Смерть — діло самотнє - Бредбері Рей Дуглас (прочитать книгу TXT) 📗
— Так, мем, — винувато відповів я. — І ще я хотів сказати… надвірні двері у вас не замкнені.
— Е, та що тут кому взяти в такої старої руїни, як я? — Вона востаннє підвела голову. Очі її зблиснули. На обличчі відбився біль, що точив її десь усередині й тепер вихопився назовні. — Ніхто вже ніколи не зайде в цей дім і не підніметься цими сходами! — вигукнула вона.
Голос її затих, мов радіохвиля з-за гір. Вона приплющила повіки, помалу згасаючи.
О боже, подумав я, вона таки хоче, щоб хтось прийшов до неї і зробив їй цю страхітливу послугу!
Ні, тільки не я!
Очі старої широко розплющились. Невже я сказав це вголос?
— Ні, — мовила вона, пильно заглядаючи мені в обличчя. — Ви не він.
— Хто «він»?
— Той, що стоїть у мене за дверима. Щоночі. — Вона зітхнула. — Але ніколи не заходить до кімнати. Чому він не заходить?
І нараз спинилася, наче годинник. Вона ще дихала, але видимо чекала, щоб я пішов.
Я озирнувся через плече.
Вітер здійняв у дверях куряву, і мені здалося, ніби там якась тінь, ніби хтось стоїть і жде. Оте щось чи хтось, що приходить щоночі й чигає в коридорі.
Я рушив до виходу.
— До побачення.
Ані звуку.
Мені слід би залишитися з нею, разом пити чай, снідати, обідати. Та хіба допоможеш усім, хто цього потребує, по всіх усюдах і в усі часи?
Я почекав біля дверей.
До побачення.
Чи то вона простогнала ці слова у своєму старечому сні? Я знав лише те, що її подих виштовхнув мене з кімнати.
Спускаючись униз, я згадав, що так і не спитав ім'я старого, який потонув у лев'ячій клітці, маючи в кишенях по жмені незужитого на жодному святі конфетті з трамвайних квитків.
Я знайшов його помешкання. Але це нічого мені не дало.
Його імені там не буде, так само як немає його самого.
Усе добре при своєму початку. Але так рідко в історії людей, чи малих містечок, чи великих міст і кінець буває добрий.
З часом усе помалу занепадає. Запливає жиром. Розлазиться. Розпадається зв'язок часів. Скисає молоко. Серед нічної мряки дроти на високих стовпах приносять погані вісті. Вода в каналі береться брудним шумовинням. Кресало не викрешує вогню. Жінки більш не гріють.
Зненацька кінчається літо.
Глибоко в кістки заповзає зима.
Отоді настає час стіни.
Йдеться про стіну в убогій кімнатчині, яку щораз стрясають, проїжджаючи мимо, важкі трамвайні вагони, і ти стенаєшся, наче в нічному кошмарі, на своєму холодному залізному ліжку в напівпідвалі аж ніяк не королівського будинку, де давно вже немає канарок і з-над вхідних дверей повідпадали цифри номера, а перекручена табличка з назвою вулиці на розі показує не на північ, а на схід, так що коли б хтось надумав тебе розшукувати, то пішов би без вороття в зовсім інший бік.
А проте в тебе є оця стіна біля ліжка, на якій ти можеш читати сльозавими очима чи простягти руку, та так і не торкнутись її — надто вже вона далека, надто непроникна й надто гола.
Я знав: якщо я знайду кімнату старого, то побачу цю стіну.
І я її побачив.
Його двері, як і решта дверей у будинку, були незамкнені й ніби чекали, щоб у них увійшли — чи то вітер, чи то туман, чи то якийсь примарний незнайомець.
Я ввійшов. І нерішуче спинився. Хтозна, може, сподівався побачити на порожньому залізному ліжку старого рентгенівський відбиток власника? Його кімната мала такий самий вигляд, як і кімната жінки з канарками нагорі: то була пустка, наче в кінці дня після дешевого розпродажу, коли усе вже розтягли геть — що за п'ять, що за десять центів.
Не було навіть ні зубної щітки, ні мила, ні якоїсь ганчірки замість рушника. Мабуть, старий раз на день мився у морі, чистив зуби водоростями, прав у солоній воді свою єдину сорочку і, поки вона сохла, лежав поруч на піску — це, звісно, коли і якщо прозирало сонце.
Я ступав уперед, мов водолаз на великій глибині. Коли знаєш, що людина померла, сама атмосфера її осиротілого житла сковує тобі рухи й навіть подих.
Я перевів дух.
Моє припущення виявилось хибним.
Його ім'я таки було в кімнаті, написане на стіні. Я мало не впав, нахилившись, щоб розібрати його.
Воно повторювалося знов і знов, надряпане на тиньку з того боку ліжка. Знов і знов — так наче страх перед старечим слабоумством чи втратою пам'яті, страх прокинутись одного ранку безіменним, змушував його знов і знов видряпувати своє ім’я жовтим від нікотину нігтем.
Вільям. Потім — Віллі. Потім — Вілл. А ще нижче — Білл.
А далі — знов, і знов, і знов:
Сміт… Сміт… Сміт… Сміт…
І трохи нижче — Вільям Сміт.
І нарешті — Сміт, В.
Я придивлявся до стіни, і ця моторошна таблиця множення то проступала виразніше, то розпливалась у мене перед очима, викликаючи в душі спомин про всі ті безсонні ночі, коли й я жахався на саму думку, що чекає мене ген попереду, в темних нетрях мого майбутнього. Може, десь у 1999 році і я, старий та самотній, з мишачим шкрябанням робитиму нігтем свій пам'ятний напис на стіні.
— Не приведи боже… — прошепотів я. — Ану стривай!
Ліжко писнуло, наче кицька, до якої доторкнулись уві сні. Я сперся на нього всією вагою і повів пучками по тиньку. Там були ще якісь слова. Послання, натяк, ключ?
Мені пригадався дитячий фокус, коли кажеш товаришеві написати щось олівцем у блокноті й видерти той аркушик. А тоді виходиш з блокнотом із кімнати, м'яким олівцем скісно треш по невидимих ум'ятинках на аркушику, що був під видертим, і на папері проступають написані товаришем слова.
От і тепер я зробив точнісінько так само. Дістав з кишені олівця й заходився легенько водити боком грифеля по стіні. І на тиньку, немов якимсь чаром, проступали сліди від нігтя: осьде щось ніби рот, а оце око, обриси, форми, уривки напівдрімотних думок старої людини.
Четверта ранку, а сну немає.
А нижче — німе благання:
Боже, дай мені заснути!
І розпач на світанні:
— О господи!
Аж раптом, коли я нахилився ще нижче, щось наче вхопило мене за коліна. На стіні були такі слова:
Він знову стоїть за дверима.
Але ж це я, я стояв за дверима старої нагорі, тільки п'ять хвилин тому. І я ж таки хвилину тому стояв за дверима цієї порожньої кімнати. А ще…
Вчорашня ніч. Заллята дощем темрява, трамвай. Великий вагон, що розгойдується на поворотах, рипить дерев'яними ребрами, деренчить начищеною міддю, а хтось невидимий похитується у проході позад мене й править свою панахиду.
Він знову стоїть за дверима.
Він стояв у трамвайному проході.
Ні, ні. Це вже занадто!
Хіба ж то злочин — стояти в трамвайному проході й стогнати, так само як стояти отут у коридорі і тільки дивитися на двері, щоб старий знав, що ти тут стоїш — стоїш і мовчиш?
Ну гаразд, та що, як одної ночі він — хоч би хто він був — увійде до кімнати?
Ввійде із своїм самотнім ділом?
Я знов подивився на видряпаний напис на стіні, такий же блідий і невиразний, як і об'явка про канарок у вікні з вулиці. І відступив, одірвався од тих моторошних слів самотності й розпуки.
У коридорі я постояв, дихаючи повітрям цього дому й намагаючись угадати, скільки разів протягом останнього місяця тут стояв хтось інший, у кого під шкірою обличчя прозирав вискалений череп.
Мене поривало обернутись і щосили гукнути нагору, так щоб аж задеренчали порожні пташині клітки:
«Якщо він прийде знову, покличте мене!»
Та як? Я побачив у кутку порожню поличку, де колись був телефон, а під нею телефонний довідник за 1933 рік.
То хай закричить у вікно!
Але хто почує її голос, схожий на скрегіт ключа в заіржавілому замку?
Я сам прийду й чатуватиму під дверима, подумав я.
Чому?
Тому що ота видобута з дна річки мумія, ота напівжива жінка на схилі віку, яка лежить нагорі сповита в поховальний саван, з надією чекає холодного подмуху вітру, що шугне сходами й залетить до неї в кімнату.
