Дім на горі - Шевчук Валерий Александрович (читать книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
— От ви, — казав глибокодумно, посмоктуючи цибушок, — усе розказуєте про упирів, відьом та чортів. А теє-то, — пан Долинський хихикнув, — чи бачили насправді хоч одного?
Пан Твардовський, звісно, бачив їх не одного, він із ними всіма запанібрата, але князь не слухав того патякання. Дивився просто себе невеличкими чіпкими очима й бачив, що над головою в пана Твардовського виростає якесь чудне обличчя. У ньому все навиворіт: очі — де рот, а рот — де очі, і воно сміється навзаводи й підморгує. Звісно, пан Долинський вигадував те обличчя, йому самому ставало смішно на простуваті брехні Твардовського, але що, коли любив і брехні, й тихий розважливий голос того-таки Твардовського.
— Такий ви всесильний, пане Твардовський, — сказав якось, — то привели б мені до маєтку хоч яку відьму!
Сказав це і зомлів, настільки сподобалася йому власна думка.
Твардовський примовк. Подивився на князя темним, мудрим поглядом і мовчав.
— То я питаю, — сказав Долинський, — чи не змогли б ви привести якоїсь відьми до мого двору?
В очах Твардовського мигнули лукаві іскри.
— Я міг би, — мовив він обережно, — але…
— Ну що «але», пане Твардовський. Коли можете, то приведіть.
Твардовський мовчав ще довше, він дивився під ноги, наче набивав собі ціну, а коли звів погляд, очі його палали.
— Я б зміг, — сказав він, — але чи, пане, не боїтеся того?
Князь зареготав. Так весело, що Твардовський в догоду за ласку, виказану князем, підхихикнув.
— Але це коштуватиме немало труда, — поважно сказав Твардовський, і, як завше, коли ходило про гроші, Долинський скривився.
— Я обіцяю вам свою ласку, — сказав він бундючно й позіхнув: не було про що говорити більше.
Але виспатися йому сьогодні не пощастило. Власне, завжди, коли находила на нього нудьга, його починали зморювати снища. В цю ніч борсався серед пісків, над ним горіло спечне сонце, а в небі кричали великі чорні птахи. Довкола палали багаття, і князь побачив проти себе те саме обличчя, що з’явилося було над головою Твардовського. Те обличчя покривалося язиками полум’я й начебто втіху від того відчувало. «Дивіться, дивіться, — шепотіло воно, — ви бачите, я горю. Це так чудово — горіти!» Вогонь уже підповзав до князя, і він з жахом побачив, як починає тліти одежа. «Згинь! — закричав він. — Згинь, пропади, нечиста сило!» Тоді він уздрів, як тікає од нього, лукаво озираючись, пан Твардовський. Вишкірився до нього й показав здоровенні, наче в кабана, ікла.
Долинський прокинувся. Ще миготіли в очах вогні, ще дивилося на нього страшне обличчя, а він, мокрий і переляканий, лежав на своєму ложі й бубонів задублими губами молитву. Потім важко встав і підійшов до вікна, за яким холодно палав місяць. Круглий і легкий, він тремтів, розсипаючи довкола холодне срібло. Князеві захотілося ковтнути свіжого повітря, і він потьопав у сіни. Поруччя ґанку були мокрі від роси, і пан Долинський солодко позіхнув. Сів на лавицю й кресонув вогню. Сидів на ґанку, смалячи люлечку, і нудьга покривала його душу. Попри все, його думки крутилися навколо вчорашньої розмови з Твардовським, і він поволі почав віддаватися солодкому мрінню. Сидів, огорнений прохолодою, наповнений, як глек, місячним промінням, і уявляв, як переступає поріг справжня відьма і як починається в нього казкове й незрозуміле життя…
Князь вибив попіл зі своєї люлечки. Йому стало ще сумніше, бо місяць сьогодні царював. Дерева тяглися до нього з безнадійною тугою, витягували гілля й листки, немов хотіли відірватися від землі й полинути вгору, де вільно гуляє той чарівник. Князь навіть уявив собі, як з тріском рветься їхнє коріння і як починають підійматися вони, немов бульбахи, зі своїм витягнутим догори гіллям та листям, з розчепіреним корінням, з якого осипається земля, і повільно пливуть у небо, меншаючи й меншаючи, доки не згинуть зовсім.
Вранці він довго лежав, доки дійшов сяк-так тями. Встав і, важко позіхаючи, поплентав зі спальні. Йому на зустріч уже біг слуга з мисою та втиральниками, але він відсторонив його.
— Пане Твардовський! — загукав він. — Пане Твардовський!
Йому ніхто не відповів, і Долинський невдоволено по-чухмарився. Тоді до нього підскочив покоєвий і, вклонившись, почав щось швидко торохкотіти. Але Долинському зі сну позакладало вуха, тож він покрутив головою:
— Га?
— Просив передати… Встав рано й поїхав, як велів ваша милість…
— Хто поїхав? Куди?
— Прошу ласкаво, як велів ваша милість. Поїхав пан Твардовський разом зі слугою…
— Так скоро? — буркнув князь і сів на услона.
— Зволив сповістити вашій милості, що так велів ваша милість!
— Гаразд! — буркнув князь, і йому раптом все зрожевіло навкруги. Здивовано й зачудовано звів брови, розтулив рота, тоді замотав головою і задоволено, щасливо прорік:
— А хай йому чорт!
Князь, здається, довго пам’ятатиме той момент, коли пан Твардовський привіз йому Меланку. Бо коли вона ступила до нього у двір, він аж закляк на ґанку — на нього зоріли темні, морочні очі й біля них зарубеніли чудові вуста. Волосся розсипалося по плечах, хоч за мить побачив, що воно заплетене; вся її постать наче виринула з-під землі. Меланка всміхнулася, і князь раптом відчув, що всі його роки змиваються з нього, як пісок, що він і досі молодий та моторний, а над його головою — дивне небо, чудове сонце й палахкотющі срібні хмари. Його обплутувало недовідомим чаром, а може, це від того, що дівчина невідривно на нього дивилася. У неї було добре намисто на грудях, а з голови спускалося на спину кілька стрічок. За Меланкою стовбичив задоволений пан Твардовський — враження, яке справила Меланка на князя, його тішило.
— Вона справдешня відьма, — сказав він. — Ми напитали її аж у Барському старостві.
— Ти справді відьма? — спитав суворо Долинський.
Вона хвацько мотнула головою, і він помилувався відчайдушними вогниками, що спалахнули в її зорі.
— А що вмієш робити?
— Все, ваша милосте, — сміливо відказала дівчина, і пан Твардовський задоволено засміявся. — Можу напустити мор, позбавити ваших корів молока, я вчена й можу бути від корів, гусей, кіз, риби, гаддя, бджіл та грибів. Можу наслати град, що виб’є панові посіви, й наслати на пана жаб. А ще можу напортити ваші коні, корови, кури й пси, — вона раптом усміхнулася до князя радісно й просто. Він не витримав тої всмішки й відповів їй такою ж.
— Ти відважна дівка! — сказав лагідно. — А чому тебе досі не спалили?
Вона струснула волоссям (панові Долинському здалося, що воно знову розсипалося по плечах) і засміялася:
— Бо не вчинила нікому зла!
— Відьма повинна чинити зло, — знову посуворішав князь, — бо з чого тоді виказується відьмацтво?
— З того, що я можу все, — сказала Меланка. — От захочу й перелякаю пана.
— Ха-ха-ха! — зареготав пан Долинський. — Ану, перелякай!
— Ні! — Меланка зморщила носика. — Я перелякаю вас іншим разом — цього не повинні бачити сторонні очі.
Твардовський задоволено закивав головою. Він хихотів, і його очі були, наче шкварки в салі; панові Долинському він уже заважав: князь був надто зачарований з’явою цієї дівчини.
— То ти приїхала насилати на мої ниви град і вбивати мої корови? — спитав весело він.
— Отакої! — відказала Меланка. — Я не хотіла нікуди їхати. Це вони притягли мене сюди, — вона хитнула на задоволеного пана Твардовського. — Але, коли хочете, пане, я вам це зроблю…
— Ну-ну! — спохмурнів Долинський. — Іди, хай тебе нагодують. Ми поговоримо про це опісля…
Пішов з ґанку, а коли озирнувся, щоб ще раз зирнути на відьму, обпікся її гарячим поглядом і її надзвичайною, справді чарівницькою вродою.
Відтоді в маєтку пана Долинського все перевернулося. Він сам ходив, наче очманілий, бо скрізь бачив перед собою гарячі, лискучі Меланчині очі. Коли ж справді вони здибувалися, пан Долинський не міг витримати чарівливого струму, що плив од дівчини, й тікав. А Меланка миттю заволоділа домом пана Долинського. Пересовувала речі, поганяла слугами, понаносила квітів та зілля — від статурного спокою й ладу в домі Долинського не лишилося й сліду, і він, який не дозволяв і услонові зсунутися з місця, мовчав, лише сопів і ховався. Не міг навіть розмовляти з нею, бо усмішка сама налітала йому на вуста, і князеві, вже немолодому чоловікові, хотілося жартувати, як парубкові, й говорити дурниці. Твардовський подався зі своїм слугою в свої подальші мандри, і Долинський був йому вдячний, що не мозолив очей — чим далі, тим менше терпів сторонні очі.
