Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
І вона почала проказувати в цю ніч і до місяця лихі слова, від яких терпла в неї на спині шкіра і які до решти руйнували її.
— Хай виздихають у тебе корови, — шепотіла вона, — хай найдуть на тебе й на твій дім жаби і зжеруть тебе разом з усім майном твоїм, хай паде тобі на голову страшний мор і хай зрівняється з землею рід твій! Хай оточить тебе гаддя, і ходи в тому кільці, поки не задубнеш, ходи і плач, ходи і хай не ляже тобі на вуста усмішка, хай розпадеться тіло твоє і хай станеш ти живою руїною. Нехай жінкою тобі буде собача кропива, а товаришем колючий будяк!
Шепотіла все пристрасніше, і їй здавалося, що навколо повзають жаби й гаддя, що пугач б’є її тупим дзьобом у тім’я, що вона вже зовсім не живе у цьому світі, хіба що лишилися цей місяць і зруйнований ліс. Бо вона тремтіла дрібним дрожем, і їй було навіть жаль од тих слів, які вимовила. Але холодна рішучість знову заволоділа нею, і вона повірила в те, у що досі не вірила сама і в що ніяк не хотів вірити князь: ставала серед цієї ночі відьмою, належала цій темені й належатиме їй завжди. Від того дивний жах заколисав і запестив її душу, вона побачила, що її тіло — суха гіллячка, що її руки — хмиз, а ноги — поламані пагони. Очі її — зорі в небі, а волосся її — ніч, у якій спить криниця, вуста її і журавель біля криниці — жах її, вуха її — крик пугача, а шия її — шумкий осінній ліс. Жила в усьому тому дивним життям, поволі збирала в себе місячне сяйво, щоб залишити там, у небі, холодну зиму й крижану вистиглу таріль, яка поки що сипле й сипле неживе срібло, хмільне, немов трунок, і нещадне, як крик…
І мор прийшов. Ще зранку в селі забили в дерев’яні калатала. До пана примчав вершник від сільського уряду і сповістив, що з села вже вивозять перших мертвих. Запахло димом, горіли хати уражених, калатала не стихали ні на мить, сонце в небі посіріло — дув важкий вологий вітер. Дерева теж відчули пригнобу, бо все наче попелом покрилось і змертвіло.
Меланка зачинилась у своєму покоїку, і коли князь застукав до неї, не відповіла. Він довго лаявся, грозився висадити двері, але в покої чулися тільки зітхання й плач, і Долинський наказав слугам позачиняти всі хвіртки й ворота. Слуги дивилися спідлоба, жах уже доповзав і сюди, вили собаки, й неспокійно ревла худоба — в цей тривожний ранок її забули погодувати. Конюший пана Долинського підійшов до господаря, коли той виліз на вежу над ворітьми. Видно було дими пожеж, бігали, збираючи пожитки, люди, ладнали вози, щоб утікати.
— Ваша милість, певне, відаєте, звідки це нещастя? — спитав конюший.
— Всі нещастя, — задумано відповів князь, — від руки Господньої.
Конюший усміхнувся, його обличчя освітилося твердою затятістю.
— Від руки Господньої чи від руки нечистого, — пробурмотів він…
Від села вже їхало до них кілька вершників. Князь побачив той хід одразу, уздрів сиві бороди дідів, що сиділи на конях, юрбу селян, що зібралася серед сільського майдану.
— Їде сюди копний суд, — сказав конюший.
— Не мели дурниць! — обірвав його князь.
— Я тільки сказав, — з притиском повторив конюший, — що їде копний суд.
— Чхати мені на копний суд! — буркнув князь Долинський, проте з вежі не сходив. Бо його пойняло раптом розкаяння. Рідко коли відчував його, але коли відчував, мучився.
Вершники вже були зовсім близько, і він, не повертаючи голови до конюшого, наказав привести Меланку. Конюший мов чекав цього наказу, бо відразу зник, і пан Долинський удруге відчув розкаяння. «Ну й хай!» — подумав він.
Вершники доїхали до рову, і він побачив їхні схвильовані обличчя.
— Що скажете, люди? — голосно запитав він.
— Ти ховаєш відьму, пане, — сказав йому найстарший. — Це вона наслала нещастя…
Долинський озирнувся — від будинку уже вели Меланку. Була розстріпана, а одежа подерта. Але краса її так само паленіла, а може, навіть більше, ніж звичайно. Горло Долинському стисла ядуха, і він хапнув ротом повітря.
— Вона не відьма! — сумирно сказав він.
— Ми позиваємо її на суд, — сказав найстарший з дідів.
— Гаразд! — сказав князь. — Ви її судитимете!..
Суд уже в’їжджав у браму. Долинський спустився донизу й зирнув похмуро на Меланку. Та відповіла йому іскристим поглядом, і він відчув, як кольнуло йому всередині — всі ті ночі, які провели вони разом, прийшли раптом у цю хвилю; їхній біль та радість. Але довкола стояла сутінна мла, довкола сутінно плавали обличчя членів копного суду й слуг. Вітер був аж мокрий, і через те важко дихалося, хмари вже заволокли небо й, здавалося, от-от мали бризнути дощем.
— Слухай, дівчино, — сказав князь. — Ці люди з села. У них мор. Це ти накликала нещастя?
Вона подивилася на нього незмигно й майже радісно. Губи її торкнула легка, як тремтіння стебла, всмішка. Пан Долинський опустив очі.
— Тебе питають! — крикнув люто конюший.
— Так! — твердо сказала Меланка. — Це я накликала нещастя! Я, і мені допомагали їхні сільські відьми…
— Це копний суд, — сказав князь, показуючи на селян. — Вони прийшли судити тебе.
— Я стану перед ним, — тихо сказала Меланка. — Я вчинила гріх, і вони можуть судити мене…
Він мовчав, тільки дивився на неї з холодним здивуванням.
— А чи знаєш, що чекає тебе?
— Те, що вони присудять, — сказала Меланка з викликом. — Мені і відьмам їхнього села.
— Хто допомагав тобі? — спитав найстарший з селян.
— Палагна і Ганна, — твердо сказала Меланка.
— Чи вести тут зізнання, чи, пане, накажете забрати її? — спитав найстарший.
Князь промовчав. Подивився на Меланку, в неї було підбите око й роздерта біля шиї сорочка. Руки її стискались у кулаки, а босі ноги міцно стояли на сухій безросій траві. І його гойднула раптом хвиля незрозумілого презирства, незбагненного зла і ярості. Відчув майже на плечах це розтривожене небо, вітер і хмари, відчув тупу нерозважну самотність та порожнечу.
— Забирайте! — коротко сказав і пішов геть.
І йому здалося, що чує за собою гаряче Меланчине дихання, що все це лише мана, а вони повертаються з нічних своїх гульок, що він зайде зараз до свого покою і прийме її в ліжко. А тоді все закрутиться, завертиться, все розтопиться і зникне, лишиться тільки її палючий вогонь і її неймовірно прекрасне обличчя. І він відчув, що йому хочеться тікати з цього двору, від цієї трави, по якій ступають його ноги, і від цього неба, що лежить на плечах: йому конче треба утекти від цього навадження й сну, щоб знову нудьгувати довгі вечори, слухати патякання слуг чи принагідних гостей і кликати до голови найрізноманітніші марення. Тоді не буде ні цього пломеню, ні цієї важкої, як ніч, і незрозумілої, як ніч, порожнечі. Він тікав до своєї затишної оселі і щоступня все більше віддалявся від своєї дивної пристрасті і від свого, може, останнього божевілля.
Але до свого дому він не дійшов. Спинився раптово й відчув, що заповзає йому в душу незбагненний страх. Здалося йому, що у темних сінях хтось чи щось його чекає. Здалося йому, що то жінка із темним обличчям і дивовижно морочними очима. Чорна жінка простягла до нього руку й поманила до себе пальцем.
1971
Сиві хмари
Свояк пана Ходачківського Никифор Твардовський приїхав до нього надвечір. Кинув повіддя слугам і ледве не вбіг у покій, де пан Ходачківський догризав ногу дикого вепра. Густо заливав м’ясиво міцною наливкою, і від того обличчя в пана Ходачківського було набрякле й червоне. За столом сиділо ще з шестеро, тож Никифор Твардовський підсів до самого господаря і шепнув йому, що привіз важливі вісті.
— Зачекайте, пане Твардовський, — задоволено й сито відповів йому Ходачківський, — я дослухаю, що мені розказує цей кабанець! Позавчора, пане, у нас були чудові лови!
Всі шестеро, що сиділи за столом, зареготали на той жарт, але пан Твардовський сидів, міцно стуливши вуста.
— У пана такий таємничий вигляд, — сказала гарненька донька Ходачківського. — Може, розкажете про новини й нам?
