Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (читать книги полные .txt) 📗
Його увагу привернув якийсь рух. Річард озирнувся. Оточені зеленим ореолом, тіні низкою пливли по стежці, переслідуючи подорожніх. Вони безшумно ковзали над землею, одна за одною піднімаючись над поваленими стовбурами. Річард і Келен завмерли і як заворожені втупилися на переслідувачів. Тіні продовжували наближатися.
— Іди вперед, — прошепотів він, — і не випускай мою руку. Я буду стежити за ними.
Річард зауважив, що сорочка Келен, втім, як і його, намокла від поту, хоча ніч була далеко не теплою. Ледь кивнувши, вона рушила вперед. Він задкував, притулившись до неї спиною і не спускаючи очей з тіней. В душу закрався страх. Келен йшла як можна швидше, кілька разів їй доводилося зупинятися і повертати в сторону.
Вона знову зупинилася і нарешті намацала поворот направо. Невидима стежка різко пішла під ухил. Спускатися задом наперед по крутому схилу виявилося не так-то просто. Щоб не зірватися, доводилося ступати дуже обережно. Тіні ланцюгом пливли за ними, повертаючи разом із стежкою. Річард з поборов бажання сказати Келен, щоб та йшла швидше: будь-яка помилка могла коштувати життя. Тіні підбиралися все ближче. Ще кілька хвилин, і вони наздоженуть подорожніх.
Річард напружився і опустив руку на руків'я меча. Він не знав, що відбудеться, якщо оголити зброю. Навіть якщо меч виявиться дієвим проти тіней, сутичка у вузькій тіснині — в кращому випадку величезний ризик. Але якщо вибору не залишиться, якщо вони підійдуть дуже близько, він дістане меч.
Річарду почало здаватися, що у тіней з'явилися лиця. Він марно намагався пригадати, чи було таке колись. Він спускався по схилу, і пальці все міцніше стискалися на мечі. М'яка рука Келен зігрівала його долоню. В зеленому сяйві проступали благородні сумні обличчя. Вони дивилися на Річарда з ніжним, наполегливим благанням. Він ще міцніше стиснув меч. Слово ІСТИНА обпекло долоню, як розпеченим залізом. З меча хлинув гнів. Магічний гнів спробував пробитися в свідомість Річарда, але знайшов там тільки страх і замішання. Гнів меча згас. Тіні більше не наближалися. Вони пливли за Річардом, і йому вже не було так самотньо. Тіні несли страх, знімали напругу.
Їх шепіт заспокоював. Річард прислухався, намагаючись розрізнити слова. Рука його розслабилася. Легкі, обережні посмішки підбадьорювали його, заколисували його обережність, тривогу. Йому захотілося почути слова, розібрати їх бурмотіння. Зелене світло мирно сяяло навколо прозорих контурів. Серце Річарда шалено калатало. Він так потребував відпочинку, спокою, співрозмовників. Його свідомість попливла. Зовсім як тіні. Тихо, легко, спокійно. Річард з тугою подумав про батька. Він згадав веселі, безтурботні часи, часи любові, розуміння, турботи, безпеки. Тоді ніщо не загрожувало йому, ніщо не лякало, ніщо не тривожило. Він мріяв повернути той щасливий час. Річард усвідомив, що саме про це шепочуть йому голоси, що все може повторитися. Вони хотіли допомогти йому повернутися туди. От і все.
У самій глибині свідомості розквітло слабке застереження, але зів'яло і зникло. Рука зісковзнула з меча.
Як же він помилявся, наскільки сліпий був раніше. Чому він відразу не міг зрозуміти? Вони тут не для того, щоб заподіяти йому зло. Вони хочуть йому допомогти знайти бажаний спокій. Вони пропонують не те, що треба їм, а те, до чому він сам так прагне. Вони лише намагаються позбавити його самотності. Сумна посмішка торкнулася його губ. Як же він не зрозумів цього раніше? Як він міг бути такий сліпий? Їх шепіт, подібний солодкої музики, плескався навколо нього м'якими хвилями, заколисував страхи, проникав у самі глибини його душі. Річард зупинився, не бажаючи йти від цілющої теплоти їх наспіву.
Холодна рука потягнула його, щоб відвести від них. Річард відпустив її. Рука зникла і більше не турбувала його.
Тіні підпливли ближче. Річард чекав їх, вдивляючись в благородні лиця, вслухаючись в ніжне бурмотіння. Коли вони видихали його ім'я, Річард здригався від насолоди. Тіні оточили його, підпливаючи все ближче, простягаючи руки. Річард радісно зустрів їх. Руки піднімалися до його обличчя, майже торкалися його, бажаючи приголубити. Він переводив погляд з одного лиця на інше, зустрічаючись очима зі своїми рятівниками. Кожен утримував його погляд, кожен тихим шепотом обіцяв чудо.
Одна рука зачепила Річарду обличчя, і йому здалося, ніби цей дотик заподіює пекучий біль. Втім, Річард не був до кінця впевнений, що це дійсно так. Той, кому належала рука, пообіцяв, що варто Річарду до них приєднатися, і він ніколи більше не відчує болю. Він хотів заговорити, задати їм питання, але все раптом здалося йому таким порожнім і тривіальним. Треба тільки віддатися їх турботам, і все буде добре. Він повертався до кожного, кожному пропонуючи себе, бажаючи одного — щоб його прийняли.
Обернувшись, він став шукати Келен, щоб взяти її з собою і розділити з нею мир і спокій. Спогад про неї спалахнув в його мозку, відволікаючи від тіней. Голоси тихо вмовляли його забути про Келен. Він обвів очима схил, вдивляючись в темні завали. Небо злегка просвітліло, наближався ранок. Чорні громади скель нерухомо стояли на тлі блідо-рожевого неба. Річард добрався майже до кінця схилу. Келен ніде не було. Тіні наполегливо звали його, шепотіли його ім'я. Образ Келен все яскравіше проступав у нього в пам'яті. Раптово Річард відчув поштовх страху. Страх спалахнув у нього в душі, перетворивши шепіт в сірий попіл.
— Келен! — Вигукнув він.
Відповіді не було.
Темні руки, мертві руки тяглися до нього. Лиця тіней почали плисти, ніби випари над киплячим зіллям. Хрипкі голоси повторювали його ім'я. Річард в замішанні відступив на крок.
— Келен! — Знову крикнув він.
Руки тяглися до нього, і ще не торкнувшись, завдавали пекучого болю. Він відступив ще на крок і уткнувся спиною в стіну. Руки потяглися, бажаючи підштовхнути його. Річард в замішанні оглядався, шукаючи Келен. На цей раз біль змусила його прокинутися остаточно. Він усвідомив, де знаходиться, і зрозумів, що мало не сталося. Річарда охопив жах.
І тут його гнів вибухнув.
Річард вихопив меч і змахнув ним перед собою. В ту ж мить його облила гаряча хвиля магії. Тіні, які зачепив клинок, спалахнули і перетворилися в ніщо. Тільки тоненька цівка диму піднялася вверх, немов підхоплена поривом вітру. Пролунав несамовитий крик. А на Річарда вже насідали наступні. Меч пройшов і крізь них, але тіням не було числа. Поки він відбивався з одного боку, з іншого з'являлися нові лави супротивників. Ще не встигнувши повернутися, Річард відчував біль їх напівдоторків. Що ж він відчує, коли тіні в кінці кінців доторкнуться до нього? І чи відчує він що-небудь взагалі або відразу впаде замертво? Річард зробив крок від стіни, не перестаючи наносити удари мечем. Ще крок, скажені помахи меча, свист від розсікання повітря.
Річард став, впираючись ногами в землю. Коли тіні підпливали, він негайно розсікав їх. Боліли руки, нила спина, кров стукала в скроні. Піт застилав очі. Річард відчував себе спустошеним. Відступати було нікуди. Доводилося стояти на місці. Він знав, що довго так не протягне. В нічному повітрі розносилися крики і голосіння. Здавалося, тіні з радістю кидаються на його меч. На Річарда насувалося ціла хмара тіней. Він не зміг відразу з усіма розправитися. Довелося зробити крок назад. За спиною знову виникла темна стіна. З того боку кордону до нього з болісними стогонами тягнулися темні фігури. Тіней було надто багато. Він ні на крок не міг просунутися вперед. Не міг відійти від стіни. Залишалося тільки стояти на місці. Біль, яку несли простягнуті руки, вкрай вимотала його. Він знав: якщо тіні будуть нападати натовпами і досить швидко, їм вдасться заштовхнути його за стіну, в підземний світ. Він продовжував боротьбу, тепер уже в повній безнадії.
Гнів змінився жахом. М'язи рук горіли від постійних помахів мечем. Здавалося, мета тіней — просто вимотати його кількістю. Він зрозумів, що був правий, коли вирішив не вдаватися до допомоги меча до тих пір, поки не залишиться іншого виходу. Але тепер у нього не було вибору. Треба боротися, щоб врятувати їх.
