Вірнопідданий - Манн Генрих (читать книги txt) 📗
— Моя роль? Ви, певно, хочете сказати — мої погляди? Щоправда, для вас типовий представник нашого часу — актор.
— Тоді я мав на увазі… іншого. Але ви бачите, наскільки я спостережливіший… Якби мені завтра не треба було обороняти пралю, яка начебто вкрала спідні у Вулькових, я, може, грав би Гамлета. За ваше здоров’я!
— За ваше здоров’я. Для цього ви, звичайно, не потребуєте поглядів.
— Боже, у мене теж є погляди. Та чи завжди ті самі?.. Отже, ви радите мені іти на сцену? — спитав Бук.
Дідеріх уже відкрив рота, щоб порадити йому це, але тут підійшла Густа, і Дідеріх почервонів, бо подумав про неї, коли Бук ставив своє питання. Бук мрійно сказав:
— А тим часом моя ковбаса з капустою пригоріла б, а це така смачна страва.
Але Густа, підкравшися ззаду, затулила йому очі й спитала:
— Хто це?
— А от і вона, — сказав Бук, поляскуючи її по руці.
— Мужчинам тут весело? Може, мені піти? — спитала Густа.
Дідеріх поспішив принести їй стільця, але насправді краще залишився б на самоті з Буком, гарячковий блиск у Густиних очах не віщував нічого доброго. Вона говорила швидше, ніж звичайно.
— По суті, ви чудово підходите один одному, ви тільки дуже церемонитеся!
— Це взаємна повага.
Дідеріх затнувся, потім зробив зауваження, яке вразило його самого:
— Власне кажучи, щоразу, коли я розлучаюся з вашим нареченим, я шалію від злості, але при зустрічі знову радію. — Він випростався. — Якби я не був націоналістом, він зробив би мене ним.
— Зате якби я був ним, — лагідно посміхаючись, сказав Бук, — ви б одбили в мене всяку охоту до цього. Тут уся принада.
Але Густа, мабуть, була заклопотана чимось іншим; вона зблідла і проковтнула слину.
— Я тобі зараз щось розповім, Вольфгангу. Б’юся об заклад, що ти знепритомнієш!
— Пане Розе, будь ласка, чарку геннесі! — крикнув Бук. Поки він мішав коньяк із шампанським, Дідеріх схопив Густу за лікоть і, користуючися з того, що цієї хвилини музика грала особливо гучно, благаюче зашепотів:
— Не робіть дурниць!
Вона зневажливо засміялась.
— Доктор Геслінг боїться. Йому ця історія здається занадто бридкою, а на мою думку, вона тільки кумедна. — І з гучним сміхом: — Що ти скажеш? Говорять, що твій батько з моєю матір’ю… ти розумієш? І тому ми з тобою… ти розумієш?
Бук неквапом похитав головою, потім посміхнувся:
— Хай собі говорять.
Тоді Густа перестала сміятися.
— Що значить — хай собі говорять?
— Ну, якщо нецігчани вірять таким речам, тоді це для них справа звична, а коли так, це не має жодного значення.
— Словами каші не помастиш, — сказала Густа.
Дідеріх визнав за потрібне гарантувати собі безпеку.
— Помилка може статися всюди. Але не можна безкарно нехтувати думкою своїх ближніх.
Густа зауважила:
— Вольфганг гадає, що він занадто добрий для цього світу.
А Дідеріх:
— Ми живемо в суворий час. Хто не борониться, має загинути.
Тут Густа в болісному захопленні вигукнула:
— Доктор Геслінг не такий, як ти! Він захищав мене! Я маю докази, це мені сказала Мета Гарніш, яку я кінець кінцем примусила говорити. Він взагалі єдиний, хто захищав мене. Він на твоєму місці підкупив би тих, котрі насмілюються обмовляти мене!
Дідеріх потвердив це кивком голови. Бук весь час вертів у руках келиха і розглядав своє відображення в ньому. Раптом він поставив його на стіл.
— Хто ж вам сказав, що я охоче не підкупив би кого-небудь, першого, хто попадеться, бо всі вони майже однаково підлі і дурні? — І він підморгнув.
Густа знизала оголеними плечима.
— Так говориться, але вони зовсім не такі дурні, вони знають, чого хочуть… А в дурні якраз шиються розумні, — з викликом закінчила вона, і Дідеріх з іронією кивнув головою.
Тоді Бук глянув на нього очима, в яких зненацька спалахнуло безумство. Він гарячково охопив себе за шию тремтячими руками.
— Але якби мені, — голос його раптом зовсім охрип, — якби мені попався той, хто розпочав усе це, хто поєднує в своїй особі все, що є мерзенного й огидного в усіх, — якби мені попався він, цей збірний образ усього нелюдського, всього долюдського…
Дідеріх, білий, як маніжка, боком сповз із стільця і відступав крок за кроком. Густа скрикнула і, охоплена панічним страхом, відскочила до стіни.
— Це коньяк! — крикнув їй Дідеріх.
Та Буків погляд, що переходив від одного до другого і обіцяв страшну загибель, несподівано пом’якшав. Він підморгнув і весело блиснув очима.
— До цієї суміші я, на жаль, звик, — пояснив він. — Але хай бачать, що ми й це вміємо.
Дідеріх гучно сів на своє місце.
— Комедіант ви, та й годі! — обурено сказав він.
— Ви вважаєте? — спитав Бук, ще веселіше блискаючи очима.
Густа зморщила носика.
— Ну, хочу розважитися, — сказала вона і вже хотіла піти.
Але до них зблизився член окружного суду Фріцше, він уклонився їй і Букові. Чи дозволить пан адвокат протанцювати котильйон з його нареченою? Він говорив надзвичайно ввічливо, начебто бажаючи когось заспокоїти. Бук не відповів, він насупив брови. Але Густа вже взяла Фріцше під руку. Бук подивився їй услід, глибоко замислившись, між бровами в нього лягла зморшка.
«Так, так, — думав Дідеріх, — не дуже приємно, мій любий, зустріти чоловіка, що тільки-но повернувся з веселої мандрівки з твоєю сестрою, а потім ще забирає у тебе з-під носа наречену, і ти нічого не можеш вдіяти, бо інакше скандал стане ще більший, адже ж ваші заручини вже самі по собі є скандалом…»
Бук, схаменувшися, мовив:
— Знаєте, мені тільки тепер по-справжньому захотілося одружитися з панною Даймхен. Я вважав цю справу не дуже… сенсаційною, але нецігчани надали їй пікантності.
Такий несподіваний висновок приголомшив Дідеріха.
— Якщо ви вважаєте… — промимрив він.
— Чому б ні? Ви і я — два протилежні полюси, але ми обидва провадимо тут передові тенденції вільної від моралі епохи. Ми вносимо пожвавлення. Дух часу ходить по тутешніх вулицях ще на повстяних підошвах.
— Ми начепимо йому остроги, — пообіцяв Дідеріх.
— За ваше здоров’я!
— За ваше! Але мої остроги! — Дідеріх блиснув очима. — Ваш скептицизм і кволий напрям думок не відповідають добі. Дух, — він пирхнув носом, — на ньому в наш час далеко не заїдеш. Майбутнє, — удар кулаком об стіл, — належить дії в ім’я націоналізму!
А Бук з пробачливою посмішкою:
— Майбутнє? В цьому якраз і помилка. Націоналізм вижив себе за останні сто років. Те, що ми бачимо і що ми побачимо в прийдешньому, — тільки його корчі і труповий сморід. Від нього закрутить у носі.
— Від вас я не чекав нічого іншого, ви обкидаєте брудом усе найсвятіше.
— Святе! Недоторканне! Скажемо зразу — вічне! Правда? Поза ідеалами вашого націоналізму життя ніколи, ніколи більше не буде. Може, воно було раніше, в той темний період історії, коли ще не було вас. Але тепер об’явилися ви, і світ дійшов до краю. Національне чванство і взаємна ненависть народів — ось мета, вищої за яку нічого нема.
— Ми живемо в суворий час, — поважно оголосив Дідеріх.
— Не такий суворий, як застиглий… Я не певен того, що люди, котрі жили під час Тридцятилітньої війни, вірили в незмінність своїх, теж не надто легких, умов. І я переконаний, що ті, кого гнобила сваволя епохи рококо, вважали, що цю сваволю можна подолати, інакше вони не здійснили б революції. Де на полях історії, по яких нам ще дозволено блукати думками, ви знайдете добу, яка оголосила б себе беззмінною і чванилася б перед вічністю своєю жалюгідною обмеженістю? Добу, яка неславила б кожного, хто не зовсім розчинився в ній? Не додержуватися націоналістичних поглядів — це викликає у вас більше жаху, аніж ненависті! Але ті, хто не знає батьківщини, наступають вам на п’яти. Он там, у залі, ви бачите їх?
Дідеріх аж схлюпнув своє шампанське, так швидко він обернувся. Невже сюди вдерся Наполеон Фішер із своїми однодумцями?.. Бук беззвучно і сердечно засміявся.
— Не хвилюйтесь, я кажу тільки про безмовних людей на стінах. Чому вони здаються такими веселими? Що дає їм право на уквітчані доріжки, легку ходу і гармонію? Ах, друзі мої! — І Бук підніс свій келих над танцюючими парами. — Ви, друзі людства і світлого майбутнього, великодушні і незнайомі з похмурим егоїзмом клану націоналістів, ви, душі, які обіймаєте світ, поверніться! Навіть у нашому середовищі є ще такі, які на вас чекають!
