Янкі з Коннектікуту при дворі короля Артура - Твен Марк (первая книга .txt) 📗
— Чудова воєнна кореспонденція, Кларенсе, ти став прекрасним журналістом. Ну, а як же король? Очунявся? Видужав?
— На жаль, ні. Бідолаха помер.
Мене ця звістка приголомшила — мені здавалося, що смерть ніколи не візьме Артура.
— А королева, Кларенсе?
— Пішла в черниці — в Амсберійський монастир.
— Скільки подій! І за такий короткий час. Аж не вкладається в голові! Що ж тепер нам робити?
— Хочеш, я скажу тобі?
— Кажи!
— Поставити на карту своє життя і битися до останнього!
— Як це розуміти?
— В країні тепер порядкує церква. А вона прокляла не тільки Мордреда, але й тебе, і поки ти живий, цього прокляття з тебе не знімуть. Ворожі тобі сили гуртуються. Церква скликає все недобите лицарство, і як тільки стане відомо, що ти повернувся, нам з тобою не минути лиха.
— Казна-що! Це з нашою досконалою смертоносною зброєю, з нашим добірним військом?..
— Облиш! Ми можемо розраховувати щонайбільше на шістдесят надійних бійців.
— Та що ти кажеш? А наші школи, наші коледжі, наші величезні заводи, наші…
— Коли з’являться лицарі, всі ці твої установи перекинуться на бік ворога. Невже ти гадаєш, що встиг за цей час витравити забобони з цих людей?
— Я був певен.
— Ти помилявся. Вони трималися мужньо до відлучення. А опісля вони вже тільки вдавали мужність, бо душа їхня у п’ятках опинилася. Будь готовий до цього: коли лицарське військо наскочить, вони зрадять тебе.
— Кепські новини. Виходить, ми пропали. Вони обернуть нашу науку проти нас.
— А от цього якраз не станеться.
— Чому?
— Бо я з вірними хлопцями вжив запобіжних заходів. Зараз я розповім тобі, яких саме і що мене до них спонукало. Розумієш, ти чоловік хитрий, але церква хитріша за тебе. Саме церква випровадила тебе в плавання за допомогою своїх найманців-лікарів.
— Кларенсе!
— Я не вигадую. Це правда. Кожен офіцер на твоєму кораблі, кожен матрос був підкуплений церквою.
— Не може бути!
— Ще й як може. Я довідався про це не зразу, але поволі переді мною вималювалася повна картина. Скажи чи велів ти капітанові свого корабля переказати мені, що коли він повернеться до тебе з припасом, ти відпливеш із Кадіса…
— Кадіса? Я зроду не був у Кадісі!
— …відпливеш із Кадіса і вирушиш у далекі моря, щоб поправити здоров’я своєї родини? Скажи, ти переказував мені таке?
— Ну, звісно, ні. Чого б це я став переказувати? Я б написав.
— І я так подумав. Занепокоївся, запідозрив, що тут щось не так. А коли капітан відпливав назад, я ухитрився послати разом із ним шпигуна. Відтоді я нічого не чув ні про той корабель, ні про свого шпигуна. Врешті я вирішив: пересиджу ще два тижні і, якщо від тебе не буде звістки, пошлю корабель у Кадіс. Але до цього так і не дійшло.
— Чому?
— Наш флот раптово й таємничо зник! І так само раптово й таємничо припинили роботу залізниці, телеграф, телефон; службовці розбіглися, стовпи позрубували, церква заборонила електричне освітлення! Я зрозумів: треба діяти, і діяти негайно. За твоє життя я не тривожився — у цих краях ніхто, крім Мерліна, не наважився б виступити проти такого могутнього чародія, як ти, не маючи за плечима десятитисячного війська. Отже, мені нічого не лишалося, як підготувати все до твого повернення. За себе я теж не хвилювався, — ніхто не наважиться скривдити твого улюбленця. І я зробив ось що. З різних наших закладів я вибрав людей, — власне, хлопців, — на яких можна покластися за будь-яких обставин, таємно скликав їх і дав відповідні вказівки. Всіх їх п’ятдесят два, наймолодшому — чотирнадцять років, найстаршому — сімнадцять.
— Чому ти обрав самих хлопців?
— Бо всі інші народились і зростали в атмосфері забобонів, і забобони ввійшли в їхню плоть і кров. Ми гадали, що завдяки освіті визволили їх з темряви; вони й самі так гадали. Та церковне прокляття вмить відкинуло їх назад. Вони зрозуміли, до якого світу належать, і я теж зрозумів це. Хлопці — зовсім інша річ. Ті, котрих ми виховували протягом семи-десяти років, не перейнялися страхом перед церквою, і саме з них я організував свій загін. Потім я таємно відвідав стару Мерлінову печеру — не малу, а ту другу, велику…
— Де ми потай встановили першу електричну машину, коли я готував оте чудо?
— Атож. Але потреба в чуді тоді відпала, а тепер ми можемо використати цю машину для іншої мети. Я підготував печеру до оборони на випадок облоги…
— Чудова ідея, надзвичайна ідея!
— Не заперечую. Охороняти її я доручив чотирьом хлопцям — і так, щоб зокола їх ніхто не бачив. їм велено не чіпати випадкових перехожих, але того, хто поткнеться до печери… Тому, хто поткнеться туди, я не заздрю! Потім я пішов у гори, розкопав і перерізав таємний кабель, що з’єднував твою спальню з динамітними зарядами, закладеними під усіма нашими заводами, фабриками, майстернями й складами, а вночі разом із своїми хлопцями підключив цей кабель до печери, і тепер ніхто, крім тебе й мене, не знає, куди він веде. Звісно, ми проклали його під землею, впоралися ще затемна. І тепер, не виходячи з нашої фортеці, ми можемо в разі потреби висадити в повітря всю нашу цивілізацію.
— Це захід правильний і виправданий: на війні всяке буває, треба до всього бути готовим. Та хто б міг подумати, що ми доживемо до такого! Ми припускали можливість того, що нам доведеться витримати облогу в палаці, але щоб… А втім, розповідай далі.
— Далі ми поставили дротяну загорожу.
— Дротяну загорожу?
— Еге ж. Ти сам підказав цю ідею два чи три роки тому.
— Так-так, пригадую, — це було, коли церква вперше показала нам пазури, але потім відступилась, вирішила діждатись слушної нагоди. То як же ти поставив цю загорожу?
— Від великої динамо-машини в печері я вивів назовні дванадцять міцних дротів — голих, без ізоляції.
— Все правильно.
— Дроти утворюють дванадцять окремих загорож на рівній площі, діаметр зовнішньої загорожі — сто ярдів; загорожі стоять одна від одної на відстані десяти футів — тобто, виходить дванадцять концентричних кіл. Замикаються вони, знову ж таки, в печері.
— Правильно. Далі.
— Дріт закріплено на міцних дубових стовпах, укопаних у землю на п’ять футів, причому відстань між ними — лише три фути.
— Надійно, нічого не скажеш.
— Атож. Дроти поза печерою не заземлені. Відходять вони від позитивного полюса динамо, а з землею з’єднані через негативний полюс; кожен дріт, повертаючись до печери, заземлюється окремо.
— Ні, оце вже ні до чого!
— Чому?
— Надто велика і зовсім зайва витрата енергії. Заземлення має бути лише одне — через негативний полюс. Кінці дротів треба завести до печери й закріпити кожен окремо, не заземлюючи. Подивись, скільки енергії ти заощадиш. Кавалерія кидається на загорожу, а ти не витрачаєш енергії, не марнуєш грошей, бо в тебе одне лише заземлення, поки ті коні не доторкнуться до дроту; та щойно торкнувшись, вони створюють замикання з негативним полюсом через землю й падають мертві. Второпав? Ти не витрачаєш енергії, поки в цьому не виникає потреби; тримаєш свою блискавку напоготові, мов патрон у револьвері; вона не коштує тобі ані цента, поки ти не випустиш її. Словом, одне заземлення…
— Зрозуміло! Не знаю, як я сам не додумався. Так виходить не тільки дешевше, а й надійніше, бо якщо дріт порветься чи заплутається, великого лиха не буде.
— Надто якщо ми матимемо в печері автоматичний вимикач обривів. Давай далі. Кулемети Гетлінга?
— Про них я теж подбав. Усередині внутрішнього кола, на широкому помості заввишки шість футів установив тринадцять кулеметів з великим запасом патронів.
— Це добре. В полі обстрілу кулеметів будуть усі підходи, і коли церковні лицарі сунуть на нас, ми влаштуємо їм добрий концерт. А скеля над печерою?
— Її теж обнесено дротом, і на самій скелі я поставив кулемет. Тепер згори нас камінням не закидають.
— А про динамітні міни в скляних корпусах не забув?
— Ну, звісно, ні. Засіяв ними цілий город — смугу сорок футів завширшки по той бік зовнішньої загорожі, десь футів за сто від неї. Вся та смуга нашпигована мінами — вони лежать там на кожнім кроці, присипані піском. На вигляд — город як город, та я не заздрю тому, хто на нього ступить.
