Перше Правило Чарівника - Гудкайнд Террі (читать книги полные .txt) 📗
— Ременем? Батько відшмагав тебе ременем? — Дарко Рал понуро встав з трави і відвернувся. — Прости, Карл. Я поняття не мав, що все так жахливо.
— Ну, це тільки тому, що вони мене люблять, — поспішив додати Карл. — Так вони і сказали. Вони люблять мене, а я змусив їх турбуватися. — Рал все ще стояв до хлопчика спиною. Карл насупився. — Тобі не здається, що це доводить, що вони про мене піклуються?
Рал лизнув пальці і погладив губи і брови. Потім він повернувся до хлопчика і знову сів на траву, дивлячись на стривожене дитяче обличчя.
— Карл, — його голос був так тихий, що Карлу довелося напружитися, щоб розібрати слова, — у тебе є собака?
— Звичайно! — Хлопчик кивнув. — Тінке. Вона просто чудова. Я взяв її ще цуценям.
— Тінке, — ласкаво повторив Рал. — А Тінке коли-небудь губилася або втікала?
Карл наморщив лоба, намагаючись згадати.
— Так, звичайно. Разів зо два. Ще коли була цуценям. Але на наступний день вона завжди поверталася.
— Ти турбувався, коли втікала твоя собака? Коли вона пропадала?
— Ну звичайно.
— Чому?
— Тому, що я люблю її.
— Розумію. А що ти робив, коли вона поверталася?
— Я брав її на руки і міцно-міцно обіймав.
— Ти не бив Тінке ременем?
— Ні!
— Ні? А чому?
— Тому, що я люблю її!
— Але ж ти турбувався?
— Так.
— Отже, коли Тінке поверталася, ти її обіймав тому, що любив свою собаку і турбувався про неї?
— Так.
Рал злегка відкинувся назад і уважно подивився на хлопчика.
— Розумію. А якби ти відшмагав Тінке ременем, коли вона повернулася? Як ти думаєш, що б вона зробила?
— Готовий посперечатися на що завгодно, в наступний раз вона б не повернулася. Їй би не захотілося повертатися, адже я міг би побити її. Вона пішла б до тих, хто її любить.
— Розумію, — багатозначно промовив Рал.
По щоках Карла текли сльози. Він відвів очі і розридався. Нарешті Рал простягнув руку і погладив хлопчика по волоссю.
— Прости, Карл. Мені не хотілося тебе засмучувати. Але знай: коли все скінчиться і ти повернешся додому, якщо тобі коли-небудь буде потрібний притулок, тут тебе зустрінуть з радістю. Ти чудовий хлопчик, чудовий юнак. Для мене буде честю, якщо ти вирішиш залишитися зі мною. Ти і Тінке. Я хочу, щоб ти знав, що я довіряю тобі. Ти сам можеш вирішити, коли йти або приходити.
Карл підняв мокрі очі.
— Дякую, Отець Рал.
Рал ласкаво посміхнувся.
— Ну а тепер, як щодо сніданку?
Карл кивнув.
— Чого б тобі хотілося? У нас знайдеться все, що забажаєш.
Карл на хвилину задумався. На його обличчі засяяла усмішка.
— Я б хотів пирога з ожиною. Я люблю його більше за все на світі. — Він опустив очі. Усмішка погасла. — Але мені ніколи не дають його на сніданок.
Лице Дарка Рала розпливлося в усмішці. Він підвівся.
— Ну що ж, значить, пиріг з ожиною. Я сходжу за ним і відразу ж повернуся.
Магістр попрямував до бічних дверей, прихованих за лозою. Як тільки він наблизився, двері розчинилися, і величезна рука Демміні Насса притримала її за спиною Рала. Магістр увійшов в темну кімнату. В котлі, підвішеному над вогнем в невеликому горні, варилася смердюча каша. Двоє охоронців мовчки стояли біля дальньої стіни. Їхні обличчя покрилися потом.
— Мій пане, — Демміні схилив голову, — гадаю, хлопчик заслужив твоє схвалення.
Дарці Рал лизнув кінчики пальців.
— Він відмінно впорається. — Рал пригладив брови. — Налий-но мені миску цих помиїв. І нехай охолонуть.
Демміні взяв олов'яну миску і почав черпати дерев'яним ополоником кашу.
— Якщо тут все гаразд, — порите віспою обличчя спотворила люта гримаса, — Тоді я поїду до королеви Мілені. Засвідчити твою повагу.
— Відмінно. По дорозі заглянеш до драконихи. Скажеш, що вона мені потрібна.
Ложка завмерла в руці Демміні.
— Вона мене не любить.
— Вона нікого не любить, — спокійно сказав Рал. — Але не хвилюйся, Демміні. Вона тебе не з'їсть. Вона знає, що буде, якщо вивести мене з терпіння.
Демміні знову взявся черпати кашу.
— Дракониха запитає, коли вона тобі знадобиться.
Рал подивився на нього краєм ока.
— Це не її справа. І передай їй, що я так сказав. Вона повинна з'явитися, коли я накажу, і чекати. — Він повернувся і крізь вузьку щілину в листяному орнаменті подивився на голову хлопчика. — Але я хочу, щоб ти повернувся через два тижні.
— Через два тижні. Добре. — Демміні поставив на стіл миску з кашею. — Невже в тебе стільки часу піде на хлопчиська?
— Так. Якщо, звичайно, я хочу повернутися з підземного світу. — Рал продовжував спостерігати за дитиною. — А може, й більше, ніж два тижні. Скільки треба, стільки й піде. Я хочу добитися повної довіри. Він повинен добровільно принести клятву вірності.
Демміні підчепив великим пальцем пояс.
— У нас ще труднощі.
Рал кинув погляд через плече на свого помічника.
— Тобі що, більше нема чим зайнятися, Демміні? Тільки ходити кругами і шукати проблеми?
— Тільки завдяки цьому моя голова все ще в мене на плечах.
Рал посміхнувся.
— Ти правий, друже мій, ти правий. — Він зітхнув. — Ну, говори.
Демміні переступив з ноги на ногу.
— Минулої ночі я отримав повідомлення, що вказуюча хмара зникла.
— Зникла?
— Ну, не стільки зникла, скільки сховалася. — Демміні скривився. — Кажуть, налетіли хмари і приховали її.
Рал розсміявся. Демміні в замішанні нахмурився.
— Це наш друг, старий Чарівник. Схоже, він помітив хмару і придумав невеликий трюк, щоб мені досадити. Цього і слід було очікувати. Це не проблема, друже мій. Це не важливо.
— Мій пане, але за допомогою хмари ти збирався знайти Книгу. Що ж може бути важливіше Книги і останньої шкатулки?
— Я не сказав, що Книга — це не важлива. Я сказав, що хмара не важлива. Книга дуже важлива, і саме тому я ні за що не довірив би її одній тільки вказуючій хмарі. Як по-твоєму, Демміні, яким чином я причепив хмару до хлопця Сайфера?
— Мій пане, я не дуже сильний в магії.
— Досить чесно, друже мій. — Рал лизнув кінчики пальців. — Багато років тому, ще коли був живий батько, він встиг розповісти мені про шкатулки Ордену і про Книгу Зниклих Тіней. Він і сам намагався повернути їх, але йому не вистачало знань. Він був людиною дії, людиною битви. — Рал подивився Демміні в очі. — Ти багато в чому схожий на нього, друже мій. Йому не вистачало знань. Але він був досить мудрий, щоб навчити мене більше цінувати голову, ніж меч. Він показав мені, як, працюючи головою, можна перемогти куди більш сильного противника. Він знайшов мені найкращих наставників. А потім його вбили. — Рал обрушив кулак на стіл. Його обличчя налилося червоним, але за мить він знову опанував себе. — А я навчався довго і наполегливо. Навчався, щоб досягти успіху в тому, що не вдалося батькові, і повернути дому Ралів його законне місце.
— О Магістр, ти перевершив найсміливіші очікування твого батька.
Рал злегка посміхнувся, кинув погляд через лозу і продовжив:
— Під час моїх занять я виявив, де прихована Книга Зниклих Тіней. Це було в Серединних Землях, по той бік кордону. Тоді я ще не міг вільно пересуватися по підземному світу, а тому не міг і забрати Книгу. Тоді я послав туди звіра, щоб той охороняв Книгу до тих пір, поки я сам за нею не прийду.
Рал встав і відвернувся, обличчя його потемніло від гніву.
— Перш ніж я встиг дістати книгу, дехто на ім'я Джордж Сайфер вбив звіра і викрав Книгу. Мою Книгу. В якості трофея він забрав із собою ікло звіра. Що було дуже нерозумно, адже це я послав туди звіра. Послав за допомогою магії. Моєї магії. — Він підняв брову. — А свою магію я завжди можу відшукати.
Рал лизнув кінчики пальців і поплескав себе по губах, відчужено дивлячись в сторону.
— Коли я ввів у гру шкатулки Одена, я вирушив за Книгою. Тоді-то я і дізнався, що Книгу вкрали. Щоб відшукати викрадача, потрібен був час. Я все ж знайшов його. На жаль, Книга вже була не у нього. Він не захотів сказати мені, де Книга. — Рал посміхнувся Демміні. — Я змусив його заплатити за це. — Демміні посміхнувся у відповідь. — Але я дізнався, що він передав ікло синові.
