під яскравим травневим сонцем Тома роздивилася розкіш новенької оббивки, блискучих ручок і перемикачів.
– Це ж любитель за таку автівку чимало грошиків викладе, – припустила.
– За мою лялю дві іномарки купити можна! – похвалився Реп’ях. Крутив кермо, усміхався.
– Так і зробимо. А? Одну іномарку собі лишимо, другу продамо – гроші будуть.
– Томо… Я «Волгу» не продам. – Реп’ях насупився, косував на дружину одним оком.
А Тома бачила тільки металевого оленя, що він виблискував на капоті.
– Життя покаже… – тільки й відказала.
До автостанції в Добриках Реп’ях підкотив із гонором. Загальмував різко.
– Ну, все! Приїхали… Автобус твій скоро?
– Та зараз буде, – відповіла Тома. – Не чекай… Їдь до траси.
Реп’ях пику скривив, очі відвів.
– Та я теє… Додому повернуся. Запаску візьму. Бо раптом на трасі щось станеться…
Впало серце в жінки. Насупилася, щоби гнів не вихлюпнувся, і собі очі відвела.
– Давай, Петре… Їдь уже! – буркнула.
Як тільки блискуча синя «Волга» зникла в кінці вулиці, зірвалася – до поштарки Галі.
– Здрасьтє, тьоть Галю! Дирчика позичте на годину.
– А що сталося? – запитала цікава Галя.
– Нічого не сталося. До Капулетців треба швидко змотатися. Здається, магазин не зачинила! – збрехала Тома.
Поштарка півгодини кишки мотала, та драндулета дала. Тома осідлала саморобний дирчик, що його колись Петро зліпив для поштарки зі старого залізяччя, – гайда на Капулетці. Трусилася на ямах, бідкалася: не встигне! Не спіймає чоловіка на гарячому. Дирчик той ледь суне, а «Волга» ж швидко мчить. Мабуть, Петро вже Лупиного хутора дістався… До дівчини в хату ввійшов…
