Вогнем і мечем. Том перший - Сенкевич Генрик (читаем книги онлайн бесплатно без регистрации txt) 📗
Це й справді був Антон зі своїми семенами.
Але, як уже було сказано, пан Заглоба ніколи надовго голови не втрачав; він приклав до очей долоню, як це роблять люди, що недобачають, і певний час удивлявся в берег, відтак почав кричати, ніби з нього хтось живцем шкуру знімав:
— Дітки! Це ж козаки Вишневецького! О, заради Бога і Святої Пречистої мерщій до берега! Ми вже тих, що лишилися, пом’янемо, а пором порубати, інакше всім нам погибель!
— Мерщій, мерщій, порубати пором! — волали інші.
Зчинився галас, серед якого не було чути зойків, що долинали з боку Прохорівки. Цієї миті пором заскреготів об прибережний гравій. Селяни почали вискакувати на берег, але одні ще не встигли висадитися, другі уже рвали борти порома, били сокирами по дну. Дошки й відірвані тріски літали в повітрі. Нещасне судно знищувалося з люттю, розривалося на шматки і шматочки, а страх додавав руйнівникам снаги.
А увесь цей час пан Заглоба кричав:
— Рубай, трощи, рви, пали!.. Рятуйся! Ярема йде! Ярема йде!
Кричачи отак, він націлив своє здорове око на Гелену і почав ним значливо підморгувати.
Тим часом на протилежному березі лемент, поки знищували пором, посилився, та оскільки було дуже далеко, не можна було зрозуміти, що кричали. Вимахування рук здавалися погрозами і тому тільки пришвидшили знищення.
За кілька хвилин судно зникло під водою, але раптом у всіх із грудей знову вирвався окрик жаху і відчаю:
— Скачуть у воду! Пливуть до нас! — лементували селяни.
Спершу один вершник, а за ним кілька десятків інших в’їхали на конях у воду й пустилися плавом на протилежний берег. Це було затією безумно сміливою, бо переповнена з весни річка бігла набагато бистріше, аніж завжди, утворюючи тут і там численні вири й закрути. Підхоплені течією коні не могли пливти прямо, їх зносило водою із незвичайною швидкістю.
— Не допливуть, — кричали селяни.
— Потонуть!
— Слава Богу! О! О! Один кінь уже занурився.
— На погибель же їм!
Коні подолали третину річки, але течія зносила їх униз дедалі сильніше. Певно, вони вибилися із сил і поволі, але щораз глибше занурювалися. За хвилю молодці, що сиділи на них, були вже до пояса у воді. Минув іще якийся час. Прибігли селяни з Шелепухи подивитися, що діється: вже тільки кінські голови виднілися над водою, а молодцям вода доходила до грудей. Але піврічки вони уже здолали. Та ось одна кінська голова і один молодець зникли під водою, за ними другий, третій, четвертий, п’ятий… Число вершників меншало й меншало. У натовпах обабіч річки запанувало глухе мовчання, але всі йшли униз за течією, аби побачити, чим усе скінчиться. Ось уже дві третини річки подолано, число вершників іще зменшилося, але стало чути вже важке хропіння коней і голоси, які підохочували молодців; видно було, що дехто із них допливе.
Зненацька серед тиші пролунав голос Заглоби:
— Гей! Дітки! За пищалі! На погибель князівським!
Бухнули димки, загриміли постріли. З річки почулися розпачливі крики, і по хвилі коні й молодці — усе зникло. Річка спорожніла, тільки вже десь далеко, на гребенях хвиль, мелькали часом то темне кінське черево, то червона шапка молодця.
Заглоба дивився на Гелену і підморгував…
РОЗДІЛ XXII
Але надійшли вісті, що кільканадцять козацьких хоругов, які на кордоні з ордою у паланках стояли, розбіглися або пристали до бунту. Отже, князь побачив, що сили його враз зменшилися, і був цим прикро вражений, бо не сподівався, що люди, котрих він стільки разів водив у звитяжні битви, колись можуть його покинути. Однак зустрівшись із паном Поляновським і дізнавшись про таку нечувану поразку, він звістку цю од війська приховав і йшов далі до Дніпра, вирішивши йти наосліп у гущу бурі та бунту й або помститися за поразку, змивши неславу війська, або самому кров пролити. При цьому він гадав, що якась частина, а може, й немала, коронних військ могла після розгрому вціліти. Якби вони підсилили його шеститисячну дивізію, можна було б із надією на звитягу помірятися силами з Хмельницьким.
Зупинившись у Переяславі, наказав він малому панові Володийовському і панові Кушелю, щоб ті своїх драгунів у всі кінці — у Черкаси, у Мантів, Сокирну, Бучач, Стайки, Трахтемирів і Ржищів розіслали й усі судна і пороми, які були в тій окрузі, пригнали. Після чого військо мало з лівого берега у Ржищів переправитися.
Посланці дізналися від зустрічних утікачів про поразку, але в усіх означених містах жодного судна не знайшли, бо, як уже було сказано, половину їх великий коронний гетьман давно для Кричевського і Барабаша забрав, решту ж збунтований на правому березі простолюд, побоюючись князя, знищив. І все-таки пан Володийовський, звелівши нашвидкуруч збити із колод пліт, самотужки дістався на правий берег. Там він схопив кільканадцять козаків, яких доставив до князя. Від них князь довідався про потворні розміри бунту і про страшні наслідки, які корсунська поразка вже спричинила. Вся Україна, до останньої людини, повстала. Бунт розливався, як повінь, коли вона котиться рівниною, на млі ока займаючи дедалі більший простір. Шляхта захищалася у великих і малих замках. Але багато з них уже було взято.
Хмельницький збільшував свої сили із кожною хвилиною. Схоплені козаки визначали число його військ у двісті тисяч осіб, а через пару днів кількість їх легко могла подвоїтися. Тому після битви він іще стояв у Корсуні й, користуючись передишкою, заодно наводив лад у своїх незліченних загонах. Простолюд він поділив на полки, призначив полковниками отаманів і найдосвідченіших запорозьких осавулів, розіслав загони, а то й цілі дивізії брати поближні замки.
Зваживши усе це, князь Ієремія зрозумів, що і через брак суден та поромів, виготовлення яких для шеститисячного війська відібрало б кілька тижнів, і через вибуялу над усяку міру силу супротивника можливості переправитися за Дніпро у тій місцевості, де він зараз перебував, у нього немає. На військовій раді пан Поляновський, полковник Барановський, стражник пан Александер Замойський, пан Володийовський і пан Вурцель були за те, аби вирушити на північ до Чернігова, що лежав за глухими лісами, а звідти йти на Любеч і тільки там переправитися до Брагіна. Це була дорога довга й небезпечна, бо за чернігівськими лісами шлях до Брагіна лежав через широкі болота, де й піхоті нелегко було пройти, не кажучи вже про важку кавалерію, вози й артилерію.
І все-таки рада князеві сподобалася, він тільки прагнув перед цією довгою і, як він гадав, безповоротною дорогою ще раз тут і там на Задніпров'ї своєму з'явитися, щоб вибуху повстання зараз не допустити, шляхту під свої крила зібрати, страх посіяти і страх цей у пам’яті людській лишити, аби, поки його не буде, пам’ять ця сама охороняла край і захищала усіх тих, хто не зміг піти із військом. Опріч того, княгиня Гризельда, панни Збаразькі, фрейліни, увесь двір і деякі рейменти, а саме піхота, зоставалися ще у Лубнах. Отож князь поклав собі вирушити на останнє прощання до Лубен.
Військо виступило того ж дня, а на чолі — пан Володийовський зі своїми драгунами, котрі хоч і були геть усі русинами, але звиклими до дисципліни і на регулярних жовнірів оберненими. Вірністю ж своєю вони переважали майже усі інші хоругви.
