Історія української літератури. Том 6 - Грушевський Михайло Сергійович (электронные книги без регистрации txt) 📗
"Віра християнська не підлягає неволі влад цьогосвітних, хоч би й найсильніших і немилосердніших. Побожні королі французькі і інші, під той час, коли папи римські в неволі були, не забороняли послушенства духовенству, що підлягає їх духовній владі: Навпаки, стараються, як би визволити з тої тяжкої поганської неволі ті народи західні християнські. І за божою поміччю свого часу й доказали того. Так поступали й королі польські, попередники й. к. м., не боронили в своїй державі константинопольським патріархам, коли вони й під поганином були, розпростирати й уживати свою духовну владу над духовенством руської церкви, а проте старались, щоб коли за панування свого визволити з поганської неволі ті народи християнські... Як же то теперішнім патріархам того боронитися, і через те наше право презентації насилується, і ми, нарід руський, в вольностях неволю терпимо? Бо ж за одміною презентації одміняється пастир, а за одміною пастиря мусить поносити одміну й віра. А за одміною віри ламаються нам, народові руському, права, вільності поневолюються (бо в чім же — як ми трохи вище сказали — може хто-небудь бути вільним, коли в сумлінні, коли в вірі своїй стає невільником?), свободи гнітяться, привілеї обертаються нанівець? З того потім родяться калюмнії, інквізиції, комісії, секвестри, суспенди, деградації, інфамікари, в’язниці, баніції і тисячі бід народу руського, нечуваних (давніш) і неустанних (тепер). Бо щодня — як то можна бачити — розносить той небезпечний підпал все дальший пожар по панствах нашої вітчини, з дуже малої іскри поставши. Дві легкодушні голови 1 запалили той огник внутрішнього непокою, а ціле Королівство Польське от уже 28 літ той огонь навгасимий носить за пазухою, не відомо на який кінець!
Ніхто не хоче того знати, що відступники наші на те йдуть, аби на Русі не було русі 2, мовимо: аби в руській церкві не було руської віри, що промислом божим чудесно зі сходу завітала. Бо вона не може бути знищена інакш як із знищенням народу руського! 3 Тому пробувати зміцнити віру народу руського — це силуватися знести нарід руський. А силуватися, хто ж того не бачить, що це значить замишляти безоглядне знищення неабиякої частини вітчини!
А які з того приводу калюмнії розсівалися під час московської експедиції — нібито декотрих віленських міщан, від Русі старинної грецької релігії зрадливо висланих, бачили на мурах смоленських тоді, як король й. м. до тих мурів штурми чинити наказував 4.
1 Розумій: Потій і Терлецький.
2 Див. вище с. 206.
3 На це місце, на боці, показує рука: цим графічним способом автори підчеркують місця, варті особливої уваги.
4 Мова про смоленську кампанію 1609 — 1610 рр., коли саме Потій заходився знищити православну опозицію в Вільні (див. т. V, с. 381).
Які й минулого року під час турецької експедиції голошені були (калюмнії) на людей тої ж релігії — під сам той час, коли турецького поганина неприязнь всьому Королівству Польському проголошувалась?
Що за видумкою і поширенням тої клевети діялося в вітчині нашій з народом руським, подано було під торішній сойм до відома королеві й. м. і вельм. вашій — пресв. сенатові й усій Річі Посполитій через "Верифікацію", споряджену з нашої сторони. Під той сам час, коли поганин, роз’ятрений над шиєю нашої милої вітчини, з добутою зброєю висів. Коли наші браття і ми самі за цілість вітчини, за здоров’я нашого пана, за клейнот прав, свобід і вільностей наших кров свою проливали. Тоді відступники наші нехристиянськими жорстокостями і прикростями наш нарід руський притискали. Більше вимишляли, ніж універсали дозволяли. Бо ті їм взагалі нічого не дозволяли.
Чи ж можна чогось доброго від таких людей сподіватись, котрі саме на те сприсяглись, аби щоденний непокій вітчині нашій чинити. Бо видирати нам, народові руському, віру, це значить непокій у вітчині чинити. А відступники наші згідно з своєю присягою в тім постійні, щоб нас у вірі тиснути і гнітити, прийнявши в легкомисній голові своїй за здійсниму річ те, що тільки Бог, а не чоловік міг би виконати: доказати того, щоб на Русі не було русі, аби грецька релігія, з кафедр руської церкви вигнана, в повну непам’ять прийшла у будучих віків. І на те вони шкідливі трагедії 1 народові руському на безнастанний неспокій вітчині кують, з великим безправством здійснюють" (с. 242 — 8).
1 Мабуть, натяк на "трагедію" віленську, описану "Верифікацією".
"При такім щоденнім виконуванню злих інтриг і замислів, якого спокою в народі руськім — при неспокою в церкві руській — можна коли-небудь сподіватись? Ті їх замисли, що непокій родять, від кількох літ церкви наші по багатьох містах запечатаними тримають! Вони наших пресвітерів по в’язницях держать, дібр і хліба позбавляють, б’ють і мордують! Вони нам вільне богослуження забороняють. Діток наших без хреста, дорослих без життя, дающих тайн з того світу сходити змушують! Вони на людей невинних мандати і баніції виносять. Вони права і вільності наші ломлять! Вони і нинішні видумки про владу виростили, піднесли і розсіяли і своїми протестаціями в підозріння зради чесних людей подали!
Коли їм того не стид і не страх, то нам з того великий жаль і образа: що наш шляхетний нарід по всіх, де він знайдеться, повітах таку велику і гонорові нашому шкідливу обмову, котру трохи нижче вельможності вашій виложимо, без усякої вини поносить. Чи ж можемо не мати з того великого жалю і образи? Нинішній час знає, що то брехня, але будучі часи щоб того не мали за правду!
Нарешті ті шкідливі нашим свободам і вільностям інтриги й замисли відступників наших підкопали право, надане народу руському — не просто русі, але спеціально русі грецького набоженства, що під послушенством грецьким, що про нього король Август говорити рачить: "До того обіцюємо і обов’язуємось: всіх князів землі руської, обивателів і потомків їх, як римського, так і руського закону, так як від предків своїх і до нинішнього часу були, далі заховувати їх відповідно чесності і гідності, з нашої волі, призначати їх на уряди замків, держав і дворів наших і до лавиці ради нашої (сенату) як і інших, так і людей шляхетського народу руського допускати". Оце вічне право наше, мовимо, злосливі практики відступників наших підкопали, так що коли тепер про якийсь уряд шляхтичеві — русинові старої релігії грецької йде, то питають, чи він уніат, чи ні. А затим не то що до лавиці прибічної ради пана нашого (на котрій багато їх наші очі бачили, а тепер не бачимо ні одного), а й до якого-небудь уряду земського або замків і держав приступ не легкий, так що здається нам — відсунено нас через тих шкідливих нам відступників від бенефіцій власної нашої вітчини!
Чи то не біль, не образа, ясний сенате, і не має то синові вітчини, шановному чоловікові, боліти? А ці автори "Протестацій" — як ті, що б’ючи питали: "Вгадай, котрий тебе вдарив" 1, — ще нас питають у своїх образливих питаннях, що нас болить? Що нас ображає? Чим ми тривожимося? Не хочуть бачити — справді маючи засліплені очі. Нам болить від тої безбожно видуманої, піднесеної і розширеної обмови" (передрук, с. 248-252).
1 Говориться про вояків, що знущалися з Христа.
"Якого ж спокою в руськім народі можна з того сподіватись? Чи то з одним чоловіком справа? чи з одним містом? з одним повітом? Правда з одним народом руським, але з людьми в своїй православній вірі такими щирими, що скоріше вмерти за поміччю божою згодимось, ніж дану нам віру з грудей наших видерти тим нашим відступникам дозволимо!
Але що то, ради Бога, за розсудок? що за розум? що за план?
Чи ми не в своїй вітчині? чи не під християнським паном? чи ми невільники?
Кільком людям хочеться над руським народом того доказати, чого над ним ні один монарх, за поміччю небесного, доказати не міг би!
Міг би знущатись над тілом, кров його розливати, але віру у нього відняти — ніколи жоден не зміг! Кров християнська, для Бога пролита, — плодовита! Зароджує, вирощує, ростить і в досконалість приводить, цвіте й овочі дає — св. мучеників, котрих мала праця велику заплату, короткий труд, вічний спокій в нагороду одержує.
