Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Легко сказати — спокійно: відчуття таке, мов мене обплутав невидимий невід і тягне кудись, де під ногами немає дна. В таких випадках єдино розумний спосіб поводження — це попуститись і не дриґати ніжками, бо, крім марних втрат енергії, нічого з того не вийде. Ця присутність у моєму житті якоїсь невидимої сторонньої сили, що раз у раз нагадує про себе, як в отих снах, зовсім не вимагає розуміння, і от цього-то й не вміє визнати Лялюська, моє старанне смішненя, як школярка-відмінниця, яка свято вірить, що кожна задача має розв'язок і треба тільки його відшукати, — вона вимагає всього лиш послуху, і найліпше, що можна вдіяти, якщо вже щось такого в твоєму житті об'явилося й жене крізь тебе якийсь однозаряджений потік у невідомому напрямку, — це просто здатись на ту силу, ввіритись і лягти на неї, як животом на течію чи як на хвилю на серфінґовій дошці… Коли загинула мама, я був іще замалий, аби щось у тому тямити, а проте пам'ятаю, як мене цілий рік перед тим було ковбасило, аж заснути вночі не міг, од невідь-звідки напливаючого страху, що мама вмре. Кажуть, із підлітками часто таке буває, і ніякої містики в тому нема — звичайна перед пубертатна ломка. Але тодішнє відчуття прочинених кудись у космічний холод дверей, звідки дме протяг чужої самочинної волі — дужчої за все, що я міг тоді собі уявити, та й досі не можу, — це відчуття я в собі заховав, запам'ятав, як пес запам'ятовує запах. Коли це повторюється, коли двері знову відхиляються, — я впізнаю.
Я тільки не знаю, як слухатись.
(Якби я в дванадцять років не пустив маму в той її останній похід на Говерлу, вчепився б їй у поли й кричав: не йди! — може, вона була б жива?.. Але якраз того дня я нічого не передчував, ніхто тоді нічого не передчував, — ні я, ні тато…)
Я не можу попуститись, бо мене держить страх за Лялюську. Ірраціональний, відруховий — страх, що я не впізнаю моменту, коли треба буде вчепитися в поли — їй. Страх прострілюваної території, як в отих веприків у заповіднику: не знаєш, звідки відстрілюватись, коли прийдуть. І хто прийде — також не знаєш.
А може, «рєбьонок» — це все-таки я?.. І це мама просила в мене прощення? (За що?..) Лялюська, бабця, мама, тета Геля, — скільки ж жінок держать мене в своєму неводі, обплітають своєю присутністю, живі й мертві, а тепер і Юлічка туди ж: ніби вони всі змовились за моєю спиною і подають там одна одній таємні знаки… Жінки, ну так, вони мають бути чуткіші на всякий, знятий у світобудові протяг, — їм, із їхніми щомісячними кровотечами, має бути звичним це відчуття анонімної сили, котра тебе опосідає самочинно, як атмосферний циклон, а тобі тільки й лишається, що покірно міняти прокладки, — жінки мали б бути мудрі, як змії, вони мали б показувати нам, як правильно жити, чого ж вони, холера, самі такі безпорадні?!
Спокійно, Адріяне, спокійно, чоловіче, ану не сіпайся…
— М-дя, цікава історія, — олімпійськи всміхаюсь Юлічці. — Десь я таке читав, чи фільм бачив — герой приїздить у незнайоме місто, оселяється в готелі і так само, як оце ти, випадково чує по телефону чужу розмову. А в тій розмові замишлялося вбивство, і чувак потім довго мучиться, що йому робити, — в поліцію заявити, так він же не знає ні імен, ні дат, тільки придурком себе виставить… Ну гаразд, дорогенька, у тебе все? Більше ніхто не дзвонив?
Юлічка непривітно кліпає на мене їжачками підфарбованих вій — з такою самою напруженою недовірою простолюдина, переконаного, ніби цілий світ тільки й жде нагоди його нажухати, недавно витріщався на мене охоронець у податковій, коли я спробував розповісти йому анекдот: навіть не всміхнувся, бідака! Але нагадування про її прямі обов'язки таки діє на Юлічку, як заклик «фас» на службового собаку, — і вона заходиться слухняно звітувати, хто там іще дзвонив, поки я тут у себе в ванькирчику, пишно званому кабінетом, віддавався філософським роздумам, замість працювати (а задумка-то якраз була правильна: коли реальність починає «текти», нема ліпшого способу поставити її на місце, ніж зайнятися дрібничковою рутиною, от хоч би й упорядкувати реєстр надходжень, тільки щось воно та реальність, видать, дуже вже сильно протікає, раз і цей метод не спрацьовує…).
— І на полшестово вам на встречу, — вкотре нагадує Юлічка.
З дещо перебільшеною вдячністю запевняю її, що Юлій Цезар порівняно з нею не вмивався, бо тримати в голові п'ять справ одночасно хоч і досить круто для чоловіка, — бо ми всі, Юлічко, щоб ти знала, однодуми, ми вміємо концентруватися тільки на чомусь одному, зате вже повністю й до кінця (а хто не зумів і спорснув, то хто йому доктор!), — але жоден чоловік, будь він хоч тричі Юлій Цезар, твій, до речі, тезко, не потрапить тримати в голові стільки справ нараз, скільки ти, моя безцінна, за що тобі мій подив і шанування!.. Ф-фу — а тепер, коли ця тезка римського імператора, все ще невдоволено зашиливши губи, вислизає за двері, бо там, хвалити Бога, саме дзеленькає вхідне калатальце (найімовірніше, якісь роззяви забрели на витрішки), — тепер можна розсупонити краватку й напитися води, просто з карафки… Тьху, до чого ж гидка — застоялася, ще й штани заляпав… Ну нічого, висхне. Тепер би ще виконати свій йогівський комплекс вправ, це найліпше для відновлення рівноваги, для початку звісити стоячи голову й руки і так повисіти хвилин п'ять, як сорочка на шворці рукавами донизу, щоб кров припливла до голови й голова відповідно проясніла… Цілого комплексу я вже, схоже, не встигаю — скільки там лишається до зустрічі з моїм арт-консультантом? (Ще одним вахлаєм, який не зумів сконцентруватися на чомусь одному, дарма що весь вік прождав такої нагоди — вільнодумствував по кухнях, збирав у голові цілу кунсткамеру раритетних знань, а в своїй хрущовці — повну, і на фіґ нікому тепер не потрібну колекцію альбомів видавництва «Искусство», та все готувався написати колись, як гряне свобода, капітальну працю з історії українського андеґраунду, а як свобода таки грянула, та ще й так, як ніхто не сподівався, то іно й годен виявився, що хвастати перед студентами дружбою з покійними Грицюком і Тетяничем, і якби такі чустрики, як я, не давали йому вряди-годи підробіток, то, певне, й досі ходив би з кефіром в авосьці, — всі вони, ті совкові «блискучі інтеліґенти», на волі скисли й розтеклися, як медузи, вийняті з глибоководдя, весь їхній підводний блиск при світлі дня виявився просто оптичною злудою, побічним ефектом тодішньої атмосфери суспільного паралічу, в якій тільки й можна було прийняти імпотенцію за вид духовного аристократизму, ну от і буде в нас тепер півшоста — зустріч імпотентів двох поколінь…) До нашої скромної вечері, під час якої я попрошу пана професора засвідчити своїм шановним підписом достеменність досить-таки сумнівного Новаківського (я майже певен, що то робота не Новаківського, а його учнів, але з того стерва, котре на цю роботу націляється, стане й учнів, стерво й так уже, користуючись службовим становищем, пів Національного музею до себе в хату перетягло, буде з нього!), — а після того як пан професор, трошки поманіжившись, дасть згоду (ніколи ще не відмовляв!), уже, так би мовити, на десерт, докладкою до основної страви, — ще й пристроїти мені Юлічку до себе на заочний на бакалавра мистецтвознавства (через що вона, бідачка, й рве так повідок у службовому запалі — п'ятий раз мені про цю зустріч нагадує!), — до всього цього нашого, сто разів обкатаного ритуалу, де він удаватиме з себе зубожілого аристократа, що несе мені, тупому нуворишеві, світло науки і знання, а я вдаватиму, наче глитаю все те за добру монету, залишається яких сорок хвилин, часу з запасом, але це вже година пік, вулиці забиті по зав'язку, Київ останніми роками задихається від транспорту, як присмертний астматик, по центру повзти, то легше крос у протигазі пробігти, і на якого, питається, хріна ми тримаємо мера?.. Мобільного пан професор, розуміється, не має, не попередиш, якщо вляпаєшся в пробку, тож ліпше не спізнюватись і не нервувати старого, менше потім улещати доведеться… Та-ак, ну от і гаразд, р-розгинаємося, — в пучках приємно поколює, мов шампанського туди влив, темна хвиля з шумом спадає, кола в очу стихають, всім привіт, — будемо вважати, що я знову в формі. Що мені вже можна викотитися на люди — переможно, як новенький «бімер» із гаража: у мене все супер, дивіться всі, який я кльовий чувак.
