Сніговик - Несбьо Ю (лучшие книги .txt) 📗

Наприкінці йому вже аплодували стоячи.

А він посміхався, поглядаючи на темноволосу красуню у першому ряду, яку, як потім з’ясувалося, звали Бірта. Він звер­нув на неї увагу відразу, щойно увійшов до залу. Він був упевнений, що поєднання стрункої постави та пишних грудей зазвичай вказує на наявність силікону, але Стьоп не заперечував проти жіночих хитрощів у царині краси. Лак для нігтів чи силікон — яка, зрештою, різниця?

Коли аплодисменти переросли в овацію, він демократично опустився зі сцени до залу й пройшов уздовж першого ряду, потискаючи слухачам руки. Жест, звісно, ідіотичний, що більше підійшов би якомусь кандидату в американського президента, але йому на це було начхати, Стьопу навіть подобалося епатувати публіку. Він зупинився біля темноволосої жінки, яка дивилася на нього, палаючи рум’янцями від збудження. Він простягнув руку, а вона зробила реверанс, наче він був королівською особою, і Стьоп поклав до її долоні свою візитівку під час лю­б’язного рукостискання. А ще він побачив на її пальці обручку.

Обручка була матова, а рука — бліда й маленька, але потиск виявився несподівано міцним.

— Сильвія Оттерсен, — відрекомендувалася вона. — Я ваша велика шанувальниця.

Так уперше теплим літнім вечором у крамничці «Смак Африки» Стьоп зустрівся з Сильвією Оттерсен. Зовнішність у неї була найординарніша, і вона була заміжня.

Арве Стьоп поглянув на африканські маски і, щоб хоч якось розрядити ситуацію, про щось запитав. Не те щоб він відчував незручність, але жінка, яка стояла поруч із ним, помітно напружилася, коли Сильвія простягла йому руку. Марита. Її звали Марита. Ні, Марите, здається, так. Власне, це вона його сюди затягла, щоб показати якісь подушки із зебри, якими ота Марита — чи таки Марите? — хотіла неодмінно прикрасити гніздечко, звідки вони щойно вибралися. У неї було довге волосся, що спадало хвилями на ковдру і страшенно заважало йому.

— Із зебри більше нема, — сказала Сильвія Оттерсен. — Може, ці підійдуть?

Вона підійшла до полиці біля вікна, світло впало на неї ззаду, і він подумав, що сідниці досить апетитні. Тільки от волосся якогось нудного, як муніципалітет, кольору, — тьмяне та тонке.

— А що це? — запитала жінка з ім’ям на букву «М».

— Це під антилопу.

— «Під»? — фиркнула «М» і струсонула гривою блискучого волосся. — Тоді ми зачекаємо, коли вам привезуть зебру.

— Зебра теж ненатуральна. — Сильвія посміхнулася їй, наче дитині, якій пояснюють, що місяць зроблений зовсім не з сиру.

— Он воно як! — «М» кисло розтягла яскраво наквацяні губи і взяла Арве під лікоть. — Тоді дякую.

Його дратувала манера «М» виходити разом на люди, демонструючи їхні стосунки, а звичка чіплятися за лікоть і зо­всім була нестерпна. Напевне, цього разу вона це помітила, принаймні руку відпустила. Він поглянув на годинник і сказав:

— Люба, вибач, у мене зустріч.

— А як же обід? — «М» подивилася на нього, намагаючись приховати досаду.

— Я тобі зателефоную, — похапцем запевнив він.

Вона зателефонувала йому. Стьоп закінчив лекцію всього тридцять хвилин тому і тепер сидів у таксі, яке сунуло неквапом за снігоприбиральною машиною, що відкидала брудний сніг на узбіччя.

— Я сиділа прямо перед вами, — мовила слухавка її голосом. — Хочу подякувати за лекцію.

— Сподіваюся, ніхто не помітив, як я на вас витріщався, — переможно почав він, намагаючись перекричати скрегіт залізного ковша.

Вона тихо розсміялася.

— Плани на вечір? — запитав Арве Стьоп.

— Так собі, — відповіла вона, — нічого такого, чого б не можна було скасувати.

Чарівний голос. Чарівні слова.

Решту дня він провів, походжаючи квартирою й уявляючи, як візьме її на комоді у передпокої, щоб вона стукотіла потилицею об картину Герхарда Ріхтера, яку він купив у Берліні. «Оце завжди є найкраще, — думав він, — очікування».

О восьмій вечора вона подзвонила в домофон. Він чекав біля дверей. Слухав, як у шахті ліфта металево відлуню­вало, — так заряджають зброю. Її голос ставав усе чутнішим — вона наспівувала. Кров гаряче запульсувала в низу живота.

І ось вона — у дверях. У нього було таке відчуття, наче йому дали ляпаса.

— Ви... хто? — здивувався Стьоп.

— Я — Стіне... — відповіла вона, і на її усміхненій нетерп­лячій мордочці з’явилася розгубленість. — Я вам телефонувала...

Він оглянув її з голови до ніг і навіть прикинув усі можли­вості — це інколи підстьобувало його хтивість, — але ерек­ція згасла, і він відкинув ці думки.

— Вибачте, я не встиг вас попередити, — сказав він. — Мене терміново викликали на зустріч.

— На зустріч? — перепитала вона, навіть не роблячи спро­би приховати розчарування.

— Кризова ситуація. Я вам зателефоную.

Він стояв біля дверей, слухаючи, як двері ліфта прочинилися і зачинилися знову. А потім розреготався. Адже тепер він навряд чи зустріне темноволосу красуню з першого ряду.

За годину Стьоп побачив Сильвію знову. Він саме пообідав на самоті, купив новий костюм, який відразу одягнув, і зо два рази пройшовся мимо крамниці «Смак Африки», що у цей час ховалася у затінку, осторонь від спекотного сонця. На третій раз зайшов усередину.

— Повернулися? — посміхнулася Сильвія Оттерсен.

Як і годину тому, вона була сама у своїй темній крамниці.

— Мені сподобалися подушки, — збрехав він.

— Так, вони симпатичні, — відповіла вона і провела рукою по штучній шкірі «під антилопу».

— А що іще ви можете мені показати? — усміхнувся він.

Вона поклала руку на стегно:

— Дивлячись, що вам цікаво.

Він відповів, відчуваючи, як тремтить голос:

— Я б поглянув на те, що ти ховаєш під спідницею...

І він навально накинувся на неї в задній кімнаті — вона навіть не потурбувалася зачинити двері крамниці.

Арве Стьоп скінчив майже відразу. Небезпека забороненого сексу теж підстьобувала його хтивість.

— Мій чоловік торгує в крамниці по вівторках та середах, — попередила Сильвія Оттерсен, коли він уже йшов. — Як щодо четверга?

— Можливо, — відповів він, роздивляючись свіжу пляму на новому костюмі.

Коли Бірта зателефонувала, сніжні пластівці в паніці круж­ляли над офісними будівлями на Акер-Брюгге. Вона сказала: «Мабуть, ви дали мені візитну картку, щоб я з вами зв’язалася». Траплялося, Арве Стьоп запитував себе, навіщо йому всі ці жінки, усі ці телиці, злягання, схожі на ритуальну капітуляцію. Хіба мало перемог він отримав за своє життя? Може, в ньому говорить страх старості, йому здається, що, занурюючись у водоверть цих дівиць, він зможе вкрасти собі трохи їхньої молодості? І звідки цей дикий темп, наче він веде битву за врожай? Може, це через хворобу, яка жила в ньому? Адже він розумів, що колись він перестане бути самим собою? Відповідей на ці запитання в нього не було. Та й навіщо вони йому? Того ж вечора він уже дослухався до низьких, майже чоловічих стогонів Бірти, яка билася головою об картину Герхарда Ріхтера, куплену ним у Берліні.

Заледве Арве Стьоп устиг перелити свою заражену сперму, як дверний дзвіночок сповістив про те, що до крамниці хтось зайшов. Він спробував вивільнитися, але Сильвія Оттерсен тільки міцніше вчепилася в нього. Він вирвався й різко натягнув штани. Сильвія поправила легку спідницю й пішла до покупця. Арве Стьоп метнувся до полиці з дрібничками і, повернувшися спиною, застебнув штани. Позаду чоловічий голос вибачався за те, що спізнився, бо не міг знайти місця для парковки, а Сильвія різко відповідала, що він мав про це подумати заздалегідь: літні відпустки у розпалі, всі на машинах, тепер вона запізнюється на зустріч до сестри, отож нехай він сам займеться з покупцем.

— Чи можу я вам допомогти? — почув Арве Стьоп у себе за спиною чоловічий голос.

Він обернувся й побачив кістлявого чоловіка з неприродно великими очима за круглими скельцями окулярів. З коміра фланелевої сорочки стирчала довга шия — чоловік нагадав Стьопу лелеку.

Стьоп побачив, як Сильвія вийшла з крамниці. Спідниця трохи задерлася, і було видно краплі, що стікали по колінах та залишали мокрі сліди. До нього дійшло: вона знала, що це горохове опудало, судячи з усього, її чоловік, мало ось-ось з’явитися. Тобто вона хотіла, щоб він їх застукав.