Меч Арея - Білик Іван Іванович (книги без регистрации бесплатно полностью сокращений TXT) 📗
Вишату мов окропом ошпарило. Він озирнувся назад і в косих променях сонця, далеко на заході побачив густі лави римлян, які раз по раз виблискували крицею шоломів та золотом бойових орлів, а також вузькі корогви на довгих списах, що в вечірньому мареві здавались кривавими. То були готи, й старий конюший добре се бачив.
На якусь мить галас бою ввірвався, та згодом вибухнув з новою силою. Римська залога мовби набула нової сили й люто виштовхувала з пробоїни тих можів, які вже були всередині. Належало кинути туди свіжі сотні воїв, щоб до приходу римлян і готів здобути фортецю. Та Вишата зорив і зорив на захід, звідки повільно наближалася підмога неприятелеві.
Махнувши до молодого можа, який стояв оддалік і пильно дивився на свого зверхника, він крикнув:
— Гуди!
Отрок одразу зрозумів, чого від нього вимагає Вишата, й повітря розтяв мідний згук труби. Звідусюди прибігли сотники й тисяцькі, й Вишата наказав:
— У сп'ять!
Можі почали відриватись од латинян, які насідали, збуджені появою своїх легіонів, і незабаром пролунала воля Вишати, повторена багатьма вустами:
— Пали!
Зайнявся спершу один, а потім усі тарани й вежі, руська рать відходила за всхідню стіну Генабума. Й доки настала темрява й до городу підійшли перші центурії римлян і готські комонники, русичі були вже за добрих п'ятдесят гонь од так і не взятої тверді. Можі похмуро мовчали, мовчав і Вишата, їдучи позаду на волохатому жеребці, й думав про те, що скаже Гатилові й що відповість йому той.
Так невдало закінчилась облога Генабума місяця червця в чотирнадцяте.
За два дні Вишата, відірвавшись од римлян і готів, які переслідували його, був у раніше захопленій фортеці Мелені, та тут на нього чекав нарочитий від Гатила, й старий конюший, зруйнувавши стіни городу, пішов далі на полунічний всхід у напрямку Скалонума на річці Марні. Великий князь київський був уже там, і, коли по двох днях прибув зі своїм воїнством молодий князь Данко Богданич, а також Годечан і Божівой зі своїми, Гатило наказав іти в тому напрямку, звідки повернеться допіру конюший Вишата Огнянич.
Вишаті він тоді не сказав і слова, й той полегшено відітхнув — сподівався на гірше.
Городу Скалона Богдан Гатило чіпати не велів.
— Потрощимо заборола — а як згодяться й нам?
Вишата довгим поглядом подивився на свого володаря, питати ж нічого не став. За сей час, відколи не бачилися, Гатило мовби всох з лиця й почорнів. Але то було не од вітру та сонця, бо Вишата добре знав Богдана — з дитячих літ, коли разом бавилися на дні Хрещатого Яру в гилки й гупаря.
Гатило поспішав. Ополчення мусило переправитися через Марну й стати на горах між її двома притоками. Виявляється, князь уже встиг побувати й там і вибрати зручне місце для зустрічі з ворогом.
Коли останні сотні Божівоєвих полків ще тільки виходили з брам городу Скалона, Гатило на чолі передових комонних сотень уже стояв на довгому пагорі, під яким в'юнилася мілка притока Марни. Попереду здіймався ще один пагір, менший і круглястий, і Гатило наказав розіп'яти полотку саме тут. Можі й челядники заходились коло повстяного намету, Великий же князь, гукнувши боляр, тисяцьких і сотницьких, зійшов до річки.
— А дай-но броду, — сказав він до свого старшого сина, косатого князя Данка, й той, приостроживши гнідого коня, забрів у річку.
Вода сягнула коневі черева, далі ж було міліш і міліш. Данко повернувся й спішивсь. Гнідий форкав і тупав передніми ногами, збиваючи воду, що лоскотала йому черево. Десь там, на залуччі притоки та другої річечки, що лишилася позаду за горбами, сідало сонце, велике й криваве. Гатило довго дивився, поки воно сіло за невидимою звідси Марною, потому наказав вислати вперед стежів і дозірців комонних.
Вишата метнувся виконати княжу волю. Гатило ж потяг коня за лівий повід і заходився підніматись на пагорб, де вже стояла його велика повстяна полотка, крита зверху червленим шовком.
Молодий жеребець, що його Богдан об'їздив не так давно сам, теж був сірий і яблукатий, як і всі коні Великого князя київського. Піднявшись на горб, не дуже стрімкий, але досить високий, сажнів сорок або й п'ятдесят увишки, Гатило віддав коня отрокові й увійшов до полотки. Посередині на величезному перському килимі стояв незмінний князів дерев'яний стілець. Гатило стомлено сів. Потому зняв гостроверху шапку з чорного ягнячого смушку, провів рукою по вже колючому, з позавчора неголеному тім'ї й, накрутивши темно-сивого оселедця на кулак, утупився поглядом у білу квітку килима й застиг.
Усі, хто ввійшов до княжої полотки, боялися ворухнутись, бо Гатило думав нелегку думу. Тишу порушив перший між землі Руської Вишата Огнянич.
— Вивідники, — сказав він, і Гатило мовби прокинувся.
— Речи, хай ідуть сюди.
Вишата привів двох можів, у брудних зеленкуватих корзнах.
— Речи, — кивнув до старішого з них Великий князь.
Між, якого звали Лоськом, ступив крок уперед і торкнувся рукою м'якого килима:
— Римляни йдуть сюди, княже. Завтра будуть підвечір або ж пообіді.
— Скільки їх є?
— - Рать Еція, рать Літорія й рать Ромула, княже.
— Значить, усі укупилися, — мовив Гатило байдужим голосом, бо в тому не було нічого дивного й нового. Та раптом аж схопився. Між Лосько сказав:
— Із ними готи Теодорікові.
— Хто?!
Лосько незворушно повторив:
— Готи західні, княже.
— То лжа є! — гукнув князь. Тоді глянув на Вишату й розлютовано кивнув йому в вічі: — Кого послав єси на вивіди? Теодорік мені клявся, що внизує меч у піхва.
Вишата розгублено мовив одне слово:
— Готи.
Він, бувши окремо від Гатила, не знав про його переговори з Теодоріком і не сказав князеві, повернувшись з облоги Генабума, що разом із римлянами бачив там готів. А се виявилося несподіванкою для князя.
Гатило страшенно розлютився. Він повиганяв надвір усіх вельможів своїх і ходив по полотці, мов у нього заболіли зуби. Вельможі стояли, стирлувавшись оддалік Гатилового намету, й пошепки обговорювали новину. Всі спідлоба позинали на Велімира, Тодомира й Видимира й на володаря численної дружини гепідів Ардаріка. Хоч вони були східними готами й досі вірно служили Гатилові, та готи в уси часи лишалися готами, й Теодорікова зрада була яскравим свідченням того. Ще не відомо, як поведуться вони, змушені воювати проти своїх кревних родичів візіготів.
Остроготські князі теж переживали, особливо ж Велімир й Ардарік, Гатилові улюбленці, до яких руські князі та боляри ревнували свого володаря. Велімира Гатило любив за його вірність, Ардаріка ж за відданість і живий розум…
Цілу ніч прибувало на гору ополчення руського князя, й тільки на світанку до Гатилової полотки ввійшов Божівой.
— Усі смо, Великий княже, — сказав чернегівський князь.
Богдан Гатило, який цілу ніч не спав і лише вдосвіта стулив повіки, втомлено потер обличчя й нічого не відповів.
Зі сходом сонця Вишата наказав укріплювати табір. Усі вози та мажари обозу було розіставлено величезним колом на горі й позчіплювано ланцюгами за колеса. Внизу ж, у підошві довкола гори, можі заходилися рити суцільний глибокий окіп. Робота тривала цілий день, і коли надвечір прибули дозірці й повідомили, що римляни та візіготи наближаються, табір ополчення руського був схожий на неприступну твердь.
Гатило стояв коло своєї полотки з трикутним голубим прапорцем і ведмедем на ньому, що сяяв і тріпотів у відблисках великого вогнища збоку, й дивився на той бік річечки. Він уже знав, що римляни звуть її Мауріакум. Горб на тому боці займався тисячами багать. Ецієві, певно, доповіли вивідці, що гуни стоять навпроти через річку, та він і не ховавсь. Мабуть, вирішив, що пропоновані йому гунами позиції цілком сприятливі для нього. Неширока мілка річка, обабіч два досущ однакові горби гонь по п'ятнадцять у перетині, й навіть відстань до річки між ними однакова — по п'ять гонь. Єдина різниця полягала в тому, що за горбом, на якому розташувався табором Гатило, здіймався ще один, довгий і вигнутий підковою до річки, оточуючи менший горб із трьох боків. Але його навряд чи можна було розцінювати як перевагу, й Гатило зумисне обрав се місце, щоб Ецієві не спало на думку відкидати пропоноване поле бороні. Й хоч на захід від довгої гори здіймалася ще одна, маленька, така сама, як і горб, де стояв Гатило, й між ними на вигині річечки Мауріакуму пролягла драговина, звідки линуло голосне квакання жаб і крекіт нічного птаства, — зате ж і в римлян було на випадок скрути ще два горби: на всхід од першого витягався понад річкою один, а далі, вже руба до Мауріакуму, другий, удвічі більший. І за римським станом, як і за табором Гатила, теж протікала річка — заслін на випадок відступу.
