Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
Але про віру дискутувати, тим більше судити, хто між нами правий, а хто кривий, або до екзекутиви приводити речі, вами осуджені, — це не їх покликання і не їх діло. (Слідують приклади з церковної історії, як непокликаних відсунено від церковних контроверсій). Отже, як ти, милий Еленху, смієш нас питати такими словами: "хто ж їх (козаків) признав до справ віри неналежними?" Коли все вояцтво коронне — хоч вони в школах училися і добре духовне виховання мали за молодих літ (одного і другого потрібно до справ про віру!) — все-таки до тих справ не належить, і не претендує на те, і навіть коли б їм то віддавав, воно того не прийме, — то як можуть належати до справ віри низові козаки, що ні такої науки, ні виховання не мали?.. Коли ви хочете мати козаків за промоторів тих своїх новосвячених (владиків), ми вам цього ганимо. Бо промотор мусить знати про справу, котру промовує, що вона правильна, а вони цього знати не можуть! Ми маємо свої права духовні й світські, маємо звичай давній, прийнятий у церкві божій; показували то в писаннях і усно і тепер готові показувати і явно, на кождому місці переконувати наших противників. Вони теж, з другої сторони, посилаються на свої права духовні й світські, котрі ми збивали і готові збивати на кождім плацу. До чого ж тут козаки? Чи мають вони ваші доводи на ноги ставити, чи бути суддями між обома сторонами? Цього здоровий розум не допускає, бо вони на тім не знаються, і що це так, того ніхто з уважних і розсудних між ними заперечувати не буде.
Але ви скажете: знали це козаки, що кождий митрополит мусить бути від патріарха. Відповідаємо: сама ця відомість не певна, так не було! Митрополитами були Іларіон, Климент, Григорій (Цамблак) і ін., але вони не були від патріарха. Ану ж би патріарх був єретиком і козакам здавалося б, що митрополит мусить йому підлягати, — чи правильно б було, щоб козаки того від нього жадали, і чи правильно було б, щоб вони то розсуджували, що закинути патріархові, а що митрополиту? Хто їх поставив суддями в цій справі? За Ярослава, за Ізяслава, за Витовта, за котрих вони були митрополитами, теж були вояки, але вони в то не мішалися і не питались (їх), чи правильно вони стали митрополитами — на що ж теперішнім (воякам) маєш це віддавати (на розсуд)? І от до цього ми в наших писаннях говорили: "Що за лад, що за розсудок?" — про справи віри, а не загально! Злість ваша перевертає наші добре написані слова і переробляє на злий сенс — нібито ми все Військо Запорізьке удаємо загально нерозсудним". Тут Еленх показав себе софістом, що аргументує a dieto secundum, quid ad dictum simpliciter (формула логічної помилки).
"І це говоримо, що в цій справі, що від козаків діється, діється за вашим приводом. Ви того відпираєтесь, але це річ явна, бо коли вони мали свої з’їзди, ви до них їздили. Про це знає все королівство ще скорше, ніж ви у Вільні через віддалення. А чи мало ми чули від козаків, що ви нас перед ними невірно обмовляли, нібито ми св.літургію полатині відправляли і на прісному хлібі служили, ніби новий календар прийняли і багато інших речей небувалих, аби тільки нас зогидити?" (передрук, с. 718 — 20).
"Від козаків же маємо такі кривди: вони (знаємо їх імення!) утопили нам ченця-священика і намісника митрополичого, котрий з ними не тільки злого, але й доброго слова не мовив і ледво один день в Києві пробув, нікуди не вихиляючись і нікому не даючи ніякої причини до неохоти 1. Справді, самі погани в землі своїй не вчинили б такого з християнським священиком, як вони вчинили свому священноєреєві! Ця кров, невинно пролляна, чи не волає о помсту до Господа Бога з кров’ю праведного Авеля? Самі посудіть, коли Бога боїтесь і справедливості стережете!
Але Білобородько 2 що мав до шаргородських попів-уніатів, щоб їх в’язати, а потім старшого з них, протопопа, стяв і тіло його утопив!
1 Це історія Грековича, що в дійсності пробув у Києві кілька років. Див. Історію України, VII, с. 396 і далі.
2 Це ім’я того сотника, що розправився з шаргородськими уніатами. Епізод цей знаємо тільки з уніатської сторони; найдокладніше оповідає Рутський — в актах канонізації Кунцевича, за ними переказує цю справу Жукович, Сейм. борьба, вип. III, с. 169 — 170. Пор. вище с. 257.
І, зробивши, цю роботу, зараз відти виїхав — так якби для того тільки приїздив! Але божу кару на собі зараз там же, під Шаргородом, через татар поніс. Чи щось подібне до того сталось вам від нас? Чи не могли ми з того завзятись? Але не робимо з того справи" і т. д. (передрук, с. 718-21).
На цім полеміка обірвалась. З православної сторони "Антеленх" не викликав ніякої репліки. Осінь 1622 р. принесла з собою завдання підготовки до сойму, призначеного на самий початок 1623 року, — він мав так чи сяк розв’язати справу. Цю підготовку і по лінії політичній, і по лінії літературній взяв на себе український київсько-луцький фронт.
"Суплікація" і "Юстифікація" 1622 — 3 рр. Церковні заходи.
Події 1622 р. показали ясно, яку помилку було зроблено, знявши релігійно-національні постулати з порядку дня осіннього сойму 1620 р., що відбувався перед лицем турецького наступу на Польщу. Уступки здобуваються тільки на рахунок майбутніх послуг, а не зроблених, і це наші провідники мусіли розуміти; але ні Борецькому на київському соймику, ні луцьким братчикам на віленському, очевидно, не вдалось підняти шляхетських депутатів, щоб вони поставили цю справу. Як я зазначив уже, це було дійсно ризковано: замість підтримки шляхетської палати, на котрій звичайно спирались українські постулати, знеохотити її тим, що, мовляв, прикладається ніж до горла урядові в такій критичній для Речі Посполитої хвилі. Але, з другої сторони, у короля тим самим відбиралося і всяку рацію, котра могла б оправдати які-небудь уступки на некористь католицько-уніатської церкви. Не треба забувати, що перед своїм єпископатом, що являвся дуже впливовою частиною сенату, і перед римською курією, і перед католицьким світом, перед котрими також почував себе морально відповідальним, король міг оправдати всяку таку поступку в релігійних справах тільки державною необхідністю або небезпекою християнства. Таке оправдання давав наступ Османа на Польщу; але як тільки ця гроза проминула, хоч би й завдяки тим самим українським "схизматикам", не могло бути мови про які-небудь уступки — не стало підстави для них. Для вдячності в політиці клерикалів не було місця, так само як для соціальних постулатів козаччини у шляхти. Коли з залитого кров’ю Хотинського поля козаки, виходячи додому, вислали до короля свої найскромніші петиції в справах військових і церковних, вони почули ухильну відповідь, що на їх домагання дадуть їм резолюції комісари, але заразом, очевидно, в цім же моменті дано їм відчути загальний тон будучої відповіді — у всім має бути відновлений довоєнний стан речей. І в цьому тоні давались потім усі дальші відповіді й пояснення.
Але козаччина ніяк не згодилась на довоєнне в своїх військових справах і всі разом — козаччина, шляхта і духовенство — так само в справах релігійних і національних. Козаччина лякала уряд "нечуваною конфедерацією", коли її релігійні домагання не будуть сповнені і унія не буде скасована. Але урядові круги стоїчно зносили ці погрози, як і пригадки зроблених послуг і даних обіцянок. На повстання козацьке військо кінець кінцем не зважилось — зіставалось чекати найближчого сойму, щоб дати урядовим кругам генеральний бій.
Цей сойм був призначений на початок 1623 року. Останні місяці 1622 р. пішли на підготовчу кампанію. Кермував нею, очевидно, митрополит Борецький по смерті Сагайдачного (що помер 10 с. ст. квітня 1622 р. від рани, одержаної в Хотинській війні), ставши єдиним загальнопризнаним головою українського життя. На жаль, маємо дуже мало фактичних подробиць. Була якась велика козацька рада, на котрій вироблено козацьку петицію на сойм, очевидно, під персональним чи посереднім кермуванням митрополита. Про це вповні свідчить обставина, що першим пунктом цієї петиції поставлено задоволення релігійних українських домагань, згідно з бажанням київських церковних кругів: король повинен скасувати універсали, видані против Феофанових поставленців, потвердити за ними церковні посади, на котрі їх висвячено, і, відібравши від уніатських владиків зв’язані з тими посадами бенефіції, наділити ними новопоставлених православних. Крім того, вставлено окремий пункт про Київське братство і його школу — щоб король видав їм свої привілеї, і передано козацьким послам для подачі соймові реєстр кривд і насильств, заподіяних православним від уніатської ієрархії — аналогічний з тим, що його Борецький подав до київських книг минулого року 1.
