Львiвська гастроль Джимі Хендрікса - Курков Андрей Юрьевич (читать книги полные .TXT) 📗
– Це в корені змінює багато чого, – задумливо мовив спроквола Алік і продовжив перерваний ковток.
– Що змінює? – Аудрюс втупився в очі давньому другові.
– Ну… картину нашого всесвіту… Джимі Хендрікс був ворогом капіталізму, і при цьому його цінували в КДБ?
– Послухай, збоченці є скрізь! Мій знайомий голубий ді-джей із Каунаса якось так запав на одну барменшу, що трохи не поміняв орієнтацію! З кожним може статися! Не лише з кадебістами! Та й цей твій капітан… він якийсь м'який…
– Ти що, думаєш, він дотепер за нами…
Аудрюс заперечливо хитнув головою, через що довга шевелюра ледве не зійшлась, як завіса, на його обличчі, залишивши тільки ніс і частину очей.
– Ні. – Він поправив рукою волосся. – Він романтик. Видно, випадково до органів потрапив.
– Так, але він сказав, що їх там багато було, тих, хто допоміг Москву обдурити й за гроші Москви привезти нам його геніальні пальці…
– Охолонь! – Литовець узяв у руку другу котлету по-домашньому. – Ти живеш у прекрасній країні, у прекрасному місті, де навіть у радянські часи кадебісти любили Джимі Хендрікса! Та їм пам'ятник треба поставити, вашим кадебістам!..
– Ну, ти теж романтик! Може, ще поряд із могилою Джимі такий пам'ятник увіткнути?!
– Старий. – На обличчі Аудрюса розпливлася злегка зарозуміла посмішка. – Ти що, забув? Make love, not war! Головне в нашому житті – любов. І якщо нас колись любили кадебісти і при цьому старалися не трахати? Хіба це не прекрасно?
– Так. – Алік пожував губами, посвердлив поглядом два огірки, що самотньо лежали на тарілці. – Бачиш, огірочки я взяв, а до пива вони ніяк… Не гармоніюють! Я зараз!
Алік підвівся, відійшов до прилавка. Аудрюс задумливо спостерігав за барменшею, що з уважною усмішкою на обличчі вислуховувала високого довговолосого клієнта. Потім вона зняла з полиці за своєю спиною рифлену пляшку з прозорою горілчаною рідиною. І полилася ця горілка в чарочки, що голодно втупилися своїм розкритим оком у сіру стелю.
– Гей, друже, ти не з Винників? – запитав несподівано Аудрюса чоловік у чистому ватнику.
– Ні, я з Литви.
– О! – Чоловік у ватнику підніс вказівний палець перед своїм співрозмовником. – Я ж говорив, вони не наші… вони котлети пальцями їдять! Інша культура!..
Розділ 6
В'їзд до двору будинку з боку вулиці Федорова знову був закритий – цього разу якийсь недотепа залишив перед воротами свій «жигуль» кольору мокрого асфальту.
Оксана, оглядівшись, втиснула свою «Чебурашку» між двома іномарками, припаркованими під Старопігійським інститутом, і, зачинивши машину, ввійшла до двору. З боку Федорова на цьому будинку номера не було. Може, саме тому автолюбителі з завидною регулярністю кидали свої машини під воротами.
Піднімаючись по дерев'яних сходинках на свій другий поверх, Оксана прислухалася до їх поскрипування. Сходинки в її парадному відзначалися тихістю й податливістю.
Стягнувши з ніг високі осінні чобітки, хазяйка пройшла в єдину кімнату маленької та затишної квартири, всілася на канапу. Перевела подих. Прислухалася до легкого шуму втоми в голові. Вчорашній вечір затягнувся до першої години ночі, вона з подругами веселила корпоратив страхової компанії. За столом, як, мабуть, і в самій страховій компанії, заправляли жінки. Декілька тихих переляканих чоловіків серед розслаблених, прикрашених алкогольним рум'янцем пані. Скоріше за все, ці чоловіки не були навіть співробітниками страхової компанії, а всього лише чоловіками тих, хто святкував.
Усмішка, викликана думками про минулий вечір, протрималася на обличчі Оксани недовго. Згадався відразу і цей ранок, і вдалий сюрприз у Тараса, що завжди забував про свій власний день народження. Згадалися подаровані йому рибки. І тут же згадалися такі ж рибки, подаровані вчорашнім днем собі самій!
Оксана підвела погляд на підвіконня, де тепер стояв невеликий акваріум, такий же, який вона купила Тарасові.
Підійшла, відсунула фіранку, нахилилася над своїм власним маленьким водним світом. Рибки мирно плавали навколо зелених водоростей.
Оксана витрусила з коробочки на воду трохи сухого корму. Рибки тут же спрямували свої погляди вгору.
– Пригощайтеся, їжте, гості дорогі! – мовила жартівливо хазяйка і залишила рибок за фіранкою на підвіконні. Через маленьку кухню пройшла у ванну, вмилася.
Холодна вода не додала бадьорості. Й тоді вирішила Оксана трохи відпочити. Повернулася до кімнати і здерлася по крутій дерев'яній драбинці на своє ліжко, що одночасно було дахом зробленої на замовлення одежної шафи. Тут же, на висоті майже трьох метрів, у неї й лампа настільна стояла для читання, і журнали лежали.
Прилягла на спину, голова на подушці. Очі самі заплющилися. Задрімала вона, настроюючи себе, одначе, на дуже коротку дрімоту, може, на кілька годин відпочинку, не більше. Адже день у розпалі. Поблизу шумить площа Ринок, дзюрчить на ній фонтан, їздять трамваї та цокають по мокрій бруківці каблуки жіночих чобітків.
Розділ 7
Життя Тараса по кілька разів на день давало тріщину, мовби він навчився у свого старенького комп'ютера «зависати». Саме у ці моменти порожнечі, що несподівано виникала в голові, він автоматично натискав кнопку «старту» і переводив свій приморожений погляд на монітор. Стежив байдуже за процесом оживання екрана, слухав таємничі звуки, що супроводжували запуск комп'ютерних програм. Коли монітор прикрашався «дозрілими» «іконками», Тарас підводився і приносив із підвіконня два-три кактуси у пластикових кубиках-вазонах. Ставив їх під монітором, аби вони перехоплювали та втягували у себе всю шкідливу комп'ютерну радіацію. їм-то що? Вони, як і будь-які рослини, створені, щоб фільтрувати повітря, переробляти вуглекислий газ на кисень! Тарас не знав, на що кактуси переробляли шкідливе комп'ютерне випромінювання. Він не був упевнений, що це випромінювання шкідливе, і навіть іноді сумнівався, що воно взагалі існує. Але ігнорувати народні мудрості було безглуздо. І якщо одного дня хтось вирішив, що перед працюючим монітором треба ставити кактус, то Тарас пішов іще далі й почав ставити не один кактус, а три! «Комп'ютерні кактуси» Тараса ніякої ботанічної цінності не мали. Цінність мали інші кактуси, що росли в маленькій теплиці під лампами денного світла. Це були кактуси, над якими він старанно проводив експерименти, намагаючись схрестити їх із живими каменями – літопсами. Для таїнства схрещування він уже купив у магазині для художників тонкий колонковий пензлик. Але поки що він лежав без діла. Три лофофори Вільямса готувалися до цвітіння. Кілька літопсів теж готувалися до цвітіння, але домогтися від літопсів «одвертості й відкритості» було справою непростою. Вже кілька разів їхні бутончики засихали до цвітіння.
«У вас три нови листи!» – повідомило моніторне «віконце» з намальованим жовтим конвертом. Тарас навів стрілку на конверт і «кликнув» мишкою.
Два листи пропонували недорого та швидко подовжити пеню на 8 сантиметрів. Третій лист виявився конструктивнішим.
«Я у вашому місті й пишу на оголошення. Передзвоніть мені на мобільний 0967049657. Льоня».
Думки витіснили з голови Тараса раптову порожнечу. З'явилася перспектива заробітку. Рука витягнула з кишені білого махрового халата мобільник.
– Алло, Льоня? Ви мені прислали e-mail! Вас турбують камені?
– Це уролог? – перепитав метушливий чоловічий голос.
– Я – по каменях, – відповів Тарас, який не наважився назвати себе представником лікарської професії.
– Ага, – сказав голос. – Так шо, можна зараз зустрітися? Де ваш кабінет?
– Я працюю на виїзді, не в кабінеті, – пояснив співрозмовникові Тарас. – Вібротерапія зазвичай виводить камінь години за дві-три… Іноді, щоправда, процедура може тривати й довше.
– Це шо, спеціальний вібратор?
– Ні, спеціальна машина, на якій я вас возитиму по спеціально вибраній дорозі, щоб виникала вібрація… Перевірений метод.
– Ну добре, куди під'їхати?
