Ukrainian dream «Последний заговор» - Зима Василь (лучшие бесплатные книги TXT) 📗
— Короче, Марк, пять штук ты получаешь и свободен. — Толя сперся на стіл.
— Ты че, гонишь, Толя? Пусть парень бьется. Он смотри какой, — поплескав Марка по плечу. — Он таких бойцов уложить сможет!
— Я битимуся, Толю, я так вирішив, — йому було важко говорити, губа, розбита й надірвана, кровоточила та боліла.
— Бери деньги и вали, Марк. Мне не нужно проблем, ясно? Да, повезло тебе сегодня, прошел твой трюк, сломался Рафик. Ну а если бы не сломался?
— Нема «якби», є те, що є. Все, Толю, спасибі за все, я піду. І ви, чуєте, — до хлопців у костюмах, — поставите мене на бій. Я битимуся, у мене просто нема іншого виходу. Бувайте. — Марк узяв гроші і зачинив за собою двері.
— Слышь, а он кто у тебя? — мужчина в костюмі підійшов до Толі.
— Журналист.
— Да ну! Скажи, кто он.
— Давай, иди, время, — подивився на годинник і, почухавши носа, пішов до виходу. — Вызовешь его на бой с Карим, Лешей, если он не ляжет, я буду его уважать.
Той записав щось у блокнот, і, зиркнувши на Дану, усміхнувся, і защепив ґудзики на піджаку.
— Чего ты смеешься? — Дана здавалася дуже втомленою і злою.
— Да весело просто.
— А, ну веселись. Ты денег сколько взял сегодня?
— Какая тебе разница?
— Да никакой. Просто спросила.
— Просто… Хватит на месяц. А парень хороший, Марк-то.
— Очень, очень хороший парень, — Дана сказала це дуже чітко й голосно, потім підняла з землі сумку і, не попрощавшись, пішла. Їх залишилось у кімнаті троє, а ще був запах поту і краплини крові; на підлозі, якщо придивитися, їх було добре видно, це була Маркова кров, гаряча, червона та густа.
Це вперше в Марка було стільки грошей. Він стояв на дорозі, темній, безлюдній дорозі віддаленого району, і геть ні про що не думав. Йому було важко думати, йому не хотілося думати, він не дивився на годинник, на небо і навіть під ноги собі не дивився. У кишені намацав двадцять гривень і, піднявши руку, пішов назустріч автомобілям. Зупинився темний «бімер», Марк не зміг точно сказати, якого він кольору і скільки людей у салоні. Скло опустилося.
— Куда? — голос видався йому знайомим.
— На Дарницю.
— Куда на Дарницу? Дарница большая.
— Малишка, 23, це біля метро, метрів сто чи двісті.
— А, где «Детский мир». Что платим?
— Двадцять, — десь він уже чув цей голос.
— Садись. А морда чего такая побитая? — коли Марк захлопнув дверцята й голосно зітхнув.
— Упав невдало.
— А, понятно. Я тоже иногда так падаю, — машина набирала ходу. До Дарниці їхати було хвилин двадцять.
— Я посплю трохи, втомився.
— Спи, — зробив тихіше музику і, опустивши скло: — Я закурю?
— Та без проблем, мені все одно.
— А ты куришь?
— Hi, — заплющив очі і відчув, як страшенно болять руки, ребра й відірвана губа. — Чуєш, мені здається, що я чув твій голос.
— Может быть. Мир маленький до всрачки, где-то, может, пересеклись.
— Може, й так, — Марк казав це вже крізь сон.
Він прокинувся від того, що водій голосно матюкнувся й натиснув на гальма. Марк розплющив очі і, не розуміючи, що відбувається, голосно сопів.
— Охренели совсем эти раздолбаи.
— Що таке? — Крізь лобове скло бачив чорний джип, який перегородив їм дорогу і блимав аварійними вогниками.
— Да хер разберешь. Вырулили передо мной и стали поперек дороги. От че им надо?
— Давай здамо назад.
— Сзади тоже стоят. Выходи и сваливай потихоньку, это точно за мной. Че ты будешь мое дерьмо разгребать? — відчинив дверцята й кивнув головою: — Давай.
— Я посижу.
— Сиди, раз дурак, — вимкнув магнітофон і, потерши пальцями скроні, узявся за кермо.
Цієї миті з джипа вийшов мужчина, він був невисокий на зріст, і в руках у нього, це Марк устиг помітити, не було зброї.
— Ты туда смотришь? Молодец! Ствола у него нет. Но это не факт, что его нет под курткой. Из машины не выходи.
— Як не вийти? Він кличе.
Водій глянув у вікно і побачив, як незнайомець махає Маркові рукою.
— Так это не я в замес попал, а ты, пацан. Во дела. Так, вываливай давай.
— Ти почекай, не їдь нікуди, я повернуся, — вийшов із машини.
— А куда я поеду? Зажали, как клещами, — запалив цигарку й пустив під стелю густу хмару диму.
Марк підійшов до мужчини і став на відстані трьох метрів. Руки тримав у кишенях, незнайомець схрестив їх на грудях.
— Там, в джипе, сидит четверо человек с пистолетами, палками и неуемным желанием тебя прибить. А вон в том «мерсе», — показав на машину, яка відрізала «бімеру» шлях до відступу. — Находится еще несколько ребят с нездоровой психикой и неуравновешенным характером. Скажи, ты сможешь убежать?
— Я навіть не спробую цього зробити.
— Ты гордый? — підійшов, поклав Марку руку на плече.
— Ні, просто я не люблю тікати.
— Знаешь, в чем твое счастье?
— У чому?
— В том, что здесь есть я, Давид Арцания, или просто Арацан, как тебе удобно и как легче выговорить. Ты сегодня сделал одну ошибку: ты забрал у меня пять штук. Понимаешь, я ставил эти деньги только потому, что знал: мой Рафик не проиграет. Я знал это, потому что в заявках на бои не было тебя. Ты откуда взялся?
— На таксі приїхав. І я у вас грошей не забирав, я їх виграв. Я за ці гроші бився, мені за них побили ребра, руки, розбили губу та зламали ніс, мені за ці гроші ледь не вибили обидва ока і трохи покривили щелепу, зламали зуб, розсікли брову й вивихнули три пальці. Я не крав цих грошей, я їх заробив чесно.
— Честно. Правильно, пацан. Ты честно их заработал. Поэтому с тобой разговариваю я, а не ребята с пистолетами и палками, понял? Ты можешь поехать со мной?
— Зараз?
— Да.
— Зараз не можу: я обіцяв своїй дівчині, що прийду до неї.
— Ты обещал? — уважно подивився йому в очі.
— Так, обіцяв, — не відвів погляду.
— Тогда иди. Раз слово дал, иди.
— Це все? — Марк ступив кілька кроків назад.
— Нет, не все. Я тебя найду. Адрес и телефон давать не буду, это не тот адрес и не те телефоны, которые можно вот так просто давать чужим людям.
— Не треба. Знайдете мене, тільки попередьте. Ось номер, — дістав із кишені візитку. — Наберете мене. Мої телефони та адреси давати незнайомцям можна, — усміхнувся, потім скривився й приклав до губи руку — підборіддя стало червоним від крові.
— Болит, да? Ну, езжай давай, твоя красавица тебя подлечит.
— А Рафік як там?
— Он боец, как и ты, он скулить не будет. В больницу отвезли. Ключицу ты ему профессионально сломал, да и челюсть вывернул лихо. Ничего, заживет, не бери в голову.
— Мені шкода. Надовго ліг?
— Да, месяца на два. А выйти на ринг сможет вообще не раньше, чем через полгода, — узяв Марка під руку й поволі рушив до машини. — Так что некого мне ставить на бои. Все мои ребята пока средненькие, до Рафика им далеко. Придется тебе, — зупинився і, повернувшись до Марка, усміхнувся.
— Про що мова? — витирав хустинкою підборіддя.
— Тебе придется в ринг выходить. Будешь со мной работать. Когда Рафик очухается, я тебя отпущу. Конечно, понравится у меня — останешься, проблем не будет.
— А як я не захочу працювати з вами?
— Я настаивать не буду, — відчинив дверцята джипа. — Но ты же все понимаешь, Марк, да?
— Так, я все розумію.
— И ты хорошо заработаешь, и я свои дела поправлю, — сів до салону.
— А Толя як? Я ж йому обіцяв, і цим трьом, у костюмах.
— Это мои проблемы, Марк. Все, иди давай, лечись. Я выйду на связь. — Дверцята хряцнули, і машина зникла за поворотом. Та, що стояла ззаду, тихо завелася, але з місця не рушила. Марк підійшов до «бімера», сів на заднє сидіння, кивнув головою. Вони виїхали на трасу, «мерс» прилаштувався ззаду. Коли ж до станції метро залишалося метрів із триста, «мерс» різко набрав швидкість і, обійшовши їх із правого боку, помчав уперед.
