Музей покинутих секретів - Забужко Оксана Стефанивна (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
На якусь мить ніби западає штиль, у мені й довкола мене. Ніби все стає на свої місця, і я також на своєму місці: тут, де мені й належить бути. Ось за цим темним, також заґратованим вікном, що виходить у двір, мій ванькирчик, тут моя крамничка, я — антиквар… І я вже знаю, що назавжди запам'ятаю цю хвилину — зупинену, вирвану з потоку, як набухла крапля, зненацька виповнена вагою.
«Прости мені, Адріяне».
Я простив, я всім простив. Нема в мені урази ні на кого. Чуєш, мамо?..
…Коли десь піді мною, тут-таки в салоні, загробно вдаряють перші такти «Queen» — «Show Must Go On»! — я підскакую, як од звуку архангелової сурми, — як тільки й можна підскочити, коли нагло виявляєш, що цілий час, поки ти, як собі гадав, утішався самотністю, хтось ізбоку тебе пантрував — і от, вирішив обізватися! Наступної миті розумію, що звуки йдуть з мобільника, який випав з кишені й лежить на підлозі, — дістаю його, буцнувшись лобом об кермо, ще щось потемки з глухим стуком упустивши, в абсолютній певності, що зараз почую мамин голос, — я певен, що впізнаю його відразу, хоча пам'ятаю з нього тільки спотворений од давности запис на бобіні старенького магнітофону «Весна» (дивно низьке, з хрипами контральто декламує фінальний монолог Мавки з «Лісової пісні» — «О, не журися за тіло», і коли не знати, що мамі лишалося тоді жити з своїм тілом трохи більше року, ніяких особливих почуттів цей чужий голос не викликає…), — зараз, зараз, о Господи, де тут кнопка, does anybody kno-o-ow what we are living for, — нарешті прямий зв'язок, нарешті я почую, чого од мене хочуть і що я повинен робити, — прямий зв'язок із долею…
— Киць, ти куди пропав, я тобі вже третій раз дзвоню? — питає мене моя доля найріднішим у світі голосом, од якого все в мені вмить відживає, кров починає знову бігти по жилах, і я хихикаю сам до себе, втішений, але, дивна річ, трошки ніби й розчарований: ну й пеньок, як я міг забути, що це ж Лялюсині нові позивні?.. Вона цілими днями тепер крутить собі це «The Show Must Go On», хоч під нього, по-моєму, не на show, а на ешафот іти впору, але моя смішна дівчинка вперлася й каже, що я нічого не розумію…
— Я скоро буду вдома, Лялюсь, тільки одну зустріч іще відбуду… Щось купити? Хліб є?
Ось це насправді й називається щастям — коли ти можеш питати в неї такі прості, буденні речі, і повертатися ввечері додому з пакетом із супермаркету на задньому сидінні, й бачити ще з машини світло в вікні четвертого поверху (чотирикутник світла на асфальті…), — за яким вона шпортається по твоїй квартирі, або сидить за комп'ютером, або слухає «Queen», — і її тінь от-от з'явиться на портьєрі, як на кіноекрані, і замре, припавши до шиби: хто то там унизу під'їхав? Це я, моя маленька, я вже тут, чотири прольоти вистрибом через одну сходинку — і я вже з тобою…
— Я сама ще в місті, Адю, щойно звільнилась, — Лялюська говорить так, ніби ступає по нечищеному замерзлому хіднику, вибираючи, де поставити ногу. — Я зустрічалася з Вадимом.
А, це з тим нардепом, чоловіком її загиблої товаришки…
— І що?.. — але з її голосу вже знаю: знов щось недобре.
— Хреново, киць. Зовсім хреново.
Вона гадала з його поміччю відлякати тих гадів, що замишляють через ТБ торгівлю жінками. Облом вийшов? Чи щось серйозніше?
— Що, облом?
— Угу… Повний. Знаєш, я б навіть чогось випила…
— О, це мудре рішення! Давай. Я о пів на шосту зустрічаюся зі своїм експертом у «Купідоні», їдь прямо туди!
Дідько б його взяв, того експерта, і того гниду-клієнта, якому до всього, що вже накрав, ще й Новаківського тепер подавай, і Юлічку з її довбаною кар'єрою — зараз, коли мені просто треба тримати мою малу за плечі, бо вона от-от розплачеться.
— А я вам не заважатиму?
Раніше вона б так не спитала, не було в ній цієї покірної, аж серце крає, готовности бути виставленою за двері, якщо заважатиме, — та Дарина Гощинська, котру впізнавали на вулицях і просили автограф, могла комусь заважати тільки коли сама цього хотіла, мала право заважати… Дівчинко моя, якби ти тільки знала, як мені тебе шкода — до клубка в горлі…
— Ще раз таке спитаєш — наб'ю!
— Кулаком? — трошки наче оживає вона, зачувши гру.
— Чому кулаком — чоботом.
— Це, щоб синців не було?
— Ага. Як можна на такій гарній попі лишати синці?
— Естет, блін! — нарешті чмихає-таки моя сумна дівчинка. — Гаразд, по дорозі зазирну в мисливський магазин, гляну, які там ті чоботи…
— То не такі. Правильні — то солдатські, кирзові.
— Садюга. Вони що, міцніші?
— Ще б пак. Краса і сила. Два в одному.
Знову чмихання, а тоді:
— Киць?
— Мм?
— Я тебе люблю.
От і все, і нічого мені більше не треба знати. Такий яскравий, суцільний наплив тепла — сиджу в машині, як у ванні, і всміхаюся, як ідіот: золотавим прямокутникам на снігу, і велично перекинутим, як декорації з античної драми, кубам сміттєвих баків у глибині двору і, глянь-но, Лялюсь, — ах як шкода, що ти не бачиш! — з якою ображеною гідністю перетинає двір у напрямку античних декорацій здоровенний чорний котяра, — як можна таку досконалу істоту змушувати вилазити з тепла на холод, говорить увесь його вигляд так явно, ніби ці слова висять над ним виписані в повітрі, як на коміксах, і я від повноти почуттів йому сигналю, від чого він, миттю забувши всю свою гідність, сприскує геть, як заскочений злодюжка, до чого ж смішний, хоч регочися вголос, Господи, який усе-таки гарний цей світ, і як гарно в ньому жити, дівчинко моя, нічого не бійся, ніхто нам нічого не заподіє, тільки ти люби мене, чуєш? Тільки не кидай мене самого…
— Ти там кому бібікаєш? — питає Лялюська.
— Це я салютую. На твою честь. Зараз іще швиденько порву свого Миколу Семеновича на німецький хрест, щоб нам не заважав, і складу його тлінні останки тобі до ніг.
— Щось ти дуже аґресивний робишся. Проти ночі?
— Лялюська. Моє ляленя, ти чудо мале, я вже за тобою скучив.
— Це ти чудо. Гаразд, їду в «Купідон».
— А я лечу. На крилах кохання. Уже випускаю шасі.
— Шасі? Це так тепер називається?
— Фе, безсоромна дівчинка!
— Будь обережний, на дорогах слизько.
— Буду. Обіцяю. Цьомчик.
— І тобі.
Пальці мені більше не тремтять — поворот ключа, і мій любий, слухняний Ґольф, чудесна машина, радісно вереснувши, мов зачекавсь уже стояти, зривається з місця. На виїзді з арки, де мушу пригальмувати, припалий до землі, мов йог, головою в плечі, котяра — недалеко й забіг! — проводжає мене недовірливим, як у Юлічки, поглядом. Насилу гамую бажання помахати йому крізь шибу: гарного вечора, почваро!..
II. ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». «Я ЇЇ ВБИВ»
…Щось вони поміж собою гомонять, Адька і цей лисоподібний дядечко зі скорбним ротом і ріденьким безбарвним волоссям під колір залисинам (як йому на ім'я, я вже забула), Адька виймає якусь течку, шарудить паперами, дядечко витягає окуляри й чіпляє на носа, — все це як за склом. Не можу я дослухатися, не можу брати участи в розмові. Тільки хлебчу вино, як воду, і вряди-годи, коли дядечко непевно поглипує на мене з-під окулярів, означую мирний характер своєї присутности вимученою посмішкою, — придається звичка контролювати обличчя перед камерою. Хай би вже швидше собі йшов. І комірець у нього несвіжий.
— Чому ти нічого не їси? — помічає турботливий Адька.
Чому? Та тому, що мені й без їди з душі верне. Просто фізично тяжко зараз — глитати шматки чийогось печеного м'яса. Якогось безневинного теляти, що в цвіті юности дістало довбнею по голові. Ніби спускаєш по стравоходу каменюки, які так і лишаться лежати там у шлунку навіки. Знову мовчки всміхаюся, цим разом вибачливо, — і знову хапаюсь за келих з вином, як за поручень у розхитаній маршрутці (в цій кнайпі так само переповнено, і так само тхне, як у маршрутці, — мокрим одягом і тютюном). Отак воно люди й спиваються.
Вадим мене не прийняв би, якби знав, із чим я до нього прийшла. Можна не сумніватися — сховався б, і телефона б не брав. Він і так останнім часом мене уникає — невже гадає, що я стану пред'являти йому за Владу якісь рахунки? Зразу ж, мов виправдовуючись, ринувся мені за Катруську оповідати — що недавно з нею бачився і що на канікули возив її до Швейцарії кататися на лижах, як мило з його боку. Ніби я про це не знала ще раніше, від Ніни Устимівни. Говорив і говорив, мов боявся, що я його переб'ю. І яка Катруська вже велика дівка, і як за нею там в Альпах упадав німецький хлопчик. Тільки я від Н. У. знала й дещо інше — що, крім Катруськи, з ним літала ще й його масажистка, якась Свєточка. Що ж, життя триває, і не вік же в жалобі ходити, еге? Чоловік, звиклий до моногамного зв'язку, пропаде, як звір із зоопарку, коли пустити його назад на волю, — хтось мусить доглянути осиротілого дядька. Свєточка, то й Свєточка. Хоч я й не думаю, щоб це було для дівчинки відповідне товариство.
