Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
— Ваша правда, — сказав Кушель. — Правда очевидна, якої я не можу заперечити. Але отаман не застане князя-воєводи у Лубнах.
— О! А де князь?
— Був у Прилуках. Може, тільки вчора до Лубен рушив.
— От шкода! В отамана лист до князя від гетьмана. А ви, даруйте, ваша милость, не із Золотоноші йдете?
— Ні. Ми у Каленках стояли, а зараз, як і все військо, дістали наказ підтягатися до Лубен, звідкіля князь з усіма силами виступить. А ви куди йдете?
— У Прохорівку, там хлопи переправляються.
— Багато уже втекло?
— Ой багато! Багато!
— Ну, тоді їдьте з Богом.
— Дякуємо покірно вашій милості. Нехай Бог і вам помагає.
Драгуни розступилися, й Антонів загін проїхав крізь них до гирла яру.
Проминувши гирло, Антон зупинився й уважно прислухався, а коли драгуни уже геть зникли з очей і луни від них не стало чути, він звернувся до семенів і сказав:
— Знаєте ви, дурні, що якби не я, ви б через три дні на палях у Лубнах поздихали! А тепер уперед, хоч би й останній дух із коней вийшов!
І вони рвонули з копита. «От так пощастило! — думав Антон. — Подвійно пощастило: по-перше, тому що шкуру свою врятували, а по-друге, що драгуни йшли не із Золотоноші й що Заглоба розминувся з ними. Якби він їх зустрів, йому байдуже було б до погоні».
І справді, панові Заглобі вельми не таланило, а фортуна була до нього зовсім неприхильна, бо не наткнувся він на хоругвочку пана Кушеля, інакше б відразу був урятований і не мав би чого боятися.
Тим часом у Прохорівці його ніби громом уразила звістка про корсунську поразку. Уже дорогою до Золотоноші селами й хуторами ходили чутки про велику битву, навіть про перемогу Хмеля, та пан Заглоба цьому не вірив, бо з досвіду знав, що серед людей усяка звістка розростається до нечуваних розмірів і що особливо про козацькі переваги простолюд сам собі чудеса розказує. Але у Прохорівці важко вже було далі сумніватися. Правда, страшна і зловісна, била як обухом по голові. Хмель тріумфував, коронне військо розбите, гетьмани в полоні, а вся Україна у вогні.
Пан Заглоба у першу мить навіть розгубився. Адже він був у жахливому становищі. Фортуна відвернулася од нього й дорогою, бо в Золотоноші він не знайшов жодного загону. Місто аж верещало проти ляхів, а невеличка стара фортеця була покинута. Він анітрохи не сумнівався, що Богун його шукає і що рано чи пізно на слід натрапить. Щоправда, старий шляхтич петляв, як зацькований русак, але він добре знав гончака, котрий його гнав, і знав також, що гончак цей не дасть збити себе зі сліду. Отже, позаду в пана Заглоби був Богун, попереду — море селянського бунту, різанина, підпали, татарські загони, озвірілі юрби.
Тікати у такому становищі було завданням майже неможливим для виконання, особливо з дівчиною, котра, хоч і перевдягнена у дідового поводиря, всюди привертала увагу своєю незвичайною вродою.
Воістину було від чого розгубитися.
Але пан Заглоба ніколи надовго не розгублювався. Попри велику кашу в голові він досконало знав, а радше найвиразніше відчував, що Богуна боїться у сто разів більше, ніж вогню, води, бунту, різанини і навіть Хмельницького. На саму думку, що можна опинитися в руках страшного отамана, шкіра на пану Заглобі терпла. «Цей би вже мені всипав! — щомиті повторював він сам собі. — А тут іще переді мною море бунту!»
Залишався один спосіб урятуватися: покинути Гелену й віддати її волі Божій. Але робити цього пан Заглоба не хотів.
— Не може бути, — казав він дівчині, — щоб ти нічого мені не підсипала, мила панно, що мене до тебе так прихилило, тому мені за тебе шкуру на ящір вичинять.
Але покинути Гелени він не хотів і навіть думки такої не допускав. Що ж йому тоді було робити? «Га! — думав він. — Князя шукати не час! Переді мною море, отож пірну я у це море, принаймні сховаюся, а дасть Бог, і на другий берег перепливу».
І він вирішив переправитися на правий берег Дніпра.
Але у Прохорівці зробити це було нелегко. Пан Миколай Потоцький ще для Кричевського і посланих із ним військ позабирав усі дубаси, тухалеї, пороми, чайки і човники, від Переяслава й аж до Чигирина. У Прохорівці лишився тільки один дірявий пором. На нього чекали тисячі втікачів із довколишніх поселень Задніпров'я. У селі виявилися зайнятими всі хати, обори, стодоли, хліви і дорожнеча була нечувана. Пан Заглоба й справді мусив лірою і піснею на шматок хліба заробляти. Цілу добу не могли переправитися, бо пором двічі ламався і його лагодили.
Ніч із Геленою вони провели на березі річки, сидячи біля багаття укупі з юрбами п'яних селян. А ніч була вітряна й холодна. Князівна навіть стояти не могла від утоми й болю, бо селянська взуванка до крові натерла їй ноги. Вона боялася злягти зовсім. Обличчя її змарніло і зблідло, дивні очі пригасли. Її постійно огортав страх, що попри костюм її впізнають або що несподівано їх наздожене Богун.
Тієї ж ночі вона бачила страшне видіння. Селяни привели від гирла Росі кількох шляхтичів, котрі хотіли урятуватися від татарського набігу у володіннях Вишневецького, й по-звірячому замордували їх на березі. Їм повисвердлювали очі, а голови порозчавлювали між камінням. Крім того, у Прохорівці було дві єврейські родини. Їх знавісніла юрба повкидала у Дніпро, а позаяк вони не хотіли відразу йти на дно, їх попритоплювали довгими списами. Супроводжувалося це вереском і пиятикою. Захмелілі молодці дуріли із захмелілими молодицями. Жахливі вибухи сміху зловісно лунали на темних дніпровських берегах. Вітер розносив багаття; червоні головешки й іскри, підхоплені вихором, летіли конати у хвилях. Іноді виникав переполох. Час від часу якийся п’яний охриплий голос горланив у темряві: «Люди, рятуйтеся, Ярема йде!», і натовп наосліп кидався на берег, топчучи й зіштовхуючи одне одного у воду. Одного разу мало не затоптали Заглоби і князівни. Це була пекельна ніч, якій, здавалося, не буде кінця. Заглоба вижебрав кварту горілки, сам випив і князівну змусив випити, інакше та знепритомніла б або почала б марити.
Нарешті дніпрові хвилі стали світліти й поблискувати. Світало. День уставав хмарний, понурий, блідий. Заглоба хотів чимшвидше переправитися на другий бік. На щастя, полагодили й пором. Але товча утворилася жахлива.
— Пропустіть діда! Пропустіть діда! — кричав Заглоба, тримаючи поперед себе між простягнутими руками Гелену й оберігаючи її від тисняви. — Пропустіть діда! Я до Хмельницького і до Кривоноса йду! Пропустіть діда, люди добрі, любі молодці, щоб чорна смерть скосила вас і дітей ваших! Я ж погано бачу, впаду у воду, поводиря мені втопите. Дайте дорогу, дітки, щоб вам параліч розбив усі ваші члени, щоб ви виздихали, щоб ви на палях сконали!
Отак викрикуючи, лаючись і розштовхуючи натовп своїми могутніми ліктями, він спершу заштовхнув на пором Гелену, а потім утаскавшись і сам, знову заходився кричати:
— Досить уже вас тут!.. Чого так пхаєтесь?.. Пором потоне, якщо вас тут стільки наб’ється. Годі! Годі!.. І ваша черга надійде, а не надійде, то й байдуже!
— Годі! Годі! — волали ті, хто дістався на пором. — Відчалюй! Відчалюй!
Весла напружилися, і пором почав віддалятися од берега. Бистра течія відразу ж знесла його трохи вниз у напрямку Домантова.
Вони подолали вже половину річки, коли із прохорівського берега почулися крики й волання. Страшне замішання зчинилося серед натовпів, що лишилися там: одні як шалені тікали до Домантова, другі стрибали у воду, треті верещали, махаючи руками, або падали на землю.
— Що це? Що сталося? — питали на поромі.
— Ярема! — крикнув один голос.
— Ярема, Ярема! Тікаймо! — волали інші.
Весла почали гарячково бити по воді, і пором помчав по хвилях як козацька чайка.
Тої ж миті якісь вершники з’явилися на прохорівському березі.
— Війська Яреми! — кричали на поромі.
Вершники шарпалися туди-сюди по берегу, крутилися, про щось розпитували людей і нарешті почали кричати поромникам:
— Стій! Стій!
Заглоба глянув, і холодний піт пройняв його з ніг до голови — він упізнав Богунових козаків.
