Сьоме Правило Чарівника, або Стовпи Творіння - Гудкайнд Террі (читаем книги онлайн без регистрации .TXT) 📗
Він обернувся:
— Правда?
— Я рада почути, що це було не з почуття обов'язку.
Від цих слів Себастян посміхнувся, і напруга, яка витала у повітрі, кудись зникла.
— Від обов'язку інше відчуття, — сказав він.
І вони обидва зареготали. Дженнсен здалося, що вона сміється чи не вперше в житті. І як це було здорово!
Вона розділила пиріг надвоє і з апетитом взялася за нього, насолоджуючись букетом приправ і ароматом м'яса.
Що за диво! Напевно, вона занадто суворо повелася з Томом через Бетті. А він — добра людина…
Так, Том… З ним було легко. З ним вона відчула свою значимість і впевненість в силах, тоді як з Себастяном була боязкою і скромною. І усмішки в них різні. У Тома вона — від усього серця, тоді як у Себастяна непроникна. Від посмішки Тома будь-яка дівчина відчує себе сильною і захищеною, а Себастяна — беззахисною і слабкою.
Доївши пиріг і зібравши крихти, Дженнсен, не знімаючи плаща, загорнулася в спальник. Тремтячи від холоду, вона пригадала, як їх зігрівала Бетті. У нічній тиші повернулася біль втрати, не дала заснути, хоча втома, що накопичилася за останні два дні, здавалася чи не смертельною.
Дівчина не заглядала в майбутнє. Попереду була лише безперестанна гонка — до тих пір, поки люди лорда Рала не схоплять її. Без матері і без Бетті Дженнсен відчувала себе нескінченно самотньою. Коли вони з Себастяном їхали в Народний Палац, десь у глибині її душі жевріла безрозсудна надія на те, що повернення туди, де пройшло дитинство, так чи інакше принесе сприятливе вирішення всіх проблем. Надія ця не виправдалася.
І тому тремтіла Дженнсен не стільки від холоду, скільки від сумовитого відчаю.
Себастян обережно присунувся до неї, захищаючи від вітру. Думка про те, що ним рухає не тільки обов'язок, зігрівала дівчину. Вона уявляла собі, що він відчував тоді, притискаючись до неї всім тілом, згадувався дурманний поцілунок.
Вона пригадала, що Себастян відпустив кілька компліментів на її адресу вже в день зустрічі. Нібито впалий зі скелі солдат розбився, задивившись на красиву молоду жінку… Або це «правило Себастяна»: краса належить красі… Дженнсен ніколи не довіряла словам, що прорікалися з такою легкістю.
Але тепер він часом був недорікуватий і незграбний. Лицемірні промови, як правило, ллються легко, зате те що йде від серця висловити завжди важко. Занадто багато ставиться на кін…
Як здорово, що Себастян — сильна людина, людина світу, — вважає її красивою! Адже в порівнянні з матір'ю вона завжди відчувала свою непривабливість. І ось тепер є людина, яка вважає її прекрасною… Як це здорово!…
Вона уявила, що трапиться, якщо він зараз повернеться до неї, знову обійме, поцілує. Адже зараз їм ніхто не заважає… Серце Дженнсен скажено закалатало, і вона затамувала подих.
— Мені дуже шкода за твою козу, — прошепотів Себастян.
— Я знаю, — відгукнулася Дженнсен.
— Вона б зв'язала нас зараз по руках і ногах…
— Я знаю, — повторила Дженнсен і зітхнула. Як би вона не любила Бетті, зараз потрібно думати про
інше. Однак вона б багато чого віддала, щоб побачити, як смішно виляє Бетті задертим хвостиком, радіючи зустрічі з подружкою… Ні, треба думати про інше!
Дженнсен довго дивилася в темряву, потім підняла голову і запитала:
— Вони катували тебе? Я так боялася…
— Морд-Сіт була близька до цього. Ти з'явилася дуже вчасно.
— А що ти відчув, коли вона доторкнулася до тебе ейджем?
— Наче мене вдарило блискавкою, — відповів, подумавши, Себастян.
Дженнсен знову поклала голову на заплічний міток.
Цікаво, чому на неї не подіяла зброя Морд-Сіт?.. Напевно, Себастяна теж займало це питання, проте він промовчав. У будь-якому випадку, відповіді у неї немає. І Ніда теж була здивована — вона вважала, що дія ейджу поширюється на всіх.
Ніда помилилася.
І було б дуже непогано знати причину, чому вона помилилася.
31
Дженнсен прокинулася, коли небо на сході забарвилося в тьмяний рожевий колір. Тіло задерев'яніло, і вона почувала себе зовсім розбитою. Непогано було б поспати ще, але залишатися тут, на відкритому просторі, смерті подібно… Дженнсен сіла і потягнулася.
У західній стороні неба все ще мерехтіли зорі. А на сході, на тлі рожевого, чітко виднівся чорний контур плато. Поступово в золотих променях вранішнього сонця там став вимальовуватися Народний Палац. Дженнсен дивно і невблаганно тягло туди, але в палаці її чекали тільки жах і смерть.
Втікачі швидко зібралися, осідлали коней і приготувалися до подорожі. Дженнсен прикрилася попоною, розраховуючи, що тепло Расті не дозволить їй замерзнути. Щоб зігріти змерзлі пальці, вона раз у раз поплескувала коня по шиї. Другий пиріг з м'ясом загорнули в спальник, а спальник прив'язали до сідла — теплий бік Расті не дозволить пирогу перетворитися в крижинку.
І почався важкий шлях. Час від часу доводилося залишати сідла і йти пішки, щоб дати коням перепочити. Мандрівники збиралися сховатися за горами, що стирчали з-за обрію на заході. Погоні поки що не було — за спиною на багато миль розтягнулася порожня рівнина.
Після полудня вони в'їхали в край низьких пагорбів і ярів, стала попадатися убога рослинність і низькорослі дерева. Здавалося, незаймана цілина Азерітських рівнин від нудьги вирішила злегка урізноманітнитися. Голодні коні на ходу намагалися зірвати лист чагарнику або пучок сухої трави. Пиріг з м'ясом був давно з'їдений.
До вечора краєвид змінився ще більше, і мандрівники зрозуміли, що під'їхали до краю Азерітської рівнини.
До підніжжя гір вони досягли ще до настання темряви. Між двома скелями — виходом гірських порід на поверхню — розбили табір. Місце для привалу було відмінне: скелі захищали від вітру, а поруч розкинулася вкрита травою галявина. Розсідлані коні відразу ж кинулися об'їдати молоді пагони.
Дженнсен розпаковувала речі і діставала припаси, а Себастян нишпорив навколо в пошуках дров для багаття. Незабаром він приніс купу довгих сухих гілок, порубав їх бойовою сокирою і розвів вогонь поруч зі скелею, там, де його було важче помітити. Потім він дбайливо поклав попону на плечі Дженнсен. Сидячи біля багаття, яке розгоралося, вона нанизувала на прути шматочки солоної свинини і розкладала їх на камені навколо вогню. Себастян сів поруч.
— Важко було дістатися до будинку Алтеї? — Запитав він після тривалого мовчання.
Дженнсен згадала, що в метушні останніх двох днів так і не розповіла йому про події, що відбулися за час його перебування у в'язниці.
— Мені потрібно було пройти через болото, і я пройшла. — Їй зовсім не хотілося розповідати про труднощі, страхи, битву зі змією, про те, як вона мало не потонула. Все залишилося в минулому. Головне — вона перемогла. Себастяну в очікуванні тортур і смерті довелося набагато гірше. А Алтея і зовсім була вічним в'язнем трясовини.
— Болото, — задумливо сказав Себастян. — Цікаве місце… Мабуть, там краще, ніж в цьому пронизливому холоді. За все своє життя я жодного разу не був у болоті.
— Значить, на твоїй батьківщині, в Старому світі, набагато тепліше?
— Та ні, взимку теж буває холодно, проте, звичайно, не так, як тут. Трапляється, йде дощ. Але снігопадів і такого пронизливого холоду, як у Новому світі, не буває. Не уявляю, як може виникнути бажання тут жити…
Дженнсен з трудом могла уявити зиму без снігу і холоду. Вона була спантеличена самою можливістю існування такої зими.
— Де ж ще нам жити? У нас немає вибору.
— Розумію, — коротко зауважив він.
— Зима не така вже й довга. Ти й не помітиш, як прийде весна, от побачиш.
— Сподіваюся… жити на цих промерзлих просторах… вже краще опинитися у вогнищі Володаря… ти недавно згадувала про цю землю….
— Я згадувала? Ніколи я не говорила ні про яке вогнище Володаря.
— Так казала ж, говорила. — Себастян мечем присунув дрова ближче один до одного, щоб розгорілося полум'я. — У палаці, як раз перед поцілунком.
