Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич (читать книги полные .TXT) 📗
Єжи Астровський здригнувся, почувши рецепт коктейля.
– Я піду, мабуть, – неголосно мовив він, зупинивши погляд на пляшці горілки в руці у Оксани. Його очі виявляли тугу й ніжність.
– Ні, ви не можете так швидко піти! Це не по-сусідськи! – Оксана пом'якшила голос.
Сусід приречено кивнув. Перевів погляд на Тараса. Іменинник налив собі й сусідові по півкелиха шампанського, а Оксана долила в їх келихи горілки.
– Ви мусите мені дещо пообіцяти, – наприкінці недовгого застілля звернулась Оксана до Єжи.
– Що? – злякано запитав сусід іменинника, стискаючи в руці порожній келих.
– Нагадуйте Тарасу, що він тепер живе не сам! – попросила Оксана.
Сусід задумливо і трохи знічено оглядівся на всі боки, потім повернув погляд на Оксану.
– Добре…
– Нагадуйте, що рибок треба годувати щодня, – вона кивнула на підвіконня. – І домовтеся з ЖЕКом, аби сходинки полагодили.
– Та я їм уже сто разів говорив, а вони п'ятдесят гривень вимагають! – Із сусіда вирвалося звичне для нього обурення.
Оксана мовчки дістала гаманець і вийняла звідти п'ятдесят гривень.
– Оксано! Я сам! У мене є! – Тарас, обличчя якого вже виявляло складну суть випитого коктейлю, підніс над столом руку. Його пальці міцно стискували зім'яті купюри, витягнуті з кишені джинсів.
– Та я… – Єжи побігав очицями від п'ятдесятої в руці Оксани до пом'ятих двадцяток у руці Тараса. – Я організую. Я зроблю!..
Він обережно витягнув у Тараса три двадцятки, звівся на ноги, кивнув на прощання й пішов.
– Тобі посуд помити? – запитала Оксана.
– Я сам, облиш!
– Ну, гаразд! – кивнула гостя. – Я теж піду, є справи! Про рибок не забувай!
Залишившись сам, Тарас підійшов до вікна, постежив за рибками, що спокійно плавали навколо водоростей.
– Сьогодні, схоже, землетрусу не буде, – прошепотів сам собі Тарас. – Значить, можна ще трішки поспати.
Перед тим як знову влягтися на канапу, він кинув погляд на стіл із неприбраним посудом і рішуче відмахнувся від нього жестом руки.
Розділ 5
Алік і Аудрюс прокинулися ще перед заходом невидимого цього дня сонця. За вікном квартирки Аліка в самому кінці Замарстинівської вулиці намагався ще бадьоритися день, насуплений низькою хмарністю. У голові в обох трохи шуміло – мабуть, через чарку «Немирова» і кількох чарок литовського бальзаму «Три дев'ятки», випитих на пам'ять про Джимі Хендрікса. Спали вони одягненими.
Алік на своїй вічно розкладеній канапі поверх ковдри. Аудрюс заснув, не підводячись із крісла.
– Ти надовго? – запитав, протираючи очі, Алік.
– Не знаю, – Аудрюс знизав плечима. – Я ж переїхав. У мене тепер хутір кілометрів за сорок од Вільнюса. Поблизу – нікого.
– Це добре, – закивав Алік. – Мені теж іноді хочеться, щоб поблизу – нікого! Але є своя привабливість і в зворотному… Хоча в мене тут поблизу тільки мачуха та кілька миролюбних сусідів. Щось у мене в животі нудно…
– Я б теж з'їв… і випив би…
– Випити легше. – Алік підвівся з канапи, розім'яв плечові суглоби. – Коли людина п'є, в неї тільки слух працює! А от щоб жувати, потрібна енергія…
– А в тебе є що пожувати? – поцікавився Аудрюс.
Алік заперечливо хитнув головою.
– Був хліб, було масло, але я щороку під вісімнадцяте вересня пощуся… скидаю вагу…
– Ну так давай куди-небудь сходимо, – запропонував литовець.
Алік замислився.
– Можна було б у круглу чебуречну біля озера… Але чебуреки без пива не можна… А я… я ще не готовий до об'їдалівки. Як ти думаєш, наш кадебешник правду сказав? Це ж при тобі було…
– У мене пам'ять на порожню голову і тверезий шлунок не працює, – видихнув Аудрюс.
– Ти нічого не переплутав? – утупився в товариша Алік.
– Що переплутав? – здивувався Аудрюс.
– Ну… порожня голова… тверезий шлунок…
– А-а! А що я сказав?! Російську забуваю потихеньку, на хуторі по-російськи говорити ні з ким.
– Так ти так і сказав, що навколо нікого і що ти на хуторі сам.
– От і кажу, що ні з ким! – Аудрюс для переконливості своїх слів закивав. – Може, в тебе ризькі шпроти є? – запитав він. – Раніше в кожному будинку був запас ризьких шпротів!
– Звідкіля в мене ризькі шпроти? Ходімо! – Алік заклично махнув рукою.
На вулиці пахло сирою лісовою прілістю. За негустим частоколом соснових стовбурів мелькали машини, що мчали у бік Брюховичів.
За спиною у досить струнких для свого віку хіпі завелася машина. Алік обернувся, побачив за лобовим склом жовтого «москвича» обличчя сусіда по двору. Махнув йому рукою – чи то вітально, чи то запитально.
– Підвезти? – ввічливо поцікавився сусід, опустивши донизу півскла дверець.
– Угу, – кивнув Алік.
Вони всілися на заднє сидіння, жорстке і трохи колюче через пружини, що випиналися знизу.
Машина виїхала на дорогу й повернула ліворуч, у бік міста.
– Вам куди? – обернувся водій.
– Та думали в Брюховичі… у чебуречну…
– Ні, я на Повітряну, – мовив сусід і натиснув на гальмо.
– Паняй, паняй! – підбадьорив його Алік, що не бажав виходити з «москвича» і знов опинитися на вулиці перед вибором, який починав дратувати. – Там, здається, теж кафешка є!
– Еге, – пожвавився сусід. – «Кафе» на Повітряній, 24! Там такі смішні ціни! Зеник із Ткацької там нещодавно на п'ятнадцять гривень так напився, що два дні на роботу не ходив. Його там і спати залишили, от який сервіс! Спробуй у «Макдональдсі» засни! Нізащо в світі! Викинуть, як… як… – сусід-водій чи то втратив нитку, чи то просто одне потрібне слово і знову озирнувся до своїх пасажирів.
– …як тварюку останню? – запропонував свій варіант кінцівки Аудрюс із м'яким литовським акцентом.
– Ага, – кивнув погоджуючись водій.
Біля будинку номер 24 по вулиці Повітряній Алік і Аудрюс вибралися з жовтого «москвича».
– Я як назад їхатиму – загляну до вас, – напучував їх сусід-водій. – Коли що, додому підвезу!
Аудрюс, побачивши перед собою вивіску «Гастроном», одразу попрямував до входу.
– Гей, нам не туди, правіше! – крикнув йому в спину Алік і, коли литовець обернувся, вказав йому рукою на малопримітну, але багатообіцяючу, особливо на порожній шлунок, вивіску «Кафе».
Усередині було гамірно й накурено, а значить – затишно. За кожним столом гула розмова, пилося пиво, душевно хрускотіла на недоглянутих, але гострих зубах сушена риба. Легкий мат додавав енергії цьому хору вповільнених алкоголем чоловічих голосів.
– Он, – Алік ткнув пальцем у правий далекий кут.
Там дійсно за столом сиділи тільки двоє, а могли до них сісти ще не менше чотирьох.
– Ти йди сідай! Я візьму! – скомандував Алік і відійшов до прилавка, під склом якого, прикрашені цінниками, що викликали посмішку, лежали продукти, які рідко псуються.
Двоє сусідів по столу, один у свіжовипраному ватнику, другий у костюмі з краваткою, шанобливо приглушили свою розмову, коли Алік поставив на стіл два келихи пива і тарілку, на якій безсоромно вмостилися дві котлети по-домашньому, два солоні огірки та дві тарані розміром з долоню.
– Ти мені все-таки скажи, що думаєш! Наш кадебешник сказав правду? – запитав Алік, уже всівшись навпроти литовського друга.
Аудрюс знизав гострими плечима. Його куртка лежала поруч на лавці, а синій поношений светр видавав недостатність м'язового і жирового покриву кісток.
– Ти обидві їж! – Алік недбало, але шанобливо кивнув на котлети. – Ти тепер в Європі… Там вижити складніше…
Аудрюс узяв котлету пальцями, підніс до носа, понюхав і посміхнувся.
– Може, і справді, – сказав він, дивлячись на котлету в руці. – Сам подумай! Розкопати могилу в Штатах, відрізати у небіжчика кисть, запакувати, щоб не просмерділася, перевезти через Атлантику в Литву і звідти потягами до Львова… Хіба хіпі коли-небудь знали слово «логістика»?
– А що це? – запитав, зупинивши ковток пива, Алік.
– От бачиш, – сказав Аудрюс. – Не могли ці хлопці самі таке прокрутити.
